Історія української спартанки в анархічному осередді Атен

Обід з Лесею Слободян в «Кафе-бар 67»

м. Атени, вул. Еммануїла Бенакі, 67

 

 

 

 

 

 

Вона народилась Лесею на заході України. Але вже з перших днів стає Ларисою, бо радянська влада забороняла реєструвати дітей під іменем відомої поетеси. Далі буде Греція, де її називатимуть Олександрою, Урсулою та Алекс – за твердий «німецький» характер і волю. Тож час дізнатись, ким вона є насправді – господиня українського бістро в анархічному районі Атен. Запрошуємо вас на обід до пані Лесі.

    • Хліб – основа основ. Про дитинство, родину та переїзд

Яким було дитинство маленької Лесі в Україні?

Легким та цікавим, адже батьки ніколи не сварились, а вечорами співали українських пісень. Збирали та записували приказки. Тато хотів випустити книжку з приказками. Він був членом української організації молоді, за що його репресували як українського повстанця і присудили п’ять років тюрми. А потім ще п’ять – за те, що був співорганізатором тюремної газети. За ті десять років він прочитав усю бібліотеку: тато був людиною-енциклопедією. Він виховував мене і братика на міцній українській основі, з любов’ю, але в спартанських рамках. Я досі пам’ятаю “Іліаду”, яку його товариш у Києві переклав для дітей. Його виховання було різностороннім: на історії України та міфах Давньої Греції. Коли батька репресували, йому потрібно було вижити. Потім він розказував багато історій – як себе поводити в різних ситуаціях, як розпізнавати людей. Ми навіть гралися в гру: шукали агента КДБ, за якими ознаками його можна виявити. Тож я була певним чином уже готова до тяжких часів і змін.

 

Я відчувала справжню любов і практичну підтримку від батьків. Якось у школі один хлопчик смикав мене за кіски і штовхав. Я була маленька, худорлява – і від того шарпання падала колінами в болото. Тато не заступився за мене, а сказав: “Лесю, ти знаєш, давай я тебе навчу боксу. Склади ручки, розженися і штовхни його, коли він на тебе нападатиме. Інакше ти його не стримаєш. Якщо я буду втручатися – на цьому справа не закінчиться”. Так що він (тато – ред.) просто навчив мене відстоювати себе. Бути маленьким спартанським солдатиком, який має ліричну душу (адже я ходила в музичну школу, грала на піаніно). Від тата знала: якщо приходять важкі часи, ти просто май товариша або когось, хто захистив би тобі спину, а ти – прикриєш спину йому. У мене це лишилося досі: моя сім’я така, що я захищаю спину їм, а вони – мені.

У вас була велика родина?

У моєї бабці було шість сестер і чотири брати. А у мами була тільки одна сестра. У тата в сім’ї було четверо дітей: ніби дві дівчинки померли, лишилось тільки двоє – тато і сестра. А от двоюрідних було багато.

Коли і як ви прийняли рішення їхати до Греції? Чому саме Греція, Атени?

Мені дуже подобалась історія Греції, я вже знала всіх богів та героїв (сміється). Я собі намалювала, яка ця Греція має бути. Потім вийшла заміж і переїхала в Заліщики, Тернопільської області. Під час Чорнобильської катастрофи на цю територію впала велика хмара радіації. У мене народилось двоє дітей і під впливом радіаційного опромінення у них падав гемоглобін та почала збільшуватися щитовидка, вони часто хворіли. Потім розпався Радянський Союз, роботи не було. Я вирішила поїхати, щоб витягнути дітей зі злиднів та поліпшити їхнє здоров’я, зміцнити їх чистими продуктами і вітамінами.

Родина підтримала ваше рішення?

Рішення було прийняте на сімейному зібранні. Правда, мені це не дуже сподобалось, я б хотіла залишитися з дітьми. Але оскільки я була сильніша і більш підготована, то навчила свого чоловіка доглядати за дітьми, готувати – і поїхала. Та невдовзі я зрозуміла, що це не вихід. Діти продовжували хворіти, а лікарі навіть не намагались їх вилікувати. Казали: “Всі зараз хворіють, міняй клімат – ми нічого не можемо зробити”.

Я забрала дітей. Спочатку думала, що просто оздоровлю їх і ми разом повернемося до України. Але минав час і я бачила, наскільки їм тут здоровіше і краще. В Атенах вони відвідували щоденну українську школу. Я вирішила спочатку віддати їх туди, щоб не завдавати психологічних травм. Та минуло три роки і я зрозуміла – треба щось вирішувати. Я запитала в дітей: “Лишаємось тут – чи їдемо в Україну? Якщо залишаємось, значить, йдете у грецьку школу”. І вони вирішили піти у грецьку школу.

Ви пам’ятаєте свій перший день у Греції?

Я їхала в автобусі засмучена, а всі навколо радісно говорили про “сувлаки” та “бузуки”. Веселі і задоволені їхали вже не вперше, а для мене, новенької, це був шлях на заробітки, та й шкода було залишати дітей. А потім, після майже трьох днів у дорозі, зупинилися десь біля Омонії. Всі вийшли – ну а я сиджу і дивлюсь, як водій збирає свої речі. Думаю: добре, всі повиходили, зараз ми будемо їхати у Грецію, в Атени. Через 10 хвилин водій каже: “А що ти сидиш, ми приїхали”. В мене шок: це Атени? Це я приїхала? Зовсім не чекалося з тими культурою, історією, філософами, про яких я начиталася, потрапити в таку архітектуру, в таке оточення.

    • Хрін і до хрону або мезе* по-українськи – грецька бюрократія та як її подолати

Як Ви гадаєте, чому українці їхали в Грецію?

Напевно, справа в тому, що була шенгенська віза і територіально найближчою була Греція. І білети, і пакет на виїзд і в’їзд, мабуть, був дешевший. Та переважав, гадаю, це територіальний фактор.

Яка робота була найдоступніша для українців?

Якщо судити по собі, то я два тижні з 9:00 до 17:00 відсиділа в графії (в офісі – ред.) і чекала, коли мене візьмуть на роботу. Для людей без документів найпоширенішою була робота з догляду за літніми людьми та маленькими дітьми. Я була готова до будь-якої праці, але не хотіла йти до літніх, бо не знала, як із ними поводитись. Мені пощастило, я почала працювати нянею з двома дітьми. Поступово вивчила мову, бо зі знанням мови платили більше. А через три роки я легалізувалася.

Доповідачка на конгресі The Upfront Initiative 2024.


Ви людина активна та відкрита до спілкування, у Вас тут швидко з’явилися друзі – греки або українці?

Я зовсім не закрита людина, але справа в тому, що три з половиною роки я працювала по двадцять годин на добу. Я прибирала один магазинчик, це було дві з половиною-три години, після того їхала на багаті райони і прибирала будинки. А після того на шосту годину вечора приходила на посудомийку. Отже, роботу закінчувала десь о другій чи третій годині ночі і вже о шостій-сьомій я вставала. Спала по чотири години, або й по три. З такою роботою геть не мала часу для друзів. Сьогодні я маю дуже багато різних людей, з якими підтримую дружні стосунки. Ціную людей, які у важкі для мене роки життя були поряд та вірили в мене. Ці друзі в моєму серці. Ми можемо нечасто зустрічатись, та маємо тісний взаємозв’язок, який із часом міцніє. Я й досі підтримую чудові дружні відносини з родиною, в якій була нянею.

Як у вас виникла ідея відкрити кафе-бар?

За два роки і вісім місяців я піднялась в ієрархії на кухні – від мийниці посуду до шеф-кухаря в одному біологічному ресторані. До мене на практику почали приходити хлопці з відомої кулінарної школи Le Monde. Я не мала кулінарного диплому, бо закінчила торговельно-економічний інститут і тоді вирішила отримати професійний диплом. Але в Греції необов’язково мати вищу кулінарну освіту для роботи в ресторані. До того ж, у мене вже проходили практику студенти, я мала визнання. Робота шефом на кухні, особливо для жінки, була нелегкою. Ти маєш завоювати повагу та авторитет. Вважається, що жінка фізично та емоційно менш витривала. Але, як показала практика, не витримують хлопці. Вони плакали в мене на плечі і кликали на допомогу, щойно я піду спати. На відміну від греків, які працюють виключно певну кількість годин, я вже була загартована: мене підготувала сім’я і робота по двадцять годин на добу. Саме тут мене почали називати шеф Алекс.

Пізніше я працювала 5-6 років на каві і зіткнулася з тим, що роботодавець переважно хоче бачити молодих фахівців, а мені вже було 46 років. Я постійно хотіла щось змінювати, підняти рівень магазину, чого зовсім не хотіли власники. А ще в мене підростали діти, я бачила, яка ситуація на ринку праці, тим паче, коли ти чужинець. Мені хотілося зробити щось із приязною атмосферою, щоб людям працювалося вільніше. І я вирішила відкрити сімейний бізнес із дочкою Оленою та сином Богданом. Загалом, підтримка рідних – мами Софії, брата Івана та дітей – для мене дуже цінна. Також дуже допомагали мої клієнти, які знали мене як шеф-кухаря та баристу.

В Кафе 67 з Президенткою Греції Катериною Сакелларопулу.

Чому Ви відкрили кафе в такому екстравагантному, анархічному районі Ексархіа?

Тому що я працювала шеф-кухарем і баристою на каві саме в Ексархії. І ті 30-40 людей, які спонукали відкрити щось своє, були звідти, я не хотіла втрачати стосунки з ними. За ці роки ми вже стали друзями. Ми мали, про що поспілкуватися, ми були вже як одна така компанія. Протягом першого місяця, щойно ми відкрилися, всередині бістро неможливо було пройти – так багато збиралося людей. Це мої старі клієнти приходили з друзями. Перевагою була і якісна кава. Я робила щось своєрідне – маленькі сендвічі, борщ. На той час таке кафе було єдине, оскільки навколо всі мали лише снеки, тости та чіпси. Тож люди приходили не просто подивитися, але й спробувати щось нове. Меню їх не цікавило, вони просто казали: “Зроби щось перекусити”. І саме цим вони давали мені наснагу творити щось нове.

Ви хотіли творити, змінювати, і доля дала Вам можливість для реалізації мрій.

Так, доля. Однак розпочати щось своє з нуля дуже непросто. Була можливість сплатити певну суму завдатку, щоб відкрити бізнес і його не чіпали перевірками найближчі два роки. Але я не мала таких коштів, тож упродовж дев’яти місяців до відкриття платила оренду та інші необхідні збори, здавала іспити, проходила перевірки і чекала на документи. Дванадцять років тому, коли я відкрилася, тут була така чорна пляма. Не було людей, не було крамниць та кафе поряд. Ця частина вулиці була порожня. З часом ми стали першими, хто почав робити сніданки. Тоді в Атенах сніданки мали лише два великі ресторани: “Колосос” і “Велика Британія”. Мені казали, що греки не їдять сніданки, не їдять зранку, а я вирішила спробувати – так у нас з’явився бранч. Ми зробили революцію в Екзархії. Бо навіть слово бранч я спочатку боялася вимовити. Вони ж усі проти американських впливів, вважали, що то капіталістичний вислів, який не стосується нашої території. А за рік вже по всій Екзархії почали з’являтися сніданки в меню.

Загалом я мала підтримку в цьому районі. Це були мої колишні клієнти – інтелігенція, артисти та місцеві анархісти, що відкривали поряд свої крамниці. Ми пережили дні заворушень в районі, потім економічну кризу, пандемію.

З початком повномасштабного вторгнення до Бару-бістро 67 завітала Президентка Греції пані Катерина Сакелларопулу з журналістами. Вона запросила нашу команду приготувати смаколики разом із шефом Президентського палацу на святковий захід. Двічі пані Катерина зі своїми друзями відвідала наше бістро з неофіційним візитом. Це для мене гордість і показник того, що моя робота важлива та цінна.

    • Борщ як уособлення України на грецькій землі. Про діаспору та її вплив

Приблизно в роки вашого переїзду до Афін тут було створено діаспору. Що ви пригадуєте з тих часів?

Діаспора почалася ще раніше, в 1995 році. Її створення було заслугою Галини Маслюк. Я приїхала вже в 1999 році. Перші дні я не працювала і приходила до громади, яку збирала Галина. Там були наші жіночки, була моя мама. Вони розробляли плани, обговорювали. Було досить весело. Була створена Літературна спілка, моя мама писала вірші. Я теж у перші місяць чи два написала вірш із такою сумною назвою: «Де ж ви козаченьки, де ж та ваша слава?». Так мені прикро було, що виїжджають жінки, а чоловіки там залишаються. А тепер мені вже соромно, коли розумію: чоловіки захищають нашу Україну.

Тоді була дуже сильна громада. Я пригадую, коли була в Україні, мені мама каже: “Лесю, шукай нам український стрій”. Я їздила по українські строї, купляла в бабусь. І мама два українські строї передала у “Журавлиний край”. Люди були дуже згуртовані, тому що переважно всі були без документів. І те, що вони вирвалися і спілкувалися українською мовою, мали можливість прочитати газету «Вісник» українською мовою, яку випускала Галина – було дуже важливо. Там сидиш і плачеш над тою мовою, коли читаєш. Там була інформація і політична, і життєва, і описи, і вірші. Це був ковток свіжого повітря, ми просто дихали.

Леся Слободян та Галина Маслюк.

Українцям було легше інтегруватись завдяки діаспорі?

Звісно, легше. Вони були всі з’єднані, набагато більше, ніж зараз. Діти ходили в українську школу, там відбувалося багато заходів. У мене і фотографії десь є, збереглися. Дуже сильно було. В порівнянні з іншими національностями, які своїх шкіл не мали, Україна мала свою школу.

Ви з Україною зараз підтримуєте зв’язок?

І раніше підтримувала – якось до мене приїхали три мої двоюрідні сестри з подругою, щоб поліпшити свій економічний стан. Приїздив також мій похресник. Я підтримувала людей, допомагала їм. Зараз ми листуємося і разом з мамою допомагаємо родичам фінансами, наскільки це можливо.

    • Вареники з різними начинками. Про сенси та особисте

Ви зберігаєте та передаєте дітям рідні українські традиції?

Моя мама дуже опікується збереженням традицій. Я теж це продовжую, ми робили традиційний Святвечір, як він має бути. Сіно під столом, коляда. Я так думаю, що діти, коли матимуть свої сім’ї, будуть продовжувати зберігати наші традиції. Вони їм цікаві. І загалом вони (традиції – Ред.) мають таку життєву силу, таку радість.

Як ви поєднуєте український активний характер та грецький ритм «сіга-сіга» (помалу-помалу — Ред.)?

Моя сім’я чисто українська. У мене немає грецьких людей, які були б близькі для моєї родини. А на роботі я командир, всі слухають мої плани і я слідкую, щоб вони їх дотримувались. Ми проводимо наради, засідання, обговорюємо, окреслюємо план і працюємо в українському ритмі. Я не залежу від когось. Якби був чоловік-грек, то я би обрала такого, який би «танцював» у моєму ритмі. Одним словом, я виробляю лінію, будую стратегічний план і йду за ним. На роботу я не візьму людей «сіга-сіга». З товаришами мені подобається, коли вони сіга-сіга, може і я трохи біля них заспокоююсь і відпочиваю.

Греки більш розслаблені. Вони кажуть: “Я помилився, ну це ж по-людському – помилятися?”. А справа в тому, що він помилився десять разів уже. А для мене помилка, якщо не 5 з 5, а 4 – то це був би взагалі завал. Мене так виховали. У мене була конкуренція, мені треба було бути найкращою серед усіх. Тому що я знала: якщо я щось не дуже добре зроблю, на моє місце одразу знайдуться інші люди.

Леся та Іван Слободян з настоятелем Української парафії Св. Миколая УГКЦ в Атенах о. Ігорем Посолеником (праворуч).

В чому проявляються ваші сенси? За що ви тримаєтесь?

Створити свою мрію і йти до неї. Я грала на піаніно, займалася спортом, була фізично готова багато до чого. Але коли працювала в посудомийці – у мене не витримувала шкіра, руки кровоточили і ноги. Якось рани були такі, що шкарпетки приклеїлись. І тоді мені допоміг один спогад із татових розповідей про хлопця-спартанця, який вкрав лисицю і сховав її під одяг. І ця лисиця почала його шкрябати, гризти, кусати, а він терпів і виду не показував. Так і я, збирала волю в кулак і терпіла. Бо робота була поряд із домом і я її потребувала. Саме тоді я вирішила, що коли матиму кращу і стабільнішу фінансову ситуацію, я собі додому куплю найкращу машинку яка є, щоб вона мила посуд. І я її купила.

У вас мрія – це завжди ціль, мета.

Це найцінніше. І саме тому я пішла вчити «каву». П’ять років я працювала на каві, щоб набути досвіду. Мені подобається запах кави, але я надаю перевагу чаю та настоям чи відварам із трав, це мої спогади про дитинство і бабусю Олену. В Атенах я шукаю цікаві чаї і вже навчила греків їх пити. Я зробила театральну подачу чаю у себе в кафе. Ми даємо хронометр, щоб люди чекали, коли він виготується. Тим часом розказуємо про різні види чаїв, додаємо мед. Ми залучаємо гостей до приготування чаю. Так само, як я навчила їх їсти сніданок – я заохочую і до чаювання.

    • Медівник – про сподівання і мрії на майбутнє

Пані, Лесю, чи плануєте розширювати свій бізнес? Додавати щось нове?

Я вважаю, що багато чого вже досягла. По-перше, створила популярне місце з маленького, нікому не відомого приміщення в темній частині вулиці Бенакі. По-друге, я створила культуру сніданків, яка користується попитом серед греків, а не лише серед туристів. Хотілося би щось зробити інакше, ще більше, але цей район важкий, не дуже вдається зібрати гроші на щось нове. Та я щоразу щось змінюю в меню, бо переважно працюю із завсідниками. То сирники, коли маю сир, то тарти з маком, то я роблю французький суп. Я поїхала до Франції, їла суп в ресторанах і зрозуміла, яким він має бути. Одна француженка приходила до мене на той суп і казала, що він саме такий, як готувала її бабуся. Після поїздки до Італії в нашому меню з’явилися два солодких італійських десерти і суп мінестроне.

І звісно, всі дванадцять років ми зберігаємо нашу класику – борщ, медівник, тарт із чорницями й малиною, гарячий напій. Класикою вже став зелений торт (зі шпинатом), який я присвятила двом своїм відомим знайомим із Національного театру, які підтримували мене і приходили в кафе після своїх вистав.

А про що ви мрієте для себе?

Для себе мрію повернути оту маленьку Лесю, яка була у дитинстві. Якось її відвоювати! Якось її відтворити, якщо це можливо. У 47 років у мене стався крововилив у мозок, це було в перші місяці по відкритті кафе – від безсоння, перенапруження, бюрократії. Я почувалася так, ніби виходжу на арену і маю битися, але немає нікого, хто б прикрив мене з тилу, мушу сама відбиватися на 360. В лікарні мені не повірили, бо я надто молода для такого діагнозу, на їхню думку. Одним словом, так, по-спартанськи, сама йдеш і кажеш: “Вибачте, у мене крововилив”. Коли діагноз підтвердився, я місяць лежала в лікарні. Та мить стала точкою відліку, нулем. Повернути Лесю, ту Лесю, яка мала свою мету, була така прогресивна, багатогранна. Більше приділяти уваги собі.

Часом я переживаю за дітей, які, дивлячись на мої зусилля, піднімають планку й собі. Я би хотіла, щоб вони мали трошки більше можливостей бути сіга-сіга.

На одному із багаточисельних мітингів.

Ви показуєте дітям приклад відпочинку? Як ви відпочиваєте?

Я показую приклад. Коли я отримала документи, сказала собі – стоп. Взяла на десять днів путівку собі та дітям в Діснейленд у Францію. Двічі мені відмовили у відкритті візи. Коли пішла втретє, я досягла свого. На цьому прикладі я хотіла показати дітям, що не треба зупинятися. Ми в чужій країні, у нас немає великого бюджету, але ми можемо поїхати в Діснейленд, тому що у мене була зарплата з трьох робіт. Я не обрізала їм крила. Я показую, що все можливо, що не варто зациклюватись тільки на своїй роботі. Ми їздили з дітьми на острови відпочивати, ми плавали на кораблях.

Що би ви побажали українцям, які зараз приїжджають, і частина з яких залишиться жити тут?

Я би порадила українцям, які залишаються в Греції, зберегти основу, яку ми привезли з України, старатися не втратити нашу структуру, адже вона допомагає нам відстоювати власну особистість. У всіх нас буде різне ставлення до життя, різний підхід до життя, але наша структура допомагає втриматися. Гадаю, що наш спосіб життя, наша ідентичність, наша ментальність – вона нам на руку.

 

Бесіду провела Олена Коваль.

*Закуски – це різноманітні дрібні страви, які подають до напою чи алкоголю. Слово походить від персидського maze, що означає “смак”.

Leave a Reply

Η ηλ. διεύθυνση σας δεν δημοσιεύεται. Τα υποχρεωτικά πεδία σημειώνονται με *