Олекса Підлуцький публіцист, доцент Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

На початку допису слід зауважити, що автор не вважає росіян “братнім” для українців народом і, відповідно, представників цього етносу “братами” наших одноплемінників. 

Хоча б тому, що відповідний термін не має жодного наукового обґрунтування й винайдений та запроваджений в обіг не дослідниками міжнаціональних відносин, а перш за все пропагандистами російської імперії в тій чи іншій її формі — від монархічної до комуністичної. Справді, як пояснити, чому, за якою логікою росіяни для українців “братній” народ, а словаки, чия мова має більше спільного з українською, ніж російська, — ні? Чому таджики, скажімо, мають нам бути ближчими, ніж румуни? Тільки тому, що й сини Шевченка та Франка, і нащадки Авіценни та Фірдоусі мали нещастя свого часу бути підкореними росіянами й включеними до складу їхньої імперії, а румунів “чаша сія” оминула?

Відтак у розповіді про цю суперечку йдеться не про якогось абстрактного росіянина, що його з якогось дива я оголосив “братом” українців, а про цілком конкретного троюрідного брата, який за походженням є напівукраїнцем-напівросіянином, але позаяк народився й прожив ціле своє життя в Москві, не знає української мови, не надто цікавиться історією та культурою прадідизни свого батька і самосвідомість та самоідентифікацію має суто російську. Він — доктор наук, досить відомий учений-біолог і належить до тих 14 чи скількох там відсотків росіян, які вважають ганьбою спроби реабілітувати Сталіна. Вкрай негативно ставиться до нинішнього російського лідера, позаяк той, мовляв, “веде Росію в глухий кут”, старанно виполюючи пагони демократії на російському ґрунті і протиставляючи свою країну магістральному шляху розвитку людства. Загалом — класичний набір переконань ліберального демократа, типового білострічечника з Болотної площі.

Мій московський родич, на відміну від більшості своїх співвітчизників, хотів би, щоб “український експеримент”, який розпочався восени 2013 року на Майдані, завершився успіхом. Хоча б тому, що Україна в його сприйнятті завжди була і залишається досі “другою Росією”, а остаточна перемога Революції Гідності, створення в Україні успішної держави, відкрили б шлях до чогось подібного і в самій Росії.

Проте останнім часом у нього виникає дедалі більше сумнівів щодо кінцевого успіху українців. І найважливіша перешкода на цьому шляху — …Степан Бандера.

“Ніколи не стане успішною, просто не зможе бути такою країна, де героїзують Бандеру, — емоційно стверджує мій московський брат. — Ніхто в цілому світі не захоче мати з вами справу”. Відповідь на запитання, а хто такий, власне, Бандера, і чим же він аж так дискредитує націю, яка обрала його за одного зі своїх національних героїв, у москвича готова й однозначна: “Посіпака нацистів, дрібний бандит, кат власного народу”. У цьому, і лише в цьому, питанні російський демократ, який щодо всіх інших проблем має думку діаметрально протилежну поглядам Путіна та різних кісєльових-соловйових, практично дослівно повторює тези сучасної російської пропаганди, які, своєю чергою, повністю дублюють брехню й наклепи пропаганди сталінської 70-річної давнини. Мав рацію Володимир Винниченко, який іще 1913 року писав: “Російська демократія закінчується на українському питанні”.

При цьому російські “демократи” взагалі і мій родич-опонент зокрема цілковито ігнорують факти, оцінюючи особу Степана Бандери. Адже, м’яко кажучи, абсолютно нелогічно називати “посіпакою нацистів” людину, яка проявила надзвичайну незговірливість у відносинах з керівництвом Третього Рейху, чиї послідовники, проігнорувавши волю Гітлера, проголосили у Львові 30 червня 1941 року відродження Української держави. Особисто Степан Бандера заплатив за це трьома роками, двома місяцями й 20 днями, проведеними в нацистських концтаборах, а всі троє його рідних братів загинули від рук гітлерівців. Бандера справді вів переговори з нацистами, і певний час між його організацією і ІІІ Рейхом існував ситуативний союз. Так само, як, скажімо, між Сталіним і Гітлером у 1939–1941 роках. Або між національним героєм Фінляндії маршалом Маннергеймом і нацистами. Велика геополітика, а особливо початку — середини ХХ століття, — взагалі вельми неоднозначна історія. Загальновідомі факти співпраці лідера російських більшовиків Владіміра Ульянова (Леніна) з німецьким генеральним штабом. Відроджувач Польщі Юзеф Пілсудський під час Першої світової війни “пішов на службу”, очолив бригаду в армії одного з трьох учасників поділів Польщі, історичних ворогів своєї батьківщини — австрійців. А перед тим, під час Російсько-японської війни 1904—1905 роках, намагався отримати фінансування від Японії для диверсійної роботи в російському тилу.

І нікому в світі, навіть у тій самій Росії, не спадає на думку охрестити Маннергейма, Пілсудського чи Леніна посіпаками Гітлера, японського чи німецького імператора відповідно. Адже вони обстоювали інтереси своїх націй або політичних сил, а зовнішніх союзників лише намагалися використати в своїх власних інтересах. Так само, як ті союзники прагнули використати їх. Чому ж те, що в російській свідомості “дозволено” політичним лідерам будь-яких країн світу, — шукати собі за межами батьківщини союзників, часом навіть далеко не бездоганних з погляду сьогодення, категорично “заборонено” Степану Бандері? Мабуть тому, що для росіян іще й досі, як на рівні свідомості, так і на рівні підсвідомості, абсолютно неприйнятною є думка, що Україна взагалі може мати якісь власні національні інтереси, відмінні від російських або й протилежні їм. Масова свідомість наших північно-східних сусідів іще й досі не бажає сприймати Україну та українців як окрему країну і націю, а вважає їх органічною (і дуже важливою) частиною якогось “русского мира”.

Відтак, аби перебороти когнітивний дисонанс, росіяни намагаються переконати самих себе, що такий політичний лідер, як Степан Бандера, так само як Іван Мазепа за два з половиною століття перед ним, був не самостійною постаттю, виразником інтересів української нації, а “зрадником”, “слугою” якихось сил з-за кордону, бажано найчорніших. Те, що є безумовним благом для будь-якого народу, навіть найвідсталішого і найменш чисельного, – звільнення з-під іноземного панування та створення власної держави – для українців, а також для інших народів, які входили до складу СРСР та Російської імперії, не сприймається як щось позитивне у російській масовій свідомості.

Твердження про “злочини Бандери проти власного народу”, а особливо про його “дрібний бандитизм”, узагалі абсурдне. Адже будь-який партизанський чи підпільний рух може ефективно і тривалий час боротися проти державної репресивної машини тільки за умови повної підтримки з боку більшості населення країни чи регіону, де він діє. Упродовж багатьох десятиліть, приблизно із середини 1920-х і до середини 1950-х років, переважна більшість росіян (як і мешканців Східної України, на жаль), практично без опору з їхнього боку, піддавалася сталінським репресіям. Людей масово заарештовували, розстрілювали, прирікали на смерть у таборах і на засланні, а решта покірно, мов вівці, чекала своєї черги на заклання. Бандері ж вдалося організувати Сталіну всенародний спротив, створити цілу підпільну армію, яку підтримували сотні тисяч людей і яка більше ніж десять років без жодної допомоги ззовні жорстко опиралася найбільшій і найефективнішій у світі радянській репресивній машині. У Західній Україні земля горіла під ногами енкаведистських катів аж до середини 1950-х… Це був наймасштабніший опір російській імперській агресії у ХХ столітті — його можна порівняти лише з героїчною боротьбою проти Росії кавказьких горців під проводом Шаміля в середині ХІХ століття.

Звичайно, Бандера, як і майже будь-який політичний лідер національного масштабу, є постаттю багатогранною і в чомусь суперечливою. Далеко не всі аспекти його ідейного спадку та теорії інтегрального націоналізму, яку він сповідував, можуть бути прийнятні для нинішнього українського суспільства. У деяких випадках у діях його політичної сили проявлялися авторитарні тенденції. Проте місце Бандери в історії визначається зовсім не цим. Так само, як при оцінюванні ролі батька-засновника Сполучених Штатів Джорджа Вашингтона, не варто акцентувати на тому, що він, окрім усього іншого, був рабовласником.

Бандера є і залишиться назавжди в свідомості українського народу найповнішим уособленням, персоніфікацією ідеї боротьби за незалежну соборну Українську державу. Боротьби проти будь-яких іноземних загарбників — поляків, німців, росіян… Боротьби кривавої, жертовної і самовідданої. Тому поради чи вимоги “не героїзувати” Бандеру на практиці означають пропозицію відмовитися від ідеї державної незалежності як найвищої цінності українського народу. І той, хто намагається демонізувати Бандеру, зліпити з нього антигероя, виступає не тільки і не стільки проти цієї особи, як проти Української держави та нації як таких.  А народ, більшість якого не вважає свою національну державу безумовною цінністю, зробити таку державу по-справжньому ефективною та успішною, шансів справді не має.

Київ, 2019 рік