Тарас Марусик – Журналіст, публіцист, перекладач з французької мови, громадський активіст. Співавтор мовного закону 2019 року, автор книжки «30 років Незалежності: мовні акти, які змінюють Україну» (2021) та перекладач чотирьох книжок із французької мови.

Член Національних спілок журналістів і письменників, голова ТО перекладачів НСПУ, автор програм на Радіо Свобода (1994–2007). Експерт із мовної політики, брав участь у пленарному засіданні Конституційного Суду щодо мовного закону (2016).

Працював у Верховній Раді, Кабінеті міністрів, Секретаріаті президента, очолював відділи з питань мовної політики. Лауреат премії імені Івана Огієнка (2021).

 

Перефразовуючи відомий вислів французького історика Алена Безансона «Мистецтво брехні таке старе, як і сама росія», можна сказати, що лінгвоцид в Україні має таку ж давню історію, як і сама російська імперія. Попри те, що процес дослідження архівів з цього питання ще далекий від завершення, вже зараз маємо тисячі задокументованих фактів, які дають змогу усвідомити масштаби русифікації в XІX і XX століттях.

Серед найважливіших праць, які висвітлюють методику і системність лінгвоциду, — дослідження науковців Києво-Могилянської академії, Інститутів історії та української мови Національної академії наук України. Вони базуються на раніше засекречених архівних документах і представлені у таких виданнях, як «Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання», «Українська мова в XX сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали», «Хронологія мовних подій в Україні».

XІX і початок XX століть у російській імперії стали періодом тотального нищення української мови через дискредитацію та заборони. Цілеспрямовано поширювалися міфи про українську як «штучну» мову, зіпсовану польськими впливами, або ж вигадки, що українську націю створив австрійський генштаб, а мову вигадали в Австро-Угорщині. Водночас навіть мінімальні спроби забезпечити українцям право на рідну мову наштовхувалися на жорсткі заборони, зокрема після Валуєвського циркуляру 1863 року, який супроводжувався переслідуваннями її носіїв.

У цей час активно формувався стереотип української як «непрестижної» сільської мови, непридатної для науки чи високої культури. За доносом генерал-губернатора трьох українських губерній Анненкова, нею нібито «неможливо передати абстрактні поняття чи промисел Божий». Така політика систематично обмежувала вживання української мови, а сфера її впливу поступово звужувалася.

Головною причиною ухвалення Валуєвського циркуляру стало видання першого українського перекладу Біблії Пилипа Морачевського. Російська церква виступила послідовним борцем проти української мови.

Під заборону потрапив навіть український правопис. У січні 1886 року Головне управління у справах друку наказало знищити 12 тисяч примірників видань, надрукованих «кулішівкою». Подібні заборони нагадують реалії незалежної України, коли за президентства Леоніда Кучми заблокували ініційовані мовознавцем Василем Німчуком у 1999 році 19 змін до правопису. Для цього вистачило одного президентського розпорядження.

На початку XX століття ставлення імперії до української мови залишалося незмінним, проте новонароджена українська інтелігенція почала заявляти про себе. Захист мови, ідентичності та опір російському імперіалізмові переважно залишалися справою пасіонарної меншості — так було і за радянських часів, і донедавна в незалежній Україні.

Яскравим прикладом боротьби за права української мови є звернення групи одеської інтелігенції до голови Комітету міністрів Сергія Вітте у січні 1905 року. У зверненні зазначено:

«Ми клопочемося про те, …щоб малоросійське слово користувалося в Росії тими правами на існування та розвиток, якими користуються єврейське, татарське, великоросійське, польське, німецьке і всіляке інше, щоб малороси в своїй Російській державі не почували себе пасинками і не були вимушені у пошуках живої води звертатися до послуг Австрії, як практикується тепер, незважаючи на всі адміністративні заборони. Бо природу нічим неможливо перемогти і “не пусти її в двері – вона увірветься у вікно”. Факт розвитку української мови, якою тепер в Австрії професори двох університетів викладають науку, довів це з неспростовною ясністю».

Цікаво, що першим у списку підписантів стоїть ім’я вченого, громадського й політичного діяча, майбутнього члена Центральної Ради Сергія Шелухина. Серед підписантів також є ім’я ще одного видатного українця — Івана Липи, який, до речі, мав літературний псевдонім «Петро Шелест». Це цікавий збіг і несподіваний історичний перегук. Відомо, що першому секретареві ЦК КПУ Петрові Шелесту, справжньому, приписували українофільські настрої й деяке гальмування процесу русифікації, що особливо помітно на тлі діяльності його наступника Володимира Щербицького.

Ще один показовий документ — прямий донос, датований квітнем 1907 року, в якому вимагалося заборонити «Читанку» для народних шкіл і звільнити її автора з посади директора народних училищ. У доносі зазначалося: «Ми ж надіємося, що педагогічне начальство… не допустить у державній школі… навчати напівграмотних сільських хлопчаків на зіпсованому польському простонародному наріччі, який автор видає за українську мову». Автором цього «шедевру» анонімної базґранини підписався гордий «Русскій пєдагог».

Режисер Олександр Довженко у своєму «Щоденнику» згадує навчання в Глухівському вчительському інституті: «З нас готували вчителів – обрусителів краю. У Київській, Подільській і Волинській губерніях до нашої платні згодом додавалась якась надбавка, здається, вісімнадцять карбованців на місяць – за обрусіння краю». Цей фрагмент переносить нас на кілька десятиліть уперед — до героїчної постаті дисидента Валерія Марченка, який ціною власного життя оприлюднив радянський документ, що буквально копіював суть імперської політики русифікації початку XX століття.

У ті ж роки, в травні 1910 року, один із органів колоніальної адміністрації Російської імперії — Київський тимчасовий комітет у справах друку — видав розпорядження про накладення арешту на брошуру «Ще не вмерла Україна» та її конфіскацію. Ось як тодішні чиновники аргументували вилучення національного гімну: «Таким чином, у цьому творі… автор закликає малоросів до вчинення бунтівницького руху проти російського уряду і викликає у малоросів ворожість проти великоросів і російського уряду». Варто зауважити, що чиновники цього комітету дуже точно зрозуміли слово «воріженьки».

Нові заборони і боротьба проти них ішли пліч-о-пліч, охоплюючи різні верстви українського суспільства.

У січні 1910 року міністр внутрішніх справ Столипін видав циркуляр, яким забороняв реєстрацію «інородчєскіх общєств», що «мають за мету об’єднання чужорідних елементів на ґрунті винятково національних інтересів».

У грудні 1909 року один із борців за незалежність України, автор брошури «Самостійна Україна» Микола Міхновський, у листі до харківського професора Сумцова просив його погодитися надати матеріал для збірника, що обґрунтовував би необхідність запровадження навчання в школах українською мовою.

Показовим документом є лист учня Києво-Печерської гімназії Анатолія Самородова, датований квітнем 1914 року, до Петра Давидовича у м. Сокаль (нині Львівська область): «Було б вельми пожадання, коли ваші сокольські гімназисти листуватимуться з нашими київськими».

До лютого того ж 1914 року відноситься таємний лист полтавського губернатора Багговута міністрові внутрішніх справ, у якому запропоновано детально продуману антиукраїнську систему заходів із майже двох десятків пунктів. Цитата: «Внаслідок того, що назва «український» слугує прапором, під яким ведеться рух, безумовно вартувало б заборонити все, що виступає під ним, і, навпаки, не соромитися того, що йде під малоросійським прапором… Останнім часом на всіх афішах й оголошеннях місцевих газет назву «малоросійський» замінено словом «український». Таким чином в очах місцевого населення складається переконання, що українському рухові ніхто не чинить спротиву».

У цьому розлогому документі йдеться про те, щоб на посади вчителів запрошувати лише «великоросів», а тих, хто проявляє схильність до українського руху, звільняти; про необхідність «правильного» викладання історії росії як єдиної й неподільної; про написання «справжньої» історії малоросійського народу; про особливу увагу до політичних переконань сільського духовенства. Також у документі пропонується субсидувати деякі газети в Києві, Харкові, Полтаві та Катеринославі для боротьби з українським рухом і фінансувати статті щодо важливості загальнодержавної мови, якою, на їхню думку, є «багата російська мова». Окрім цього, містяться положення про знищення спроб економічного сепаратизму українців.

Знайомлячись із документами XІX і початку XX століть, я не раз ловив себе на думці, що ситуація могла скластися значно гірше, і Україна могла опинитися на порозі мовної катастрофи. Відомо, що в Києві наприкінці XІX століття українською мовою спілкувалася лише мізерна кількість родин, які можна було перелічити на пальцях. Це вражало Івана Франка. Коли він приїжджав до Києва, щоб почути рідну мову й поспілкуватися нею, він завжди заходив до книгарні видання «Кієвская старіна», де працював українськомовний продавець.

На щастя, катастрофи вдалося уникнути, а опір русифікації став одним із ключових підґрунтів у подальшій боротьбі за незалежну Україну.

Після жовтневого перевороту 1917 року русифікація відбувалася витонченіше і підступніше. На початках новий режим вирішив трохи відступити, обіцяючи навіть «самовизначення аж до відокремлення» і запровадивши так звану «коренізацію». Зрештою, ця політика виявилася облудною. Важливу роль у цьому відіграли як домінуючий етнос, так і залучені до нього зрусифіковані народи.

У своїй новій книжці «Мова-меч. Як говорила радянська імперія» Євгенія Кузнєцова зазначає, що під час коренізації російськомовне населення дуже неохоче відвідувало курси інших мов. У 1920-х роках менше 1% етнічних росіян володіли іншими мовами.

Авторка також звертає увагу на поширений побутовий шовінізм серед російськомовного населення в СРСР. Один із прикладів — коментар, який прозвучав у Татарстані в розмові з татарином студентом, мовляв, навіщо вчити татарську мову, вона може стати в пригоді хіба що для розмов про якусь дурню в селі — наприклад, як зарізати якогось бідолаху.

Голодомор остаточно зупинив процес коренізації-українізації, а постанова 1938 року «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік та областей» змусила всіх дотримуватися єдиної генеральної лінії. Планомірний примус до «любові» російської мови охопив усі етноси радянської імперії. Кожна нація чинила опір так, як могла. Є. Кузнєцова наводить іронічний анекдот, що виник після ухвалення цієї постанови: «Урок російської мови в грузинській школі. Учитель: “Діти! Запам’ятайте! Це неможливо зрозуміти! Слово ОТ ВАС пишеться окремо, а слово КВАС – разом!”».

Паралельно здійснювалися втручання в саму структуру мови – побудову речень, правопис, лексику. Це торкалося навіть таких віддалених від російської мов, як калмицька. Багато калмиків, депортованих до Сибіру, так і не повернулися додому. Вони майже не володіли російською мовою, але найкраще її засвоїли діти-сироти, у яких забрали не лише рідних, але й мовне середовище. Злигодні депортацій завдали великої шкоди структурі мови: у калмицькій з’явилося більше дієслів, ніж іменників, адже з депортованими «зрадниками» російська адміністрація спілкувалася переважно мовою команд.

До речі, нещодавно вийшов роман Ніни Кур’яти «Дзвінка. Українка, народжена в СРСР», у якому розповідається про уродженку Любашівки Одеської області. Головна героїня, усвідомивши себе українкою, переживає психологічні жахи мовної дискримінації, упередженості земляків і стану «людини другого сорту». Багато хто досі добре пам’ятає всі «принади» тогочасного «інтернаціонал-расизму», як влучно назвала цю епоху Євгенія Кузнєцова.

Я вже згадував про Валерія Марченка. Саме він передав на Захід таємні постанови 1983 року «Про додаткові заходи щодо поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». Таким чином, правда про «рівноправність і розквіт мов» у совєтській імперії стала відома світовій громадськості. У вироку Київського міського суду цей секретний документ був названий «рукописним пасквілем». Тобто антиукраїнська пропаганда Москви та васального Києва дала цілком серйозній постанові компартії СРСР, Ради Міністрів і Міносвіти таке орвелівське формулювання.

Цей новітній валуєвський циркуляр, як його назвав В. Марченко, з 1984 року передбачав збільшення на 15% ставок заробітної плати вчителів російської мови і літератури, поділ класів на уроках російської мови у школах, ПТУ та педучилищах на дві групи, будівництво корпусів і гуртожитків для студентів факультетів російської мови і літератури педінститутів. Стипендії для русистів прирівнювалися до стипендій студентів юридичних інститутів, а для аспірантів вводилися вступні та кандидатські іспити з російської мови і літератури.

Тривалий процес зросійщення українців призвів до майже катастрофічного стану української мови напередодні Незалежності. Як згадує історик Владислав Гриневич, наприкінці 1980-х років, працюючи аспірантом Інституту історії України, він запитав свого колегу з Інституту мови, чи є шанси для української мови вижити. «Жодних», – приречено відповів філолог.

На щастя, цього не сталося. Однак усі 30 років незалежності російська федерація, як спадкоємиця імперії, виділяла значні кошти і корумпувала українських високопосадовців, щоб перешкодити виконанню одного з ключових постулатів Конституції України — функціонуванню української мови як державної на всій території та у всіх сферах. Російська мова стала ефективною зброєю для встановлення імперських кордонів, відповідно до заяви президента росії: «Росія там, де російська мова».

Характерний приклад — документ, оприлюднений Вахтангом Кіпіані. Газета Одеської облради «Одєсскіє ізвєстія» восени 1993 року повідомила, що заступник відповідального секретаря отримав догану за «диверсію» — публікацію кількох україномовних заміток. Це було розцінено як «стрємлєніє подразніть русскоязичного чітатєля». Над текстом офіціозу красувалося чорним шрифтом слово «Ізвінітє!».

Одним із прикладів тимчасової успішності росії у мовній політиці став «закон Колесніченка-Ківалова», прийнятий у 2012 році під сильним тиском і з порушеннями. Спробу його скасування в лютому 2014 року кремль використав як привід для окупації Криму і збройної агресії на Донбасі, прикривши її «захистом російськомовного населення». Сам закон продовжував діяти до рішення Конституційного суду у 2018 році.

Ухвалення мовного закону 2019 року супроводжувалося масштабною дезінформаційною кампанією кремля. Це лише частина тривалої боротьби росії проти української ідентичності. Лінгвоцид в Україні став елементом протистояння цивілізації і псевдоцивілізації, народу, що звик розширювати свої кордони шляхом насильства, адже росія і кордон — поняття несумісні.

На початку лютого 2022 року ми провели першу нараду на тему «Русифікація як злочин». Велика війна тимчасово призупинила обговорення, однак ми встигли обмінятися думками щодо юридичного визнання русифікації злочином, який можна порівняти з геноцидом. Можливо, варто використати принцип позитивної дискримінації і провести це питання через парламентський механізм.

Широкомасштабне вторгнення росії допомогло багатьом українцям усвідомити тривалу шкоду русифікації. Вірю, що після перемоги час буде сприятливим для реалізації цієї ідеї.

Адаптований текст статті “Зросійщення/русифікація як злочин геноциду українців”, опублікованої в “Новинарні” 16 вересня 2023. Надано автором.