Степан Бандера в німецьких тюрмах і концтаборах

Микола ПОСІВНИЧ

Український історик і громадський діяч, кандидат історичних наук. Член редколегії наукового збірника «Український визвольний рух» (№ 1–3, Центр досліджень визвольного руху), редакційної ради «Літопис УПА. Нова серія» (2010), редколегії наукового видання «Дмитро Донцов». Автор понад 130 наукових публікацій, 5 монографій, 6 брошур, упорядник та редактор 16 книг, календарів Літопису УПА на 2004—2014 роки та про Степана Бандеру на 2009 рік.

В статті висвітлено один з найбільш невідомих і міфологізованих періодів діяльності Провідника ОУН Степана Бандери – ув’язнення у німецьких тюрмах і концтаборах. Показано його роль у відстоюванні проголошеного Акту відновлення української державності 30 червня 1941 р., участь у переговорах про залучення українського визвольного руху до Комітету ген. Власова. Висвітлено також умови, в яких утримувалися політичні в’язні.

Ключові слова: Організація Українських Націоналістів (ОУН), ідеологія, Німеччина, тюрми, концтабори, політичні в’язні.

Емблема ОУН(б). Авторство: Alex Tora. Власна робота; based on [1]., CC BY 3.0, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=10203311

Провіднику ОУН Степану Бандері присвячено багато досліджень, проте українська офіційна історична наука ще не провела належного аналізу його життя і діяльності та не визначила його місця в історії. В українській та зарубіжній історіографії періоди його ув’язнення залишаються малодослідженими, оповитими міфами та непідтвердженими припущеннями. Особливо це стосується його перебування в німецьких тюрмах і концтаборі Саксенгаузен у 1942-1944 роках. Переважно дослідники надають одні й ті самі енциклопедичні дані про цей період життя, проте хронологія його ув’язнення досі не встановлена.

Основними джерелами для дослідження цього періоду діяльності Провідника ОУН С. Бандери є мемуари націоналістичних діячів: Ярослава Стецька, Андрія Мельника, Євгена Онацького, Володимира Стахіва, Василя Безхлібника, Дмитра Андрієвського, Тараса Боровця, о. Івана Гриньоха. Після завершення Другої світової війни архів концтабору Саксенгаузен було переправлено НКВД до Москви, де він і досі зберігається закритим для дослідників.

З 31 березня по 3 квітня 1941 року в Кракові на Другому Великому Зборі ОУН С. Бандеру – “Сірого” було обрано Головою Проводу. Бачачи неминучість війни між окупантами Польщі – Гітлером і Сталіним, Бандера вважав, що у цьому збройному конфлікті можна буде здобути довгоочікувану українську державність. 23 червня 1941 року від імені ОУН за підписом С. Бандери і Володимира Стахіва було надіслано на 14 сторінках Меморандум до Гітлера, в якому підкреслювалося, що основним завданням ОУН є відновлення незалежної Української Держави. У меморандумі зазначалося: “Якщо навіть німецькі війська при вступі в Україну будуть спершу привітані як визволителі, то це ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина прийде до України без відповідних обіцянок щодо свого наміру відновити Українську Державу1. Українці сповнені рішучості створити умови, які гарантуватимуть національний розвиток у самостійній державі. Кожна влада, яка переслідує свої власні інтереси в побудові нового порядку на східноєвропейському просторі, мусить взяти до уваги цю резолюцію”2.

Провідник ОУН(б) Степан Бандера.

Провідник ОУН не пішов на співпрацю з новим окупантом українських земель – нацистською Німеччиною на чолі з Адольфом Гітлером. З тактичних міркувань Бандера і Провід ОУН навесні 1941 року домовилися з німецьким військовим командуванням про вишкіл Дружин Українських Націоналістів (батальйони “Нахтіґаль” і “Роланд”), які мали воювати на території України проти СРСР за відновлення державності. Вони створювалися з розрахунком, що в майбутньому зможуть стати базою для формування регулярної української армії3. Так, на початку німецько-радянської війни Похідні групи ОУН проголошували створення органів місцевої влади в містах і селах, залишених радянською адміністрацією. Німецьку адміністрацію та війська ставили перед фактом, що місцеве населення вже обрало своїх голів міст, сільських війтів, сформувало українську міліцію, а у Львові 30 червня 1941 року ОУН проголосила Акт відновлення Української Державності та створення уряду – Українського Державного Правління. Роль і значення С. Бандери в проголошенні Акту 30 червня були одними з ключових: він був співавтором тексту, ініціатором його оприлюднення та взяв на себе відповідальність за його зміст перед німецькою окупаційною владою4.

В планах становлення “Нової нацистської Європи” про таку державу, як Україна, не могло бути й мови. Уряд на чолі з Я. Стецьком ґестапо заарештувало та відправило до тюрем і концтаборів. 3 липня 1941 року відбулися двосторонні бесіди Степана Бандери, Володимира Горбового, Василя Мудрого, Степана Шухевича, Віктора Андрієвського із заступником державного секретаря Генерал-губернаторства Ернестом Кундтом, доктором Фюлем, суддею фон Бюловом і полковником Альфредом Бізанцем у Кракові з приводу Акту 30 червня5. На погрози Кундта застосуванням репресій, якщо ОУН не припинить своєї державотворчої діяльності, С. Бандера заявив: “Ми вступили у бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї та цілі. […] ОУН – єдина організація, що вела боротьбу, і вона має право, на підставі цієї боротьби, творити уряд”6.

Щоб схилити Степана Бандеру до співпраці та відкликати Акт 30 червня, 5 липня 1941 року ґестапо арештувало його біля Белза і через Люблін відправило до Кракова. Наступного дня його викликав на розмову шеф уряду Генеральної Губернії Бюглер та вимагав припинити діяльність УНК і відмовитися від проголошеного Акту. Після негативних відповідей його взяли під домашній арешт і разом із жінкою Ярославою та донькою Наталкою відправили 9 липня до Берліна, де помістили в тюрму гестапо на Ліхтерфельде-Ост. У столиці ІІІ Райху з С. Бандерою постійно працювали полковник Абверу Ервін Штольце, СС-штурмбанфюрер Вайнман та професор Маркерт з Верховного командування Вермахту. 20 липня його перевели під домашній арешт у Берліні на вул. Дальманштрасе. Бандері і Стецькові запропонували створити підконтрольну Крайову раду, згодом Дорадчу раду при Райхскомісаріаті. У цей час відбулися численні розмови Бандери і Стецька з військовими та партійними чиновниками багатьох відомств. Вони вільно пересувалися в межах Великого Берліну, але під постійним наглядом. Також Бандера і Стецько написали різноманітні послання, пояснення, комунікати, декларації і меморандуми на ім’я Гітлера, Ріббентропа, Розенберга та інших діячів нацистської Німеччини7.

За дорученням керівництва ОУН влітку 1941 року в Берліні було сформовано спеціальну групу для збору коштів і продуктів для С. Бандери, Я. Стецька, В. Стахіва, Осипа Тюшки, Івана Габрусевича, Юліана Химинця, Романа Ільницького та інших в’язнів. На ці потреби від Проводу ОУН було передано зв’язковими до Берліна 30 тисяч марок, а також продукти, які передавалися через Романа Шухевича від старшин ДУН. Ця група допомагала Я. Бандері та її дочці, яка постійно разом з іншими дружинами – Марією Габрусевич, Марією Врецьоною і Марією Химинець – носили передачі в’язням та передавали грипси8.

14 серпня 1941 року С. Бандера, після висловлених вимог професора Ганса Коха, написав відкритий лист райхсміністрові Розенбергу, в якому висловив неприйнятність відкликання УДП і призупинення діяльності ОУН. 11-12 вересня професори Маркерт, Г. Кох, Бергард фон Менде проводили бесіди з С. Бандерою, Я. Стецьком, В. Стахівим і Ріко Ярим, щоб ОУН “віддала долю України в руки Німеччини, конкретно її Фюрера з терпеливим очікуванням на остаточну перемогу”, інакше всіх чекали б арешти і концтабори9.

Після успіхів Вермахту на початку вересня 1941 року на Східному фронті, коли стало очевидним, що Червону армію буде оточено і доля Києва вже вирішена, в Берліні почали діяти рішучіше щодо українських націоналістів. 15 вересня 1941 року Бандера був відправлений у центральну тюрму гестапо в камеру № 29 на Прінцрегентштрасе. Одночасно з тим було проведено масові арешти членів ОУН на всіх окупованих німцями територіях в Україні та Європі, в результаті чого в ув’язненні опинилися півтори тисячі оунівців10.

Братів Бандери – Василя (21 липня 1942 року) та Олександра (кінець липня 1942 року) – було закатовано в концтаборі Аушвіц (Освенцім). У Херсоні ґестапо розстріляло брата Богдана у 1942 році, а у львівській в’язниці також було вбито брата дружини. Одночасно з нацистами НКВД 10 липня 1941 року в Києві розстріляло батька Бандери, о. Андрія, а двох сестер, Володимиру і Оксану, вивезли до сибірських концтаборів. Через відмову С. Бандери від співпраці з нацистами його близькі родичі загинули мученицькою смертю, а він сам опинився в концтаборі11.

Український народ розпочав збройну боротьбу проти нових окупантів. Цей рух Опору переріс у справжню повстанську війну не тільки проти нацистського режиму, а й радянської тоталітарної системи, розтягнувшись на довгі роки. Під іменем Бандери вона набрала масштабності та запеклого характеру, а з його іменем окупанти ідентифікували та пов’язували визвольний рух12.

На початку січня 1942 року С. Бандеру розмістили у камері-одиночці № 7313 концтабору Саксенгаузен під номером 72192. У ньому був спеціальний блок № 9 (Камерний дім, або Zellenbau), який українські в’язні називали “Бункер”. Головний наглядач за блоком, Курт Еккаріус, підпорядковувався начальникові табору штандартенфюрерові СС Антону Кайндлю. Серед в’язнів блоку були комуністичні лідери з усієї Європи (наприклад, Ернст Тельман), колишній канцлер Німеччини Ганс Лютер, радянські генерали, німецькі єпископи, українські, польські та румунські націоналісти (генерал Армії Крайової Стефан Ровецький, керівник Румунської “Залізної гвардії” Хоріа Сіма), французькі міністри (Леон Блюм, Фріц Тіссен, Пауль Рейно, Едуард Даладьє), міністр оборони Латвії генерал Дамбітіс, австрійський канцлер Курт Шушніг, офіцери розвідки і пілоти англійських літаків, сини Сталіна, Нансена та маршала Італії П’єтро Бадольйо, представники аристократичних родин Європи (наприклад, італійська принцеса Мафальда). Всього в ув’язненні перебувало 80-90 осіб. Переважна більшість із них отримувала допомогу від Міжнародного Червоного Хреста своїх країн чи від родин14.

Згідно з даними німецького розвідника і згодом агента Штазі Отто Зайделя, С. Бандера був у дуже дружніх стосунках із письменником, архітектором та художником Оддом Нансеном (6 грудня 1901 – 27 червня 1973). Цей норвезький велетень взяв його під свою опіку і допомагав усім, чим міг, особливо продуктами. Нансен, переважно, малював портрети ув’язнених, зокрема Бандери, із гострими й суворими рисами енергійного обличчя. У 1946 році в Осло вийшли щоденники Нансена про концтабір Саксенгаузен. За його спогадами, С. Бандері був відомий досвід його батька Фрітьофа щодо мирного відстоювання незалежності Норвегії від Швеції. На думку Нансена, тюремний досвід показав Бандері, що фізично можна перебувати у неволі, але духовне самовдосконалення і творчість роблять людину вільною навіть у в’язниці15.

За спогадами отамана Т. Боровця – “Бульби”, концтабір Саксенгаузен був “окреме царство есесів у царстві Гітлера. Там, в лісі, побудоване ціле місто з власними бараками, бункерами, великими будовами, військовими фабриками, шпиталями, крематоріями та газовими камерами. Там були великі бараки для спеціально ізольованих груп в’язнів і навіть будиночки для різних високопоставлених осіб з-поміж німців та інших націй Європи”. Він зазначає, що завдяки С. Бандері і д-ру Лапічакові діяла своєрідна пошта, яку називали “кібель-поштою”: під час прогулянок в’язні залишали записки в квітнику або закидали в камеру до зазначених осіб. Найбільшим враженням для в’язнів було постійне бомбардування недалеко від них військових заводів авіацією США і Англії16.

За свідченнями чільного діяча ОУН-р, теренового провідника Німеччини (1941-42) Василя Безхлібника – “Беркут” й в’язня Саксенгаузену, блок № 10, Степан Бандера в умовах суворого режиму концтабору проявляв чудеса конспірації та був неперевершеним організатором обміну інформації, газет і харчових пайків. З ним Бандера зустрічався у лікарні блоку № 9, де проходив приписані процедури. Безхлібник інформував Провідника про становище членів ОУН у німецьких концтаборах, ситуацію в Україні та міжнародні події17.

Інший в’язень, чільний діяч ОУН-м Євген Онацький, описує режим перебування в даному концтаборі у камері № 70: ніяких розмов з іншими ув’язненими під час прогулянок по подвір’ю, підйом ранком о 5:00, застеляння ліжка та прибирання камери, вихід до умивальника. Опісля – сніданок, обід о 12:00, вечеря о 18:00, які завжди приносили у камеру. Якість їжі була дуже поганою, кожен в’язень мав сам мити посуд. Для в’язнів було три категорії харчування, і оунівцям приділялася остання. День завершувався о 20:00 ляганням спати. Онацький із захопленням згадує символічні різдвяні подарунки 1944 р.: від Я. Стецька та маленьку передачу солодкого печива від С. Бандери18. За спогадами провідного члена ОУН-м Дмитра Андрієвського, Степан Бандера під час ув’язнення виявляв товариськість, допомагав продуктами тим, хто був у скруті. Дізнавшись про смерть Олега Ольжича, він запропонував уночі після другого дзвінка вшанувати його пам’ять хвилиною мовчання19.

22 липня 1943 р. відбулася зустріч Провідника ОУН Степана Бандери з Головним комендантом АК генералом С. Ровецьким – “Грот”, який сидів у камері № 71. Зустрітися їм допоміг ще один в’язень, провідний діяч ОУН В. Стахів. Темою їхньої розмови були подальші перспективи українсько-польських взаємин, політика західних союзників та прихід в Україну і Польщу більшовиків. Згодом свою позицію генерал Ровецький виклав у листі польським в’язням: “[…] вже зараз мусимо рахуватися з втратою наших східних земель на користь українців. Того вимагає політика польської нації”20.

Про перебування в концтаборі Саксенгаузен полковник А. Мельник писав: “Місцем проходу був трикутник між двома крилами бараку, які прямовисно стояли одне до одного, і високим муром, що відділював барак від решти табору. Вже попереднього дня завважив я в одному з відхилених угорі вікон знаки хустиною і кінцями пальців. Наступного дня знаки ці повторились, що більше, з’явилися крейдою писані на шибці вікна написи: “Лапичак в шпиталі, Мушинський 26, Тарас Бульба 28” і дальші інформації про розміщення нашої націоналістичної групи в цьому “зондербараці”. Під кінець на шибці бачу напис, від якого мені в очах потемніло: “Ольжич” і побіч цього хрестик. […] Мов громом уражений цією вісткою, не видержую і на цілий голос питаю: “Хто ви?” і у відповідь з’являється на шибці напис “Степан Бандера”. – Ну, і здибались, – подумав я. – Це він перший системою відповідно наставлених дзеркал пізнав мене і перший допоміг нав’язати контакт зі співтоваришами недолі: Андрієвським, Мушинським, Онацьким, Ждановичем і Костем Мельником. Це був останній прохід без вартового на цьому подвір’ї, отже, і остання нагода того своєрідного зв’язку мого зі Степаном Бандерою в німецькій тюрмі”21.

Після довгих консультацій у серпні 1944 р. нацистське керівництво прийняло рішення про звільнення лідерів ОУН, які були ув’язнені в концтаборах. У середині вересня до концтабору від Проводу ОУН для розмов з Степаном Бандерою прибув о. І. Гриньох. Він передав грипс від М. Лебедя щодо повноважень отця і той одразу ж проковтнув записку. За спогадами Гриньоха, Бандера виглядав дуже втомленим і хворобливим (ймовірно, тоді хворів на грип), бідно одягненим, але був рішуче налаштованим. Протягом понад годинної зустрічі Бандері було розказано про зміни, які відбулися в структурах ОУН і УПА22.

Рішення про звільнення Степана Бандери та Ярослава Стецька було затверджено 25 вересня 1944 р. на нараді Альфреда Розенберга і начальника головного управління безпеки Райху Ернста Кальтенбрунера. 27 вересня 1944 р. Бандеру відвезли з концтабору в околиці Берліна. Там його утримували під домашнім арештом, пропонуючи співпрацю в Українському національному комітеті (УНК), який мав очолити генерал РОА** Власов. Такі умови запропонував Бандері шеф головного бюро СС, генерал Готтлоб Бергер, 5 жовтня 1944 р. Бандера відмовився входити в УНК і запропонував замість себе адвоката Володимира Горбового. Після цього генерал Бергер зазначив: “Бандера – це незручний, упертий і фанатичний слов’янин. Своїй ідеї він відданий до останнього. На даному етапі надзвичайно цінний для нас, опісля небезпечний. Ненавидить так само росіян, як і німців”. Також переговори такого характеру проводили професор фон Менде, СС штурмбанфюрер, д-р Фріц Рудольф Арльт і СС-оберштурмбанфюрер Людвіг Вольф23.

За спогадами Ярослава Стецька, 28 вересня 1944 р. в його камері з’явилися СС-штурмбанфюрери Вольф і Шенк, які повідомили про його відправку з концтабору. Тоді ж разом з Бандерою їх відвезли під охороною гестапо на спеціальну віллу під Берліном, де з ними проводив переговори генерал Готтлоб Бергер24.

Наприкінці грудня 1944 р. С. Бандеру відправили до Берліна, де утримували під домашнім наглядом. Він двічі на день мав зголошуватися в місцевому відділку гестапо. На початку січня до нього прибули чільні діячі ОУН – Микола Лебедь, отець Іван Гриньох, Василь Охримович з листами та інструкціями від Проводу ОУН, а також Мирон Матвієйко і Ярослав Федик з речами побутового характеру. Стараннями М. Матвієйка для родини Бандери було виготовлено фальшиві документи на прізвище Романишиних. 1 лютого 1945 р. Бандера разом із родиною, завдяки допомозі М. Лебедя, під час авіаційних бомбардувань та в атмосфері загального хаосу, втік з-під гестапівського нагляду до австрійського Тіролю, а згодом до Інсбрука. Їх увесь час супроводжував спеціальний помічник Андрій Пеленичка – “Плевак”. Згодом С. Бандера переїхав до Відня, де продовжив діяльність у керівництві ОУН25.

Степан Бандера активно використовував свої тюремні зв’язки для відстоювання незалежності України серед європейських громадських і політичних діячів, які пройшли німецькі тюрми й концтабори.

Mykola Posivnych. “Imprisonment of Stepan Bandera in German Prisons and Concentration Camps”.

The article addresses one of the least-known and most mythologized periods in the life of OUN Leader Stepan Bandera, focusing on his imprisonment in Nazi prisons and concentration camps. Specifically, it examines his role in defending the Act of the Renewal of Ukrainian Statehood of June 30, 1941, and his participation in talks with General Vlasov’s Committee about joining the Ukrainian liberation movement with Vlasov’s Committee. Additionally, the article explores the conditions political prisoners faced in Nazi prisons.

Key words: Organization of Ukrainian Nationalists (OUN), ideology, Germany, prisons, concentration camps, political prisoners.

1 том:

Nansen, Odd. “Fra dag til dag. 1: Fra 13.januar til 4. august 1942” (День за днем. 1: З 13 січня до 4 серпня 1942 р.). Oslo: Dreyer, 1946. 284 s., pl. ill.

2 том:

Nansen, Odd. “Fra dag til dag. 2: Fra 5. august 1942 til 21. august 1943” (День за днем. 2: З 5 серпня 1942 р. до 21 серпня 1943 р.). Oslo: Dreyer, 1946. 390 s., pl. ill.

3 том:

Nansen, Odd. “Fra dag til dag. 3: Fra 22. august 1943 til 28. april 1945” (День за днем. 3: З 22 серпня 1943 р. до 28 квітня 1945 р.) Oslo: Dreyer, 1946. 302 s., pl. ill.

Nansen, Odd. From day to day / translated by Katherine John. New York, 1949, 485 p.

 

* Грипси були вузькими смужками паперу, часто з газет або інших доступних матеріалів, на яких писали хімічним або звичайним олівцем. Вони могли бути зашиті в одяг, заховані в їжу або інші предмети, щоб уникнути виявлення під час обшуків. Ці записки використовувалися для передачі важливої інформації, попереджень про облави, наказів та інших критичних даних. Грипси були важливою частиною конспіративної роботи, особливо в умовах, коли необхідно було передавати інформацію та підтримувати зв’язок між ув’язненими або членами підпільних організацій.

(Локальна історія) (Укрінформ) (Zbruc).

** Росі́йська Визво́льна А́рмія (рос. Русская освободительная армия — РОА) — антирадянське військове з’єднання, яке воювало під час Другої світової війни на боці Німеччини та проти Радянського Союзу.

Шеврон РОА. Автор: Wikiarius – Власна робота, CC BY-SA 3.0, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=22578573

РОА була формально збройними силами КОНР (Комітету Визволення Народів Росії) під проводом генерала Власова. Де-юре вважалася німцями однією з союзних армій, хоча фактично була підпорядкована Вермахту. Складалася переважно з добровольців з числа радянських перебіжчиків, військовополонених та колишніх членів емігрантського Білого руху Росії. На початку 1945 р. вона нараховувала близько 200 000 чоловік. За весь період нарукавний знак РОА носили близько 800.000 вояків, хоча не всі вони визнавалися керівництвом РОА. Брала участь у незначних військових діях проти Червоної армії. У травні 1945 1-ша Дивізія РОА підтримала чеське антинімецьке повстання у Чехословаччині та визволила Прагу. Більшість вояків РОА здалися західним союзним військам, були інтерновані і переважно передані СРСР.

Передумови виникнення Власовської РОА

Очільник РОА – генерал Андрєй Власов. Limited rights for specific editorial clients in Germany.) 1901 – 1946 (hingerichtet in Moskau) General, UdSSR- Porträt (Photo by ullstein bild/ullstein bild via Getty Images)

На думку низки істориків, основними причинами виникнення антирадянських військових підрозділів та бажанням співпраці з німцями була незадоволеність значної частини населення радянською владою. Це незадоволення було викликано передусім відсутністю політичних свобод та прав, політикою колективізації, терору та репресій проти різних прошарків населення. До виникнення різних російських антирадянських націоналістичних рухів долучилися також протиріччя з часів Жовтневого перевороту, коли низка монархічних організацій і Білого руху вбачали в початку військових дій проти СРСР можливість реваншу за поразку в Громадянській війні.

Тільки на кінець 1941 р. через невдачі Червоної Армії на першому етапі війни, близько 3 мільйони радянських військовослужбовців потрапили в полон, а усього за роки війни в німецькому полоні опинилося 5,24 мільйони військовослужбовців. Серед них велику кількість складали перебіжчики — ті хто свідомо перейшов на бік німецької армії. В порівнянні з іншими країнами антигітлерівської коаліції кількість радянських перебіжчиків була надзвичайно високою, навіть на пізніших етапах війни: наприклад з узятих в полон в грудні 1944 — березні 1945 року 27,629 червоноармійців не менш як 1,710 були перебіжчиками, тоді як з 28,050 американських, англійських і французьких солдатів за цей період лише 5[3].

 

Наказ Сталіна про підвищення Власова (Джерело topwar.ru). На момент німецького вторгнення командував механізованим корпусом, вивів його з оточення в прикордонній битві. За це Жукова понизили на посаді, а Власова підвищили – і призначили захищати Київ.

Така велика кількість полонених, а також бажаючих воювати проти Радянського Союзу була зумовлена також ставленням сталінської системи до військовополонених. Ідеологія сталінського режиму не передбачала і не пробачала червоноармійцям полону. За ідеологічними нормами кожний червоноармієць мусив надати перевагу «героїчній смерті», аніж потрапити в полон. З цієї причини Радянський Союз ще в 1929 р. відмовився ратифікувати Женевську конвенцію. А полонені ще з часів Радянсько-Фінської війни дорівнювалися до зрадників і підлягали репресіям. Існують свідчення того, що Радянський Союз не тільки не підтримував власних громадян в полоні, але радянська авіація часто навіть бомбила табори військовополонених[3]. Крім того, з уже звичною сталінською системою репресій, існувала певна кількість тих, хто хотів помститися Радянській владі за репресії, до того ж сам факт полону міг теж бути підставою для переслідування родичів полонених і це теж призводило до бажання помститися режимові. Все це призводило до того, що для значної кількості червоноармійців вже навчених досвіду радянського режиму повернення назад вже не було — збройна боротьба проти Сталіна вважалася кращою ніж невизначеність німецького полону.

 

1 Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. T. 1 / [Зібрав і упор. В. Косик]. – Львів, 1998. – С. 58-87; Гунчак Т. ОУН і нацистська Німеччина: між колабораціонізмом і резистансом. / Т. Гунчак // Український визвольний рух. – Львів, 2007. – Зб. 11. – С. 65-66.

2 Цит. за: Гунчак Т. ОУН і нацистська Німеччина: між колабораціонізмом і резистансом… – С. 66.

3 Дружини українських націоналістів у 1941 – 1942 роках. – Б.м.в., 1953. – С. 6, 109-110; Кальба М. Дружини Українських Націоналістів / М. Кальба. – Детройт, 1992. – С. 45-53.

4 ОУН в 1941 році. Документи. Ч. 2. / [Упор.: О. Веселова, О. Лисенко, І. Патриляк, В. Сергійчук]. – К.: Ін-т історії України НАНУ. – К., 2006. – С. 357-371; Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів // [Під. ред. Я. Дашкевича, В. Кука; упор. О. Дзюбан]. – Львів – Київ, 2001. – С. ХХІ ХХІІ.

5 Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. T. 1… – С. 109-113; Гунчак Т. ОУН і нацистська Німеччина: між колабораціонізмом і резистансом… – С. 70-71.

6 Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / В. Косик. – Париж – Нью-Йорк – Львів: НТШ, 1993. – С. 510.

7 Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. T. 1… – С. 130, 211-212, 236-242; Стецько Я. 30 червня 1941: Проголошення відновлення державности України / Я. Стецько. – Торонто – Нью-Йорк – Лондон: УВС, 1967. – С. 267-273.

8 Панченко О. Лев Ребет : нація і держава. Демократія і право / О. Панченко. – Гадяч, 2003. – С. 110; Безхлібник В. “Малолєтка”// Альманах Гомону України. – Торонто, 1993. – С. 155; Кедюнич-Химинець М. Відлуння буремних років. Спогади / Марія Кедюнич-Химинець. – Нью-Йорк – Ужгород, 2011. – С. 65-68.

9 Стецько Я. 30 червня 1941… – С. 317.

10 Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. T. 1… – С. 279-281.

11 Климишин М. В поході до волі. Спомини / М. Климишин. – Б.м.в., 1996. – С. 112; Кук В. Родина Опарівських / В. Кук // Степан Бандера та його родина в народних піснях, переказах і спогадах / [Записи і упор. Г. Дем’яна]. – Львів: І-т народознавства НАНУ, 2006. – С. 188.

12 Косик В. УПА в німецьких документах / В. Косик // Український визвольний рух. – Львів, 2003. – Зб. 1. – С. 60; Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. T. 1… – С. 365-367; Там само. Т. 4 / [Зібрав і упор. В. Косик]. – Львів, 2000. – С. 235-238.

13 У спогадах Є. Онацького вказується камера № 63 (Онацький Є. У Вавилонському полоні… – С. 82-84).

14 Стецько Я. 30 червня 1941… – С. 320; Панченко О. Лев Ребет … – С. 110-111; Онацький Є. У Вавилонському полоні… – С. 84.

15 Герой чи мерзотник? Німецькі спецслужби про С. А. Бандеру / Інтерв’ю Костянтина Стогнія з Отто Зайделям. (http://vikna.if.ua/news/category/history/2012/11/26/10989/view).

16 Боровець-Бульба Т. Армія без держави. Спогади / Т. Боровець-Бульба. – Вінніпег, 1981. – С. 281-283.

17 Безхлібник В. “Малолєтка”… – С. 157-159; Архів ОУН. – Ф. 3. – Оп. 1. – Од. зб. 30 (Листування В. Безхлібника з о. І. Гриньохом з приводу обставин перебування С. Бандери в концтаборі Сакзенгаузен, 1987 р.). – Арк. 1.

18 Онацький Є. У Вавилонському полоні… – С. 78-79, 82-84.

19 Андрієвський Д. Наше ув’язнення / Д. Андрієвський // Літопис українського політв’язня. – Ч. 1. – Мюнхен, 1946. – С. 31.

20 Минай М. Змушені домовлятися / М. Минай // Український тиждень, 10.12.2010 (http://www.ut.net.ua/ online/214/0/294/).

21 Мельник А. Пам’яті впавших за волю і велич України / А. Мельник // Організація Українських Націоналістів. 1929-1954. – Б.м.в., 1955. – С. 31.

22 Архів ОУН. – Ф. 3. – Оп. 1. – Од. зб. 30. – Арк. 3-6.

23 Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1944-1945). Т. 4… – С. 9, 215; Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні… – С. 439-445; Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття / Т. Гунчак. – К., 1993. – С. 244.

24 Стецько Я. 30 червня 1941… – С. 324; Архів ОУН. – Ф. 3. – Оп. 1. – Од. зб. 30. – Арк. 7.

25 Стахів В. Про українську зовнішню політику, ОУН, Карпатську Україну та політичні вбивства Кремля / В. Стахів / [Упор. О. Панченко]. – Гадяч, 2005. – С. 262-264; Протокол допиту В. Охримовича від 16.12.1952 р. // ГДА СБУ. – Ф. 5. – Спр. 445. – Т. 4. – Арк. 94; Протокол допиту М. Матвієйка від 16.06.1951 р. // ГДА СБУ. – Ф. 6. – Спр. 56232 фп. – Арк. 48-49.

Leave a Reply

Η ηλ. διεύθυνση σας δεν δημοσιεύεται. Τα υποχρεωτικά πεδία σημειώνονται με *