Тарас Марусик – Журналіст, публіцист, перекладач з французької мови, громадський активіст. Співавтор мовного закону 2019 року, автор книжки «30 років Незалежності: мовні акти, які змінюють Україну» (2021) та перекладач чотирьох книжок із французької мови.
Член Національних спілок журналістів і письменників, голова ТО перекладачів НСПУ, автор програм на Радіо Свобода (1994–2007). Експерт із мовної політики, брав участь у пленарному засіданні Конституційного Суду щодо мовного закону (2016).
Працював у Верховній Раді, Кабінеті міністрів, Секретаріаті президента, очолював відділи з питань мовної політики. Лауреат премії імені Івана Огієнка (2021).
Як змінилася риторика й дії президента та владної монобільшості щодо державної мови під час великої війни і виклики, які чекають суспільство в майбутньому
В книжці «30 років Незалежності: мовні акти, які змінюють Україну», що вийшла напередодні широкомасштабного вторгнення, 7 розділів. Найбільший за обсягом присвячено мовній політиці за президента Зеленського, хоча коли я здавав остаточний варіант рукопису у видавництво, нова команда була при владі лише трохи більше 2 років. Такий обсяг не був моєю метою, просто за цей час навіть неуважний спостерігач міг побачити, що владна монобільшість зробила десятки й десятки спроб, щоб поставити під сумнів новий мовний закон і, таким чином, перешкоджати послідовній мовній політиці в інтересах Української держави, якої бракувало від 1991 року.
Пригадую, коли в перший рік президентства Зеленського розгорталася багатоголоса і маніпулятивна кампанія проти цього закону, 95-тирічний патріарх української політики Ігор Юхновський на урочистому засіданні Верховної Ради в 2020 році сказав: хто виступає проти української мови і її державності, є державним злочинцем. Володимир Зеленський слухав його промову, аплодував, але не чув цього важливого послання.
Чи вплинула велика війна на Зеленського і владну команду? Чи змінилася їхня риторика? Так, очевидно, але з огляду на страшні виклики, перед якими опинилася держава після 24 лютого 2022 року, цього було і є занадто мало. Так, гаряча фаза критики закону і пошуку парламентарями найрізноманітніших лазівок з метою його пом’якшення (а то й скасування) вщухла. Тривала ще інерція у Верховній Раді, але без попереднього завзяття.
Президент почав у виступах звертати увагу на значення української мови. Наприклад, 24 серпня 2023 року він сказав: «І коли в будь-якій країні мама дає своїй дитині книжку українською, щоб дитина не втратила себе і свого, коли мама вчить української, коли переживає за Україну і чекає новин з України, чекає, щоб можна було повернутися, – це найважливіше». Роком раніше він згадав лише російську й англійську мови, при цьому перейшовши короткочасно в своєму виступі на російську: «Ми не шукатимемо з терористами порозуміння. Хоча розуміємо російську мову, яку ви прийшли захищати».
Представники різних гілок влади, яку контролює парламентська монобільшість (це особливо депутати і радники), дуже повільно відмовлялися (і, мабуть, відмовляються досі, але не демонструють це публічно) від попередньої риторики. Ще рік тому, 24 листопада 2023 року, голова парламентської фракції «Слуга народу» Давид Арахамія заявив: «…ми за попереднього президента прийняли закон про мову, а зараз з ним багато є питань з точки зору євроінтеграції. Угорщина, Румунія… Євросоюз нас в принципі… примусить жити трошки толерантно».
Радник керівника Офісу президента, вже колишній, Олексій Арестович неодноразово під час великої війни демонстрував іронію та цинічність щодо теми мови. Ось одна з його цитат за червень 2022 року: «Я навіть не хочу зараз промовляти реверанси і чергові фрази, які у нас завжди звучать у таких обговореннях, що “звісно ж, я за українську мову, звісно ж, вона єдина державна”. Я навіть говорити це не буду, одразу залишимо ці мантри, які у нас вважаються обов’язковими».
Після виїзду за кордон (на яких підставах – тут не зупинятимемося) він почав давати інтерв’ю, які безпосередньо шкодять президентові та державі. Зокрема, цього року в розмові з французьким тижневиком Paris Match Арестович прямо заявив, що найбільша помилка Зеленського – це відмова від стамбульського мирного плану. А днями він відреагував на зміну керівника Інституту національної пам’яті, порадивши взагалі не шукати нового очільника, бо, за його словами, “першим своїм указом він розформує цей інститут”.
Можна казати – та він же колишній радник. Одначе свої випади проти української мови він робив на посаді радника Андрія Єрмака, а ми ж не забули слова Зеленського?: «Єрмак потужний менеджер… у моїй команді. Я його поважаю за результат. Він робить те, що говорю йому я, він виконує ці завдання».
Не можу не згадати також першого помічника Зеленського Сергія Шефіра, який пробув на цій посаді майже 5 років. Його рідний брат (а вони всі троє були співзасновниками «95 кварталу») Борис через 2 роки після масштабного вторгнення росії заявив не лише те, що любить російську мову і пам’ятники Пушкіну, але й сказав неприпустимі речі – мовляв, ми ж усе життя з росією жили разом, «прекрасно вживалися, а те, що зараз сталося, не знаю, хто там… Біс поплутав чи людська дурість». Це квітень 2024 року.
Ці приклади, обрані з багатьох інших, підтверджують, що виконавча та законодавча влада значною мірою зосереджені в руках президентської команди. Їхні риторика та дії, зокрема виконавчої й законодавчої гілок влади, часто були такими ж непослідовними. Згадаю непотрібні, особливо під час великої війни, баталії довкола закону «Про застосування англійської мови в Україні», з ухваленням якого можна було почекати, і спроби звузити його нормами екранний час української мови в кінотеатрах. Також варто відзначити процес ухвалення змін до закону «Про національні меншини (спільноти)», коли уряд пропонував окремі небезпечні норми, здатні нашкодити статусу української мови після війни. Або те, що владна більшість досі блокує розгляд законопроєкту з новим перекладом «Європейської Хартії регіональних або меншинних мов». У чинній редакції, з некоректним перекладом, все ще фігурують мови, яких не існує в природі, а МЗС та Кабінет Міністрів не передають документ у парламент.
Але показовим для оцінки мовної політики Зеленського і його владної команди є державна програма розвитку і функціонування української мови як державної. Відповідно до закону, програма мала бути ухвалена ще в січні 2020 року. Однак уряд лише через півтора року затвердив «Концепцію державної цільової національно-культурної програми забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на період до 2030 року», встановивши новий шестимісячний строк для створення програми. Проте й цей термін було порушено. Програма з’явилася лише в березні цього року (2024), майже через п’ять років від набрання чинності мовного закону. Таким чином уряд затягував виконання нового закону. Відповідальність за це безпосередньо лежить на колишньому міністрі культури Олександрі Ткаченку, і така ситуація мала вигляд відвертого саботажу.
І не лише саботаж, але й маніпуляції. Коли у 2023 році міністра запитали, чому досі не затверджено державну програму, він, не моргнувши оком, заявив, що проєкт програми під назвою «Стратегія популяризації української мови до 2030-го року «Сильна мова – успішна держава» вже розроблено. Але це була маніпуляція, адже йшлося не про проєкт – Стратегію ухвалив ще попередній уряд Гройсмана у 2019 році.
Крім того, Олександр Ткаченко заявив, що реалізація програми обійдеться у 19,6 млрд грн, і таких коштів наразі немає. Однак, окрім строків і цифр, важливим є також її зміст. Нагадаю: у статті 5 закону, яка стосується програми та її наповнення, пріоритетом визначено «створення та забезпечення діяльності мережі державних, комунальних курсів з вивчення державної мови громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, створення умов для розвитку суб’єктів освітньої діяльності, які дозволяють кожній особі опанувати державну мову, у тому числі шляхом неформальної та інформальної освіти».
А що в програмі? Звичайно, вона не дотягнула до заявлених 19 мільярдів, але й понад 7,5 мільярдів гривень – це чимала сума. Однак на мережу курсів і здійснення інших заходів для сприяння опануванню державної мови виділено до 2030 року всього 4,6 мільйона гривень: у неповному календарному 2024 році – 4 мільйони, а в усі наступні роки – по 100 тисяч. На всю Україну. Це 0,06%! Шість сотих відсотка!
Порівняймо це лише з однією з численних «щедрих» статей програми: 2 мільярди 267 мільйонів (!) гривень передбачено на «виробництво телевізійних новин з урахуванням обсягів виробництва регіональних філій». І до речі, у згаданій статті 5 закону взагалі немає згадки про новини чи ЗМІ.
Наостанок скажу про, мабуть, одну з найбільших помилок президента і його команди в сфері мовної політики після 24 лютого 2022 року. На жаль, у його оточенні не знайшлося впливових людей, які би порадили Зеленському виступити із заявою (вже після відсунення агресора з Київщини навесні 2022 року) приблизно такого змісту, з одним із його улюблених звернень на початку:
«Вільний народе незалежної України! Хочу сказати про дуже важливу річ – для Українського народу і для себе. Ви знаєте, що я зростав у російськомовному середовищі, що більшу частину свого життя я працював і творив російською мовою, був, фактично, частиною “русского міра”, який тепер напав на нас. Я багато чого переосмислив за останні місяці. Закликаю вас усіх переходити на українську, як це зробив я і моя родина».
У такому заклику, що важливо, був би емоційний вимір, а не юридичний, але саме це стало би сигналом передусім чиновницькій вертикалі, і механізм закрутився би. І не було б отієї скандальної риторики, приклади якої я навів вище.
І про виклики насамкінець. Коли я обдумував цю статтю, одіозний колишній «регіонал» Юрій Бойко ще не зробив своєї скандальної заяви, зокрема, про рідну російську мову. Але ця отрута, без послідовної протидії влади, зберігається в окремих головах, як у пробірках, і буде спроба її масштабно застосувати після війни. Навіть притомні громадяни залишаються в полоні таких думок. Наприклад, мій колега, журналіст Сергій Гармаш на 1-му каналі Суспільного недавно обстоював тезу фактично Авакова-Арестовича про російську мову як невід’ємну спадщину України.
Коли війна закінчиться (а я, як і ми тут всі, не знаємо коли), подібні риторика і дії будуть грати роль вибухівки, підкладеної під фундамент знесиленої держави, окраденої України. Мені здається, вже час чітко сказати всьому суспільству, перефразовуючи відомий вислів, «Україна там, де українська мова».
Виступ на круглому столі, організованому Комітетом ВРУ з питань культури, на тему “Як змінилася риторика й дії президента”. 18 грудня 2024 р.
Про мовний закон 2019 року і що цьому передувало
Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» почав діяти у квітні 2019 році. Президент Порошенко підписав його через 4 дні після 2-го туру президентських виборів, на яких він програв Зеленському. Менше, ніж через місяць відбулася інавгурація нового президента.
Історію ухвалення мовного закону важко зрозуміти без короткого екскурсу в передумови. Після того як Конституційний Суд України (КСУ) у лютому 2018 року скасував попередній мовний закон «Про засади державної мовної політики», утворився законодавчий вакуум. Команда президента Порошенка довгий час не підтримувала ані скасування цього закону, впливаючи на рішення КСУ, ані ухвалення нового законопроєкту, який у 2019 році став законом.
Цей законопроєкт було зареєстровано у парламенті ще в січні 2017 року, і навколо нього точилася боротьба між двома крилами президентської фракції. Одне крило вважало, що різкі кроки в мовній сфері можуть знизити підтримку Порошенка на майбутніх президентських виборах. Інше крило робило все можливе, щоб закон було ухвалено до завершення його каденції.
Під тиском експертів, громадських активістів і частини народних депутатів Порошенко, зрештою, усвідомив, що закон необхідно ухвалювати попри всі ризики. Президент і його команда змінили риторику й почали активно просувати законопроєкт у останні місяці каденції, супроводжуючи це вдалим гаслом «Армія. Мова. Віра».
Тим часом Зеленський і його новостворена партія «Слуга народу» – спочатку в статусі кандидата, а відтак на посаді президента – гостро критикували закон, обіцяючи, якщо не скасувати, то суттєво його «урізати». Впродовж двох з половиною років було здійснено десятки спроб вилучити або змінити ключові положення закону. Лише широкомасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року тимчасово зупинило цей процес.
Зеленський, який до президентства майже не розмовляв українською, опановував її поступово і, можливо, переосмислив свій попередній досвід. В інтерв’ю Лексу Фрідману 5 січня 2025 року він відмовився говорити з ним російською, яку той розуміє, і відповідав українською, вперше наголосивши, що не даватиме інтерв’ю мовою тих, хто вбиває українців.
Про закон
Закон регулює всі сфери публічного життя, крім приватної і релігійної. Низка норм закону була відтермінована на 6 місяців, 1 рік, 1,5-2-2,5-3 і більше років. Одна норма стане чинною лише в 2030 році. Це мова зовнішнього незалежного оцінювання за результатами здобуття повної середньої освіти. Поки що можна ЗНО здавати також мовами національних меншин, які є мовами ЄС.
Книга Тараса Марусика на поличках Книгарні “Є”
Мовне питання в бездержавній Україні було завжди питанням політики. Не став винятком і дуже важливий для творення нової України період останнього 30-річчя, починаючи від боротьби за державний статус української мови напередодні розвалу СРСР і закінчуючи нашими днями. За 30 років Україна пройшла тернистий шлях від ухвалення закону «Про мови в Українській РСР», відповідно до якого українська мова стала єдиною державною, до ухвалення першого закону власне про українську мову – «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Боротьба за українську мову – це боротьба за повну незалежність України, що означає боротьбу проти Російської імперії в її історичних різновидах.