Зона 9 Безумний бог

 

Присвячується Андрієві Галущенку

 

«Я не візьму в свій човен людини,
що зовсім не боїться кита», — казав Старбак.

                                                  Герман Мелвілл, «Мобі Дік»

 

 

«Щоби покласти край “сірим зонам”, потрібно розробити
повні карти безконтрольних зон, які існують у світі».

                                                 Франсуа Тюаль, «Геостратегія злочинності»

 

Січень 2015
Донецька область, українсько-російський фронт
Поселення Марʼїнка

Міна «на електрика»

Тіло лежало на узбіччі, подалі від основної траси, за двісті метрів від вулиці, по якій ми йдемо під прикриттям одноповерхових цегляних будинків, короткими перебіжками долаючи проміжки поміж будинками.

Труп лежав так уже декілька днів, відкриті частини тіла — голова і руки — були обгризені дворовими собаками.

Здалеку людина здавалася дебелою, з великою головою і широким чолом, нагадуючи персонажа зі серіалу «Сімейка Адамсів».

У ці дні то була одна з найнеприємніших ділянок фронту. Не скажу гарячих, радше «кусючих» його точок.

Тривала масштабна військова операція, яка стала останнім успіхом росіян у захопленні вузлових станцій і стратегічних позицій на українському фронті і останньою великою поразкою наших військ, взятих у кільце і змушених відступати через довгу кишку траси, — військ, затиснутих з обидвох сторін російськими кадровими військовими і бандформуваннями, створеними з місцевих українських «махновців», що стали під знамена квазіреспубліки «ДНР».

У той період найактивніші бойові дії велися саме там, на ключовому залізничному вузлі за декілька десятків кілометрів від місця, де йшла зараз наша група.

Обстріли продовжувалися регулярно, державна влада тут, на місці, по суті, була відсутня. Її замінювали маленькі групи розвідників, що ховалися у декількох будинках і відстежували пересування противника.

Десь там, у старій будівлі торгової бази чи гуртових складів, і сидів ворожий снайпер, котрий, скоріш за все, і застрелив сапера чи бійця, який після смерті став схожий на дядька Фестера.

Було холодно, калюжі були як із броньованого скла. У витоптаних у замерзлій грязюці ямках та виїмках залишались калюжки води. Затягнувшись кригою, вони перетворилися на блюдця й чашки із білої порцеляни, розкидані по дорозі, наче в цеху божевільного гончара.

Замерзло все — від калюж, до яких ходили на водопій дикі та свійські тварини, до їжі, котру вони підбирали на вулиці, доїдаючи за людьми біологічні відходи, котрі цієї зими ніхто із поселення не вивозив. Кинуті напризволяще, собаки та коти шукали поживу скрізь, перетворившись на санітарів цього маленького поселення.

Ми з групою хлопців із розвідки йшли у сам кінець вулиці, що виходила своїм горлом у голий степ. Десь удалині, у межах видимості оптичного прицілу, починалися закинуті промерзлі пакгаузи торгових центрів колись великого промислового міста. Там, ймовірно, і сидів снайпер, який час від час порушував цю промерзлу мертвецьку тишу.

Труп лежав поодаль і його ще не було помітно із проміжку поміж домами, у якому ми ненадовго причаїлися, щоб розосередитися і не створювати кучної цілі.

— Не бачу сенсу йти далі. Звідси все видно в оптику, — сказав один із хлопців.

Пацани були доволі пристойно екіпіровані: добродушні «карателі» із одного з добровольчих батальйонів виконували у Марʼїнці тими днями роль військової розвідки, служби спасіння, замінювали поліцію, якої тут не було, і сільпродмаг, привозячи «своїм» старим пайку їжі чи гроші.

Сама присутність цих хлопців — усміхнених, добродушних, спокійних — вселяла якусь частку впевненості у заляканих мешканців села, будинки яких своїми крихітними, на шість соток, городами виходили у відкрите поле, де вже гуляв вітер, носилося перекотиполе і літали кулі. Снайпери з «тамтого боку» промацували дороги, провулки і закинуті будинки, іноді радіючи з несподіваної улови.

Сонце сідало у хмарній пелені. Снайпер мовчав. Собаки брехали, розтривожені візитом гостей.

— Хтось із місцевих сепарів вже явно доніс, що ми тут, — сказав один із хлопців, здається, це був Сантік, киваючи у бік голого поля.

— Я сходжу подивлюся, — зголосився я, вказуючи у бік електричного стовпа, де лежав труп.

— Не варто, — похитав головою хтось із хлопців. — Якщо снайпер на місці, тебе звідти видно буде дуже добре.

Я зняв бронежилет і каску, які видавали в мені когось із людей, причетних до армії.

— Цивільні ж ходять туди, — сказав я. — Їм навряд чи цікаві цивільні.

Мені потрібно було зрозуміти, що означає вираз «міна на електрика», котрий я почув уперше. «Міна на електрика» по-англійськи звучала би «anti-electrician mine».

Не можу називати себе експертом у мінах, але вирази, які я чув уперше, завжди залишали в мені простір, який потрібно було заповнити.

Хлопці залягли в кінці вулиці, прикриті старою стіною і нерівностями ґрунту.

Я пішов по стежці до лісопосадки — вузької смужки дерев, які розділяли поля і служили в мирний час захистом від вітрів.

Перейшовши по невеликому місточку через струмок, я опинився на повністю відкритому просторі. Це були не найприємніші хвилини в житті, й мені не хотілось розтягувати їх надовго, витрачаючи час на розмови з місцевим мешканцем, який теж йшов у бік убитого. Тепер за нами вчепився ще й дворовий пес із кличкою Тузик — маленький, клаповухий, з гучним істеричним голосом і нервовими рухами, який підскоком біг за господарем, виписуючи навколо нього кола і підстрибуючи, здавалось, від задоволення або передчуття чогось веселого та захопливого.

Як же мене дратував його гавкіт.

З такої дистанції ніхто з нас все рівно не почув би ані клацання затвора, ані кашлю, ані навіть гучного окрику противника. Тим не менше, роздратування від цього дзявкоту було неймовірним, значно гіршим за скрип металу по склу.

За метрів двадцять від нас лежало тіло, дійсно схоже на дядька Фестера зі сімейки Адамс, що згорнувся клубочком і вирішив подрімати. Здавалось, ось-ось він підійметься і вигукне: «Гей, крихітко Венздей, ти знову вистріляла всі мої феєрверки, весь мій динаміт!»

Здавалось, людина прилягла відпочити біля електричного стовпа. Він витягнув одну руку і підклав під голову іншу.

Я сам іноді так сплю.

Але, коли я підійшов ближче, стало зрозуміло, що не так із цим тілом.

Обгризене собаками обличчя і череп масивного, важкого чоловіка років сорока-пʼятидесяти нагадували кінематографічного персонажа тільки здаля.

— Давно він тут лежить? — спитав я у старого, який ішов за мною слідом.

— Давно? Дні чотири, напевне, — задумливо відповів худорлявий дід.

— Ваш Тузик теж, напевне, доклався? — не без сарказму озвався я.

Старий обурено здригнувся і ніби навіть підстрибнув на місці:

— Мій Тузик не гриз! Він у дворі сидить біля мене! Не гриз!

У цей час пес, що підбіг на декілька хвилин, залишив нас задля розвідки у найближчому чагарі, кинувся до тіла, яке лежало біля стовпа, і почав украй брутальним чином руйнувати створюваний його господарем імідж хатнього сільського джентльмена.

— Тузику! — вигукнув його господар.

— Тузику!!! — він кинувся до собаки.

— Стій, там може бути міна! — закричав я до старого, але він не слухав, витанцьовуючи біля тіла і відганяючи від нього Тузика, лаючи пса, на чім світ стоїть.

— Тузику, фу! Тузику, не смій! — кричав він на все горло.

Тим часом я уважно придивився до стовпа.

Ні, це не була робота снайпера.

У ту хвилю я зрозумів значення виразу «міна на електриків». У безпосередній близькості від тіла, за пів метра до вкопаної в землю основи бетонного стовпа електропередач зяяла діра — вирвані вибухом шматки бетону і настовбурчена, ніби надкушена кимось, вивернута арматура залізобетонної опори.

Там декілька днів назад і причаїлася міна, що стала, судячи з усього, причиною смерті.

— Це — електрик? — спитав я у старого, який продовжував свій танець, відганяючи пса від трупа.

— Ні, це не він, — відповів той. — Це взагалі не може бути ніхто із наших… Не може бути ніхто з них!

Старий, з якого на сьогодні точно було достатньо пригод, відігнав нарешті Тузика і тепер із криками, як загонич, гнав пса назад, додому.

А тіло так і залишилося лежати біля наполовину викорчуваного вибухом стовпа (9.1).

Я розказав цю історію тут для того, щоби чіткіше й наочніше показати суть гібридної війни і тактику росіян та їх проксі у цьому протистоянні. Виставлені «на електриків» міни мали на меті деморалізувати мешканців сіл «сірої зони», залишивши їх без світла і звʼязку перед імовірною атакою на них. При цьому великі товаропотоки, включно з поставками електроенергії, залишалися недоторканими.

Теплоелектростанції у Курахове (недалеко від місця, де лежав у ті дні цей обгризений собаками чоловік), і у містечку Щастя (де через пів року загине моє джерело інформації) продовжували постачати електроенергію на території, які контролювалися сепаратистами.

Звідти ж цілими складами ішло вугілля, за яке платила українська сторона. Всередині, під пластами вугілля в товарних вагонах, маркованих символікою російської залізниці, чи у ще старіших, із радянським гербом, ішло не тільки вугілля.

Імперія контрабанди і фінансування тероризму проти себе самої росла на території колишньої аграрної провінції Росії, поглинаючи себе, перемелюючи кістки випадкових перехожих, які свідомо чи несвідомо опинилися небезпечно близько до товарних потоків, святая святих гібридної, а по-суті — будь-якої війни.

 

Жовтень 2014
Три місяці до цього
Маріуполь

Тонка червона лінія

За три з половиною місяці до цих подій ми були першими, хто побачив її на папері. Ми ще не знали тоді, яких форм набере процес Мінських перемовин, але виглядало це так: червона лінія на карті.

Товста, у декілька кілометрів завтовшки, якщо перекласти сантиметри на масштаб місцевості, червона лінія.

На карту в прямому сенсі було поставлено розмір майбутньої території України і розмір чергової «сірої зони» Російської Федерації серед інших гангренозних плям на карті Європи, Африки, Близького Сходу, розкиданих тут і там — від пісків Сахари до Бессарабії, Південного Кавказу, а тепер уже й донбаських степів.

Тоді я отримав редакційне завдання подивитися, як виглядає лінія розмежування поміж територіями російських анклавів.

Це було дуже конкретне завдання, але ніхто при цьому не ставив завдання настільки чітко — про існування самої лінії, нанесеної уже на карту, з українського боку знали тільки ті, хто були у ті дні в Мінську разом з урядовою делегацією.

Тоді за участі російського президента Путіна, німецької канцлерки Анґели Меркель, французького президента Франсуа Олланда, українця Петра Порошенка і лідерів маріонеткових російських анклавів на території України закінчувався перший і найважчий раунд перемовин, на якому матеріалізувалися перші абриси нових утворень, ставши кордонами квазі-держав — так званих «ЛНР» і «ДНР» (Луганської і Донецької «народних республік»).

Був жовтень 2014-го, активна фаза війни, в результаті якої було втрачено Крим і частину великої індустріальної провінції Донбасу.

Були відбиті у російських окупантів декілька міст, включно з портом Маріуполь. Сепаратистам не вдалося проголосити проросійські режими в Одесі, Харкові та низці інших промислових центрів.

Про активну фазу цієї війни писалося багато, і буде писатися ще. Однак саме «сіра зона» — темний прифронтовий бізнес — почала процвітати, коли перші підписи під документами про створення анклавів «ЛНР» і «ДНР» лягли на папір у Мінську.

Саме тоді, восени 2014 року, перші великі системно налагоджені каравани контрабанди почали циркулювати по фронтовій смузі, де вільно йшов обіг зброї, наркотиків і дорогоцінних металів.

Зароджувався анклав, з опису якого я й почав цю книгу, — торговий Клондайк для спецслужб обидвох протиборчих сторін.

У ті ж дні у Мінську закінчувалася процедура розмежування «сірої зони» з конкретними обʼєктами, містами, залізничними розвʼязками.

Там, на перемовинах, одним із головних дискусійних пунктів було Дебальцеве, за яке велися жорстокі бої.

Моєю задачею на той момент було не давати далекосяжних оцінок, заснованих на офіційних коментарях, а, грубо кажучи, поїхати промацати новий кордон власними руками.

 

2 жовтня 2014 року
Дебальцеве

Ті, що говорять з вітром

— А про нас тут уже зняли кіно, — вихвалявся один із бійців. — Ми — ті, що говорять з вітром!

Місце, де ми зупинилися наніч, було відкрите для всіх вітрів, і батальйонний балакун так і назвав його, по-українськи поетично: «Ті, хто говорять з вітром».

Точка, де окопався цей романтично налаштований взвод, дійсно, була напрочуд мальовничою. Звідси проглядалася Горлівка, де знаходився найбільший хімічний концерн, що опинився під контролем росіян, і підступи до дороги, яка повʼязувала Дебальцеве (тоді воно вже висіло на ниточці цієї самої дороги) з великою землею.

Саме у ті дні й вирішувалася доля цього найбільшого залізничного вузла.

За декілька кілометрів від нас велися бойові дії, але бійці на позиції на горі, відкритій для всіх вітрів, нудьгували, прислухаючись до стрілянини за півдесятка кілометрів звідси.

Був початок жовтня: сухого, холодного, сонячного.

Позиція, на якій ми залишились ночувати, була би зручною стратегічною висотою на випадок заходу противника з флангу. Втім, масованої атаки, здавалось, ніхто не чекав. Але саме така атака, а точніше, нескінченне артилерійське бомбардування і самого міста, і траси, що вела до нього, почнеться усього через декілька тижнів.

Українська оборона цього тактично важливого коридору до транспортного вузла складалася з декількох вкрай погано озброєних і ще гірше дисциплінованих редутів, які мали забезпечити Дебальцеве від взяття в кільце. Редут, на якому опинився я, теж був погано озброєний, ніби це якийсь блокпост десь у неглибокому тилу.

Маючи лише легку дрібнокаліберну артилерію, цей підрозділ не міг би виказати серйозного спротиву супернику.

У той момент, коли довкола нас розгорталося кільце російських військ, які стискали у лещата місто Дебальцеве, про бодай якусь щільність оборонних укріплень з українського боку говорити не доводилося. Був лише голий степ з однією-єдиною висотою, схожою на гребінець або уламок цеглини, що застрягла у глинистому ґрунті й на вершині якої сиділи ліниві, знуджені солдати.

Я хотів було написати «окопалися», але це було би неправдою — своєму небажанню копати окопи добровольці знаходили будь-яке пояснення, крім власної розхлябаності та ліні.

Насправді, пояснення кожен день було одне і те ж: «Через тиждень йдемо в ротацію, через три дні, післязавтра, завтра».

У тому редуті були втомлені, знуджені бійці.

Балакучі та мрійливі, як і будь-які бійці без роботи.

Один із них — молодий хлопець із Волині, партизан за походженням і веселун за характером, був чудесним співрозмовником і таким же кепським солдатом.

Ту ніч ми провели, вдивляючись у зоряне небо і слухаючи тишу. До артилерійських бомбардувань Дебальцевого, які призведуть до справжньої гуманітарної катастрофи, залишились лічені тижні.

Увечері попереднього дня на міні біля блокпоста за декілька кілометрів від нас підірвався військовий. В цілому ж, це був час відносного затишшя.

Вранці зі світанком ми вийшли з бліндажа, щоб випити чаю, зняти кілька кадрів для телесюжету і вирушити в дорогу. Наш балакун уже не спав, за звичкою лаючись із командиром з приводу того, чому стрілець його взводу не окопався як слід.

— Земля замерзла, що тут копати, — цією стверджувальною, без знаку запитання в кінці, риторичною відповіддю він парирував наказ.

Командир, ніби на доказ його слів, копнув носаком берця уже прихоплену першими заморозками глину і рушив у свій бліндаж.

Боєць усміхнувся: «Ще пʼять днів».

Ми випили чаю з вафлями «Артек».

День був сонячний, прохолодний, ясний, жодної хмаринки.

— Не хвали день зранку, а жінку до смерті. Так кажуть у нас на Поліссі, — примовляв балакун.

У перших числах жовтня ми все ще насолоджувалися останніми моментами затишшя, гарною погодою.

Поїхавши від солдатів, які «говорили з вітром», але не копали окопів, з першими променями світанку ми рушили на Маріуполь.

На наступний день у Дебальцевому було вже спекотно: росіяни почали обстрілювати місто ще до сходу сонця.

 

3 жовтня 2014
Маріуполь

Народження «сірої зони»

Вʼїжджаємо в Маріуполь після обіду. Я подзвонив своєму інформатору — офіцеру, що сидів на борту одного з катерів прикордонної служби, чекаючи на пальне.

Ми потоваришували за декілька місяців до цього, коли я провів кілька днів у його підрозділі. Хлопці тоді стріляли по ворожих безпілотниках зі стрілецької зброї і використовували канадську форму, яка дісталася їм у якості гуманітарної допомоги. Говорити про виконання прикордонниками своїх прямих обовʼязків не доводилося: баки з пальним були практично порожніми.

Тоді на запитання: «Чому не виходите патрулювати?» старший офіцер відповів коротко і сердито: «У нас пального — максимум до Бердянська…»

Через три місяці я приїхав у Маріуполь уже з іншої причини. Мене цікавило, як буде виглядати карта розмежування анклавів, які створювалися в Мінську, і які росіяни гордо іменували «самопроголошеними республіками». Штабна місія із представників військ обидвох протиборчих сторін — Росії і України — засідала в Маріуполі, якраз розкреслюючи цю майбутню карту розмежування.

Тут росіяни не намагалися вдавати, буцім не вони, а «українські сепаратисти» є у цьому процесі «стороною перемовин»: розʼєднанням територій у ці дні та години займалися саме вони.

— Костянтине Миколайовичу³⁶, ви не знаєте, де зараз засідають ці штабні? — спитав я найбуденнішим тоном, який тільки міг підібрати.

— А ти що, не в курсі? — щиро здивувався мій знайомий. — Вони ж у готелі «Морячок».

Так я дізнався, де знаходиться штаб російсько-українських військових, які займалися безпосередньою імплементацією Мінських угод, про які говорилося так багато у ті дні.

Через декілька хвилин ми були вже біля готелю. У дворі перед маленьким пансіоном стояв чорний ГАЗик з наклеєними на скло двома листками паперу формату А4 з літерами «Н» і «M». «Наблюдательная миссия» — ось що означала ця абревіатура.

У готелі було тихо: на відміну від місць проживання численних спостережних місій, якими наповнені зони конфліктів, тут не було й сліду метушні.

— А де спостерігачі? — спитав я у жінки на ресепшені.

Оператор Паша Мяснов, озброєний маленькою компактною камерою, тримав її в руці біля стегна, щоб не впадала у вічі.

— Кімната 107, — відповіла вона без коливань. — Ви звідки?

— Із Києва! — відповів я, і, не даючи їй часу для нових розпитувань, ми поспішили углиб готелю.

Перший же поворот направо, і ми опинилися у вузькому темному коридорі. Одні двері були привідчинені.

Ми зайшли.

Кімната була заповнена військовими, половина з яких носили шеврони російської армії. Це були штабні офіцери Генштабів РФ і України. На столі, що стояв у глибині кімнати, лежала велетенська військова карта зі свіжонанесеними лініями. Декілька офіцерів схилилися над нею.

— Ви звідки? — повторив один із них запитання дівчини на ресепшені.

— Із Києва, — посміхнувся я.

— Звідки з Києва? — настирливо запитував мій візаві, втупившись у мене — людину у цивільному, яка явно опинилася не в належному місці і не в належний час.

Оператор, який теж увійшов до кімнати, але стояв поодаль, переминався з ноги на ногу із цілковито невинним і відстороненим виглядом.

— Ми з колегою з Києва, займаємося інформаційним супроводом цього переговорного процесу… — щось таке я почав їм говорити, повагом і розмірено, намагаючись максимально відтягнути момент, коли прозвучить слово «журналісти» і нас із оператором викинуть із кімнати.

Карти розподілу зон впливу на окупованих українських територіях Донбасу. Жовтень 2014 року. Фото автора.

Людина, що стояла біля карти, стала похапцем згортати її навіть не в рулон — просто згрібати в оберемок, зминаючи твердий крейдований папір.

— Хто ви? — тепер уже командним тоном вимагав відповіді чоловік в уніформі.

Повільно, щоби виграти час, я поліз за гаманцем, де лежало журналістське посвідчення.

На момент, коли нас нарешті виставили з приміщення, я внутрішньо засікав секунди, які нам вдалося провести всередині. Пʼятнадцять? Двадцять секунд?

Моя роль тут була вторинною: головною задачею було дати оператору можливість зняти якомога більше, щоб можна було потім встигнути зробити стоп-кадри, на яких вдасться щось роздивитися.

— Ти щось устиг зняти? — спитав я у Паші.

— Все, — спокійно відповів він.

— Карту піймав? — спитав він.

— Так, усе, — тихо підтвердив він.

— А шеврони росіян? Ти встиг їх зафіксувати? — продовжив я.

— Так, я все зняв, — кивнув оператор.

На порозі готелю, де ми зупинилися, нас дожидалося декілька моїх добрих приятелів із батальйону територіальної оборони: це були частини, розквартировані у Маріуполі, які виконували гібридну функцію розвідки у поєднанні з поліцейською операцією.

Хлопці знали, куди ми поїхали, і тепер чекали нас із новинами. Не довіряючи командуванню (ні політичному, ні військовому), вони чекали реальних новин.

Головним питанням було, чи залишається, згідно Мінських домовленостей, Маріуполь у межах українського впливу, чи перейде до ворога.

З півдесятка людей з автоматами, обвішані додатковими магазинами і гранатами, які увірвалися услід за нами у хол нашого готелю, викликали істерику у дівчини на рецепції.

— У наш готель не можна зі зброєю! — вигукувала юна особа, обігнавши мою групу і намагаючись перегородити нам дорогу.

— Не переживайте, вони зі мною, — посміхнувся я, хоч це не надто заспокоїло працівницю готелю — втім, вона більше не намагалася суперечити.

Товста червона лінія на карті, яку нам вдалося роздивитися, передбачала, що «сіра зона» — демілітаризована ділянка землі між територіями під прапорами російських сателітів і прапором України, проходить усього за декілька кілометрів на схід від Маріуполя, залишаючи цей порт у межах України (9.2).

Менше ніж за тиждень, після гучного скандалу з Генштабом української армії, я добʼюся ще однієї зйомки, повʼязаної з цією картою. Ліній на ній буде на цей раз уже дві: друга з них, яка пунктиром пролягатиме біля межі міста, буде обʼєктом шантажу і спроб проросійської сторони добитися ще більших поступок (9.3). Ця лінія, проведена пунктиром, означатиме відвід військ із порту, а отже, потрапляння транспортного хабу у «сірість». Цього, на щастя для мешканців Маріуполя, не відбулося, однак і до самої карти і до того, чого чекати від легалізації нових анклавів, залишалося вкрай багато запитань.

Рівно через одинадцять місяців після того дня, а саме 2 вересня 2015 року, в одному із номерів того ж готелю, в якому ми застали «місію спостерігачів» російського і українського штабів, що ділили країну на частини, я отримаю сповіщення про загибель волонтера Андрія Галущенка.

 

 

 

 

Січень — лютий 2015 року
три місяці потому
Дебальцеве

Діти залізничного депо

Через три місяці після описаного вище візиту в імпровізований штаб і приблизно тоді ж, коли міна «на електрика» забрала життя одного з мешканців селища Марʼїнка, ми з колегами розвозили фронтом пілотний випуск газети, спрямованої на боротьбу з фейками і пропагандою.

У ті ж дні волонтер Андрій Галущенко супроводжував каравани біженців із обстрілюваного важкою артилерією Дебальцевого — того самого залізничного хабу, за який вівся останній великий бій активної фази російсько-української воєнної кампанії 2014-2015 років.

Першого лютого операція «евакуація», яку розпочали декілька «капітанів зірвиголова», була в самому розпалі. Одна з організаторок шаленої за своєю зухвалістю і неймовірно ефективної акції так пригадувала її:

— У Дебальцевому ми зрозуміли, що сáме є найголовнішим під час цього великого звиздеця, — каже Діана Макарова. — Це не вода, не їжа, не одяг і навіть не зброя. Найголовнішим було те, що у нас брали із рук тремтячими руками… «Анальгінчику у вас немає? А чогось при гіпертонії?».

У ті дні, коли не існувало налагодженої схеми інтендантської служби, декілька десятків людей по всій країні — найвинахідливіших і найзаповзятіших військових активістів та добровольців — зайнялися краудфандингом задля підтримки спротиву російській окупації — закуповували й привозили матеріальну допомогу солдатам та цивільним.

За евакуацію Дебальцевого де-юре відповідали сотні чиновників усіх рангів і мастей, а де-факто — дві жінки з волонтерської інтендантської служби; одні з десятків тих, хто забезпечували фронт — як військовий, так і цивільний — базовими речами для виживання в період війни, до якої країна була абсолютно не готовою.

У той день, коли машина «Червоного хреста» не привезла обіцяний вантаж, декілька коробок з медикаментами все ж доїхало до замерзаючого міста. Це були машини із каравану активістів, які прибули, аби вивозити цивільних.

Біля однієї з них трапилася сутичка.

Пригадує ще одна активістка, Наталія Воронкова, чиї слова цитує українське онлайн видання «Цензор.нет»: «Я тоді вперше в житті побачила, як у людей у руках залишався клапоть картонної коробки, клапоть інструкції. Вони реально розривали все» (9.4).

Це було місто покинутих старих. Бюрократи втекли або до сепаратистів, або в Росію, або на землі під українським прапором — куди завгодно, аби подалі від обстрілів і відповідальності. Але були й такі, як директриса провінційної школи, яка відмовилася залишати своє місце служби.

— Чому ви не поїхали? — спитали у неї.

— Це моя школа. Я сюди прийшла юною дівчинкою. Я звідси піду останньою.

Раз за разом упродовж майже цілого місяця продовжувалися рейди за тими, хто вижили, за тими, кого полишили, і тими, хто перебував на межі смерті. Загальна кількість людей, яких евакуювала їх група, досягла півтори тисячі.

Це були дивні дні, коли час, здавалося, розтягнувся, став гумовим. Вранці вони могли давати інтервʼю у певному місті, а ввечері привозити туди ж чергову колону біженців — під звуки вечірніх випусків новин і власних голосів, які звучали в ефірі. Я добре знаю це відчуття, коли, переживши подію і почувши себе потім по запису, здається, що звучить голос чужої людини.

— Памʼятаю маму, у якої було четверо дітей. Діти побігли до бомбосховища, звідки мали відправлятися автобуси, а вона залишилася на речах. І вона билася в істериці, тому що діти пропали, — пригадує Макарова.

Андрій Галущенко, який їхав на чолі цієї колони, застрибнув назад у машину.

— Як ти збираєшся їх шукати? — спитала його Діана.

— Переорю квадратно-гніздовим методом, — усміхнувся він.

І вирушив прочісувати місцевість, кожен квартал цього деренчливого міста, рушив у місце, де чотирьох пацанів бачили востаннє.

Андрій завжди жартував, що всі старі радянські міста організовані як колгоспні грядки. Сам цей вислів — «квадратно-гніздовий» — був гумором із попередньої епохи: тільки люди, які були свідками тоталітарної економіки, розуміли цю алегорію.

«Квадратно-гніздовий» — так називався колись черговий утопічний метод посадки рослин у сільському господарстві, що належав до періоду індустріалізації, колгоспів та інновацій, які себе не виправдали, — усього, що розвалило під корінь сільське господарство, спочатку зруйноване голодом і репресіями, а потім — божевільними ініціативами компартійних агрономів-бюрократів.

Андрій — колись кібернетик, бізнесмен і людина, наділена неабиякими амбіціями борця з тоталітарним ладом — насміхаючись, називав сам себе «мікроскопом замість молотка».

Через півгодини він повернувся, і повернувся не один.

Перебіжками, ховаючись по-дорозі, сусідські пацани бігли до місця зустрічі, де гудів автобус, наповнений розгніваними місцевими мешканцями, — ніхто не бажав чекати якихось чотирьох підлітків, що загубилися у містечку, яке здригалося від вибухів.

— Та що, ми бігли. Ми бігли, мам. Ну, ми не хотіли тебе засмучувати, але ми швидко, мам, — ластилася пацанва до своєї прародительки.

Важка на вигляд, ще не спита (хоч видно, що любила прикладатися до пляшки) жива одинока матір тепер обіймала і гладила по шиях, вухах, по скуйовдженому волоссю свою маленьку зграю, що відбилася від рук.

Хлопчаки її були схожі на гаврошів: босяцького вигляду, короткі рукави, куці куртки, які молодші брати доношували з плеча старших.

— Шалені мармизки — гроза учительської, — сміється Макарова, пригадуючи цих хлопців.

Діана — з гострими рисами обличчя, важким іронічним поглядом і холодним сарказмом у голосі. З іронією, за якою вчувається чорний гумор, гумор, який часто вона не випускає назовні, щоб не лякати оточуючих, не дразнити чорного вовка всередині. Бо ж відомо, що в кожній людині живуть чорний і білий вовки, а перемагає той, якого ми годуємо.

Ось під маскою такого чорного, невисловленого гумору вона й ховала страх. І ще у сумці в неї лежав нагородний пістолет ТТ — єдина зброя самозахисту, яка тут, під арт-обстрілом, абсолютно не потрібна.

— Потім були ще ці дівчатка — Ліза і Соня. Він просто плив, коли дивився на них, — посміхаючись, на цей раз уже тепло, пригадує Діана.

Містечко Дебальцеве слугувало з незапамʼятних часів залізничним хабом та індустріальним пакгаузом. Сотні колій сходилися тут в один вузол, розподіляючи потім поїзди на десятки напрямків — з Донецька у портовий Маріуполь, промисловий Харків, у військовий, штабний, імперський Ростов.

Для Росії, яка відбивала у ті дні у своєї колишньої провінції всю її дідівську, часто ще добільшовицьку, інфраструктуру, Дебальцеве було частиною великого плану захоплення територій з метою обʼєднати усе північне узбережжя Чорного моря.

Саме тому у цій затяжній та кривавій артилерійській дуелі, яка відбувалася на європейському континенті через багато десятиліть після Другої світової війни, Росія місяцями бомбардувала цей транспортний хаб, підводячи все нові й нові танкові, артилерійські та мінометні розрахунки — методично та цілеспрямовано рівняючи житлову частину міста із землею.

Це була одна із гамірних, запилюжених околиць велетенської вугільної агломерації, що тягнулася майже неперервно упродовж десятків кілометрів посеред териконів.

Місто, що колись було просякнуте запахом залізниці, її аміачними парами, тепер пахло інакше.

У страху зовсім інший нюх, налаштований на інші частоти.

Відключаючи всі рецептори, включно з нюхом та іншими подразниками, страх залишає в якості головного каналу інформації тільки звук прильоту міни або снаряду. Ті, хто вже звик до бомбардувань, знають достеменно, до скількох потрібно дорахувати, перш ніж снаряд приземлиться.

Артилерія працювала по всіх без винятку обʼєктах міста, стріляючи по житлових будинках і — прицільно — по будівлях, де були розташовані бомбосховища (9.5).

Я лише двічі тієї холодної пори потрапляв на декілька годин у те місто, і запах його віддавав саме цим: крижаною пусткою, що схоплювала ніздрі.

— Чим пахне Дебальцеве? — спитав я у Діани через кілька років.

— А чим пахне брудний сніг? — відповіла вона з усмішкою.

 

***

Дивлячись на Дебальцеве, яке терзали різні війни, починаючи від громадянської (армії Денікіна і Муравйова) і до велетенських панцирних армад Другої світової, коли Червона армія мільйонним контингентом вибивала із цих місць війська Еріха фон Манштейна, який назвав відхід із Донбасу однією з найважчих операцій, я не можу позбутися гнітючого відчуття дежавю.

Це безумовне відчуття присутності минулого тут є зримим, а не інтуїтивним; воно фізично, а не емоційно, живе в цих місцях, де замість памʼятників війни досі стоять старі кістяки літаків або танків, а фабричні корпуси із бетонних блоків, грубо й похапцем споруджені майже пів століття назад, височіють, мов памʼятники іншої війни — війни за індустріалізацію і проти селянства.

Якщо у сучасній Європі хіба блиск бронзової бруківки на вулиці, самотньої памʼятної цеглини під підʼїздом дому, чудом вцілілого, або відновленого з нуля, нагадує про жертв Голокосту, то тут, на східних форпостах європейської цивілізації, сама архітектура ніби несе на собі вічний відбиток руйнівної війни. Від споруд тоталітарної епохи до, здається, так ніколи й не відбудованих повністю вулиць, які немов чекали пришестя нового Голема на службі у фанатиків старої віри, все тут служить тоталітарному культу — вірі у комунізм.

Тут, недалеко від Дебальцевого, років за десять до цієї нової війни, я зустрічав намальований крейдою на іржавому шматку металу портрет останнього кривавого диктатора Європи — Йосифа «Сталіна» Джугашвілі. У військовому кителі з зірками, з характерними вусами, що надавали цьому дияволу молодцюватого вигляду, портрет дивився кудись убік, ніби на стару іржаву вагонетку заводу, який у ті дні розбирали на запчастини.

Сам сьогоднішній Донецьк, який колись називався Юзівкою на честь засновника міста, британського промисловця Джона Гʼюза (John James Hughes), напередодні Другої світової перейменували у Сталіно. Сюди зі всіх кінців СРСР почали стікатися люди, яких привабили високі зарплатні гірничих робітників, — люди, які здебільшого були абсолютно незнайомі з історією, іноді страшною, яка звільнила для них ці місця…

І ось сьогодні, зимою 2015-го, ці спогади разом з градом російської артилерії, що руйнувала місто під фейковим приводом боротьби «за права російськомовних» і «проти фашизму», закинули мене у глибоке минуле.

Кожен із присутніх на цьому спектаклі був мимовільним свідком нескінченного дежавю, мультиплікованого до абсурду.

Росія, яка вижила пів століття тому під натиском реального фашизму і захопила при цьому пів Європи, спочатку користуючись пактом із силами зла, а потім під приводом звільнення від нього, повинна була тепер знову придумати фашизм або відтворити його дух максимально точно, щоб годувати свою пропаганду міфами, близькими до реальних; відновити свою експансію на Захід під усе тим же архаїчним приводом — боротьби з Гітлером!

Гітлером в очах московської пропаганди стала тепер її колишня аграрна провінція — Україна.

Повертаючись до найпростішої, економічної основи цієї війни, справою першої необхідності, як і майже сто років тому, для імперії було поставити під свій контроль товаропотоки в одному із ключових транспортних вузлів, що повʼязували промисловий Донбас з усією дельтою Дніпра, європейською частиною Російської Федерації і Кавказом, Чорним і Азовським морями, Бессарабією і звідти — зі Східною Європою.

Саме звідси більш ніж століття назад сталінська Росія спонсорувала гітлерівську Німеччину, фактично даючи в борг нацистам ресурси для окупації Європи.

Нескінченні поїзди з деревиною, залізною і марганцевою рудою йшли у Третій рейх до того самого фатального дня червня 1941-го, коли обидва чудовиська зійшлись у велетенській сутичці, страшнішої за яку людство ще не знало.

 

Сталінський ленд-ліз

Отож, за півтора роки до того, як СРСР буде втягнутий у війну на європейському фронті, Сталін почав практикувати політику, дещо схожу на американський ленд-ліз.

Політика ця полягала у фактичному товарному кредитуванні нацистської Німеччини з допомогою поставок сировини із СРСР з відтермінованою датою оплати — пшениця, ліс, пальне і марганцеві руди для виробництва сплавів для танкової броні. Найрізноманітніша сировина йшла ешелонами через окуповану вже і переділену тоталітарними режимами Польщу, як сказав би сьогодні банківський казначей, «без чітких дат валютування».

Активне сировинне кредитування рейху почалося з зими 1940 року і продовжувалось до самого 22 червня 1941 року.

Гайнріх Швендеманн (Heinrich Schwendemann) — один із перших істориків, який достатньо повно і неупереджено проаналізував економічну співпрацю двох найстрашніших імперій сучасної історії, — описує цю торгівлю у своїй фундаментальній статті «German-Soviet Economic Relations at the Time of the Hitler-Stalin Pact, 1939-1941», що була опублікована у середині девʼяностих років минулого століття (9.6).

Його дослідження мало відоме і майже не цитується пресою, тут я наводжу ту його частину, яка допоможе краще зрозуміти суть торговельної політики, що її проводив Сталін щодо Гітлера, і яка багато в чому окреслила суть політики військових конфліктів ідеологічно протилежних, здавалася б, сил на десятиліття уперед.

Якщо у 1939 році обсяг радянсько-німецької торгівлі складав усього лише 61 мільйон німецьких марок, близько 25 мільйонів доларів за курсом 1931-1941 років, і близько півмільярда євро у сьогоднішніх грошах, то у 1940-му обсяг цієї торгівлі досяг 600 мільйонів рейхсмарок.

«Після того, як німці атакували Францію 10 травня 1940 року, відбувся різкий стрибок у поставках радянської сировини у Німеччину. За розпорядженням Сталіна комісаріат зовнішньої торгівлі почав продавати Німеччині паливо і кукурудзу за заниженою ціною, не дивлячись на те, що собівартість німецьких промислових товарів залишалася завищеною. У період із червня по серпень 1940 року, коли поставки з Німеччини були значно нижчими, аніж про це домовлялося, Радянський Союз поставив туди близько мільйона тонн сировини. Це призвело до затримок і накопичення товарів на кордоні, німецька залізниця просто не могла справитися з таким товаропотоком. І до серпня 1940 року борг Німеччини склав 190 мільйонів рейхсмарок», — пише Швендеманн.

Торгівля Росії і нацистської Німеччини, згідно Швендеманну, майже подвоїлась у першій половині цього фатального для відносин двох імперій року, а ешелони з радянським вугіллям на момент початку операції «Барбаросса» продовжували стояти на кордоні з контрольованими Німеччиною територіями.

До літа 1940 року Радянський Союз став головним постачальником сировини для рейху, відрізаного від світового ринку через блокаду британцями. Радянці поставляли в Німеччину бавовну, марганцеву руду, хром, фосфат, азбест і деревину. Також були відправлені 1,7 мільйона тонн зерна і мільйон тонн палива, що частково покращило для Німеччини напружену ситуацію з поставками. Крім того, Москва дозволила німцям використовувати Транссибірську залізницю для зовнішньої торгівлі з Середнім і Далеким Сходом. З літа 1940 року цим шляхом у Німеччину прибуло близько 400 тисяч тонн сировини на суму 250 мільйонів рейхсмарок», — пише німецький історик.

Далі у своїй статті Швендеманн дивується, чому ця тема досі не стала мейнстримом у сучасній історичній літературі й залишилась практично не поміченою серед мас-медіа.

Можливо, цей історик обійшов стороною долі Ґарета Джонса і Малкольма Маґґеріджа, перших західних публіцистів, які розповіли світові про страшну індустріальну політику СРСР, торгівля якого з Третім Рейхом була лише наслідком, а не першоосновою злочинів радянської імперії проти людяності. Або, більш імовірно, публікуючи свої знахідки вже у пострадянський час, німецький дослідник вважав, що час неупередженого аналізу та дегероїзації сталінської Росії вже настав.

Подібне припущення, на жаль, було би помилкою…

Однак повернімося у 1940 рік.

Поставляючи у гітлерівську Німеччину сировину для її експансії на Захід, Сталін отримував натомість (за завищеними цінами, іноді з багатомісячними затримками поставок), нові зразки військової техніки і тверду валюту.

Оплата, втім, здійснювалася гітлерівською Німеччиною доволі скупо і з перебоями, у той час як радянські поставки сировини і палива текли практично неперервним потоком.

Торговий пакт поміж нацистами і комуністами був украй важливою тіньовою частиною пакту Молотова-Ріббентропа; частиною домовленостей поміж монстрами, такою ж маловідомою на сьогодні, як і більшість історій «сірих зон» і тіньових торгових відносин на теперішньому, вже внутрішньому, театрі військових дій.

Отож, у ті самі хвилини, коли тепер уже легендарний голос радянського диктора і пропагандиста Юрія Левітана повідомляв з усіх радіоточок країни про «віроломний, без оголошення війни» напад нацистів на Радянський Союз, на кордоні двох імперій все ще стояли невідвантажені вагони з лісом і сировиною для виплавки броні німецьких панцирних дивізій.

Згідно з Швендеманном, на момент атаки рейху на Радянський Союз борг Німеччини за відвантажені, але не сплачені сировинні поставки складав близько 200 мільйонів рейхсмарок — приблизно 2,4 мільярда євро у сучасних грошах.

Отож, окупаційні війська Вермахту захопили Бельгію, Данію, Норвегію, Францію, а потім реалізували операцію з приєднання Румунії, Болгарії і Греції на радянському пальному і танковій броні, яку поставляли з радянських марганцевих копалень із території сучасної України. На той момент вливання СРСР у німецьку економіку війни були, без перебільшення, кредитом у стилі ленд-лізу, в певному сенсі випередивши його.

 

Запах як точка входу

— Чим пахло Дебальцеве? — запитую я у Діани Макарової — однієї з організаторок виходу українців із транспортного вузла, який тепер, через сімдесят років після Другої світової, бомблять російські війська.

Запитання «Чим пахло?..» — ідеальна точка входу в історію; початок, який залишається за кадром, коли ти береш інтервʼю у свідка, а мова у кадрі, який уже пройшов монтаж, починається не з запитання, а з довгої паузи, коли око, що кліпнуло, і щока, яка смикнулася, кажуть більше, аніж слова.

Показав мені цей прийом мій старий приятель-нейробіолог, який навчив мене брати інтервʼю у непростих персонажів, що пережили травму. Це запитання іноді пробуджує памʼять навіть у людей, які пережили повну амнезію.

Я ставив це запитання десяткам респондентів у різних країнах і за різних обставин. «Чим пах Катинський ліс?» — запитував я у мешканців селища під Смоленськом, де весною 1940-го, за півтора роки до нападу Німеччини, були розстріляні польські офіцери, які не бажали ставати рабами країни Рад.

Я запитував, а деякі з них мовчали у відповідь. Мовчали довго, іноді хвилинами, сидячи нерухомо перед камерою. Мовчали, намагаючись розчавити в собі спогад, але, не справившись із цією задачею, раптом відпускали себе й починали говорити…

Який перший запах ти памʼятаєш?

І тоді найглибинніше в людині починає підійматися усередині, допомагаючи відкритися на зустріч тому, хто готовий слухати.

Який перший запах памʼятаю я сам? Найперший запах у моєму житті?

Памʼятаю запах псятини. Виразний, гострий.

Памʼятаю солодкий запах трупа. Чи це було тісто для пасок?

Пригадую стару жінку з гангренозною чорною ногою ранньої весни на Великдень, в один із днів на початку восьмидесятих, і свою руку, яку я високо задер над головою, — веду нею по стільниці старовинного бюро.

Ця стара жінка — моя прабабуся, яка пережила Голодомор.

Мені чотири роки.

До розпаду СРСР залишається трохи менше десяти років.

Тіло за моєю спиною, яке все ще дихає, живе, але лежить уже нерухомо, примовляє, називаючи мене дивним українським іменем, котре ніколи не було моїм, але яким чомусь любили в дитинстві називати мене мої українські родичі:

— Обережно, Олесику, не порань долоню!

Із цими її словами я відчув різкий біль і відсмикнув руку — шматочок щербатої деревини уже стирчав із неї…

Памʼятаю старечі парфуми, ці старовинні парфуми у ящиках комóди в кімнаті, де на дні трюмо — пилюка, олівці, оправи від розбитих окулярів і старі фотографії.

І ще памʼятаю темний, завжди завішаний шторами будинок, у якому часто гостював улітку. Моторошний дім із вкритими пилюкою старими портретами. Це був дім моєї тітки, Тетяни Герасимової, яка жила у порожньому приватному будинку в селищі Ворзель Київської області.

Жінка оточила себе чотирма велетенськими вівчарками, які охороняли її дім і її саму. У тому домі жила тільки одна ця стара жінка. Її вірні пси на чолі з вожаком зграї, якого звали Урс.

Памʼятаю, як вона вимовляла його імʼя, ковтаючи літеру «р» посередині, ніби гикаючи, запинаючись на ньому: «Угс! Угс!» — смикався її голос у спазмі.

Це був зірваний, клекотливий, як у крука, голос, і зрозуміти, що вона говорить, міг тільки її вірний Урс… Голос вона втратила у день, коли отримала повідомлення про своє звільнення у звʼязку із хрущовською амністією. А до того — двадцять років таборів і лісоповалу…

Ось звідти я й памʼятаю запах псятини на старому дивані, де розлягався вожак її зграї і де, коли собак відпускали погуляти на волю, дозволялось посидіти й мені.

Який запах я памʼятаю? Смак молока і запах кози, котру я сам доїв у будинку по сусідству з моєю старою тіткою, яка років за тридцять до мого народження повернулася зі сталінських таборів…

Хтось спитав: «Чи памʼятаєш ти Союз?».

Ось, що я памʼятаю.

— Чим пахне Дебальцеве? — запитував я у Діани, зʼясовуючи додаткові деталі, повʼязані з життям нашого спільного товариша Андрія Галущенка.

Помарніла, бліда, перенісши важку операцію, потерпаючи від контузії, Діана говорить тихо, повільно, роблячи великі паузи поміж реченнями.

— А чим пахне брудний сніг? — і потім, після паузи: — Соляркою, вихлопними газами, залізом… Я ж із водіями панькалася. І якось сама сильно стала залежати від транспорту. Може, від того і жах обстрілу для мене сконцентрувався в жахові залишитися там без транспорту… Те, що з пораненими на руках, що самі охрініли від усього, що відбувається — це таке, але ось без транспорту, розумієш?

— Вам не слід цим займатися, — цідили їм крізь зуби армійські та цивільні чини, коли хтось із цієї групи особливо зухвало вимагав участі в їх операції «евакуація».

Одна з них — Наталя, симпатична, пронозлива блондинка, що зʼявлялася скрізь у довгому платті до підлоги, кокетливо й млосно позираючи на старших офіцерів і завжди отримуючи від них те, що їй було треба, на цей раз не витримала і зірвалася.

— Ви не повинні цим займатися… — продовжує черговий начальник.

— Слухайте, та пішли ви на х…! — відповідає блондинка, відкинувши увесь флер флірту й напускну паволоку млості. — Ми — в Дебальцевому!

По два водії у кожному з жовтих, деренчливих, немов, бляшані банки, бусиків. Одного поранить — за кермо сяде інший.

Їх не повинно було там бути, цих активістів. Але були там саме вони.

Транспорт…

— Остання, остання машина. Збирайтеся! — кричимо ми, бігаючи по хатах і підвалах.

— Ми не поїдемо… — ридають дві жінки.

— Ну чому? — шепочемо ми у відчаї.

— Корови…

Жінки ридають.

У них по чотири корови. Це не жарти.

— Корови, — кричить хтось із нашої команди.

Це крик обурення.

— Корови, ви уявляєте? У них тут людські життя на волосині, а вони за корів чіпляються.

— Та пристрелимо зараз корів, і по всьому! — кричить хтось із команди.

— Та ви шо! — шарахаються жінки, прикриваючи долонями роти.

Так Макарова у власних спогадах описує один із тих рейдів за біженцями, на той раз у тяжко обстрілюване селище Водяне, що неподалік від дебальцівського залізничного вузла (9.7).

Залишити корову, яка тільки що отелилася? Корову, яка буде давати молоко, якщо знайдеться трава, щоб її пасти?

Це Україна. Тут не кидають корів.

Жінки не поїдуть з-під обстрілу, поки не прилаштують своїх корів у надійні руки комусь із тих, хто залишається тут на свій страх і ризик.

Комусь, кому геть зовсім нема чого втрачати, і хто залишиться жити у будинках зі снарядами, що не розірвалися, і чекати нового залпу «Граду».

Комусь, кому привид голоду здається страшнішим за миттєву смерть. А цей привид тут, у донбаських степах або у центральній Україні, що попала під радянське іго значно раніше, аніж порівняно щасливіші Галичина чи Буковина, живий і донині, як живі й свідки голоду, й ті, хто встиг почути їх розповіді з перших уст.

Окрім транспорту, був ще один нюанс.

Щоб забрати людей, треба було не тільки приїхати за ними, але ще й змусити їх повірити, що те, куди їх везуть, — не фашистський анклав, не могильник, не яр і не балка, де ховають без таблички.

А саме в цьому переконувала місцевих мешканців російська пропаганда, ведучи реальну війну проти міфічного ворога в подобі незалежної України, культивуючи міфи про «розіпʼятого хлопчика» у місті Словʼянськ, про дух Гітлера, що витає над країною.

Переконати — це було уже другою задачею. І жінки справлялися з нею, знімаючи бронежилети, вкладаючи на головах щось на зразок зачісок, подаючи всеможливі сигнали, притаманні людському суспільству: ми разом з вами їдемо туди, де не стріляють, де мирно й безпечно, де фарбують волосся, малюють губи помадою, де жінок не ставлять під зброю, а чоловіків не заганяють копати окопи.

І ось у цей момент головною задачею знову ставав транспорт…

Але при цьому вони розуміли ще одне: даючи інформацію місцевим мешканцям, активісти автоматично ділилися нею з ворогом.

Андрій Галущенко злився: мовляв, рано чи пізно їх накриють вогнем.

Злився, але продовжував працювати.

Андрій розумів, що іншого виходу у них не було: люди повинні були знати час і місце збору.

Транспорт… Аби тільки транспорт не вийшов із ладу, — молилися вони.

Один із водіїв з екзотичним прізвищем Магдебург нескінченно губився по дорозі: то зупиниться відлити, то поміняти запаску — чомусь саме в його машині завжди спускало колесо.

— Де Магдебург? — кричав спересердя хтось із колони.

А де може бути Магдебург? Магдебург відомо де — на Заході. Їхали ж вони на Схід.

У перший день лютого, коли їх колона потрапила під мінометний обстріл, саме флегматичний, худорлявий Магдебург волік сходами бомбосховища свого злегка пораненого напарника — дебелого, пикастого сільського дядька.

— Що він там шкандибає… — бурмотіла собі під ніс Діана.

У стегні, в найнебезпечнішому місці, поруч з артерією, — де, не зауваживши поранення, можна легко стекти кровʼю, навіть не усвідомивши, що з тобою трапилося, у Магдебурга стирчав великий уламок. Водія поклали навзнак, щоб накласти повʼязку. Він виживе, як виживуть усі в цьому рейсі.

Перевʼязавши водіїв, вони, нарешті, озирнулися.

Їх прихистком став хол адміністративної будівлі з відкритими проймами вікон, але з важкими, міцними бетонними колонами, які мали би захистити не тільки від уламків, але й витримати пряме влучання снаряду.

— Значить, так, дівчата, учимося поводитися при «Граді», — усміхнувся Андрій. — Лягаємо головою від осередку вибуху, ну або від місця прильоту… Западинку, заглиблення в землі, канаву — стрибаємо туди! Уявляємо собі: оце — байрачок! — з усіх сил зберігаючи серйозне обличчя, говорив Андрій. І вони почали репетирувати, вкладаючись на бетонну підлогу ногами до вікон, закриваючи голову руками.

Як же вони сміялися, коли залп закінчився.

А потім рутина продовжилася: у той момент, коли обидва водії вийшли з ладу, а машини посікло уламками, головною проблемою знову став транспорт…

Радянський стрій не передбачав наявності транспорту у тих, кому не належався виїзд, кого не планували рятувати.

Дивлячись на сьогоднішнє Дебальцеве, я не можу не пригадати радянську залізницю, її нескінченні поїзди, що вивозили сировину й урожаї початку тридцятих у ті ж українські порти, за які імперія билася сьогодні, головний серед яких — Одеса.

Жах, що панував в Україні у тридцяті, могли бачити нечасті мандрівники, які проїжджали ці місця, спостерігаючи на полустанках за привидом колись заможної та волелюбної нації.

Один комуніст, що виріс у Бельгії в російській сімʼї й поїхав допомагати більшовицькій революції на простори колишньої російської імперії, так пригадує мор тридцятих, інспірований і реалізований в Україні комуністичною верхівкою: «Брудні юрмища заповнюють станції. Тлуми чоловіків, жінок і дітей вичікують Бог знаʼ яких поїздів. Їх розганяють, але вони повертаються уже без грошей або квитків. Сідають у будь-який поїзд, якщо їм це вдається, і їдуть у ньому, поки їх не висадять. Вони мовчазні та пасивні. Куди вони їдуть? Просто шукають хліб, картоплю, роботу на заводах, де робочих годують трішки краще. Хліб — великий рушій цих стовпищ», — цитату Кибальчича (справжнє імʼя письменника Віктора Сержа) наводить американський дослідник Роберт Конквест у своїй книзі «Жнива скорботи» — першій у світі серйозній історичній праці про сталінський голод тридцятих.

Цікаво, що у російський сегмент інтернету оригінальний матеріал першоджерела попаде суттєво скороченим, без опису українського голоду (9.8).

Одними з перших західних журналістів, які за півстоліття до Конквеста описали реальний стан справ у ті роки, були британці Ґарет Джонс (Gareth Jones) і Малкольм Маґґерідж (Malcolm Muggeridge).

«Якось вранці на залізничній станції я побачив шеренгу людей зі звʼязаними за спиною руками. Тримаючи під прицілом, їх як худобу заганяли у вантажівки. Все це було так тихо, загадково і жахливо у напівтемряві, немовби якась моторошна балетна постановка», — написав Маґґерідж за мотивами своєї поїздки по Східній Україні у дні голоду й покарання бунтівників, які виступали проти експропріації продуктів, засобів праці — всього, чим цей народ жив упродовж століть (9.9).

Ці рядки британського журналіста коштуватимуть йому карʼєри — після того, як його виженуть з газети, журналіст багато років не зможе працювати в Британії, де, як і в США, заперечення геноциду українців на десятиліття стане невідʼємною частиною англосаксонської дипломатії. (9.10).

Знаменитий репортаж його колеги Ґарета Джонса зі словами «тут немає хліба, ми помираємо» буде затаврований пропагандою і залишиться майже непоміченим у світі, у той час як голос кремлівських правителів будуть сприймати значно прихильніше (9.11).

Цим голосом стане газета New York Times.

 

31 березня 1933 року
Москва, Нью-Йорк
Газета New York Times
Автор: Волтер Дюранті

 

«Росіяни голодують, але не помирають від голоду»

Смертність від хворіб, повʼязаних із недоїданням, висока, але радянці утвердились.

У ВЕЛИКИХ МІСТАХ Є ЇЖА.

Україна, Північний Кавказ і Нижня Волга потерпають від дефіцитів.

Присуд Кремлю відміняється.

Російські та іноземні оглядачі всередині країни не бачать підстав прогнозувати катастрофу (9.12). (Цитата наведена без адаптації. — прим.авт.).

 

Стаття з таким лідом і серією гострих підзаголовків, що запамʼятовувалися, вийшла у New York Times вранці у пʼятницю 31 березня 1933 року, у сам розпал, більше того, — уже практично на фінальних стадіях — кошмарного голоду, який забрав життя декількох мільйонів людей.

Ця стаття NYT — брехня до останнього слова. І в той же час вона — правда. Нехай побіжно, але все ж ми розберемо зараз цю статтю по кісточках, щоб зрозуміти, як таке можливо.

Радянці дійсно утвердились. Присуд Кремлю дійсно не винесли.

У великих містах дійсно був хліб…

Відсутність, натомість «підстав прогнозувати катастрофу» дуже багато редакторів навіть із найцивілізованіших ЗМІ у демократичних країнах можуть легко списати на консерватизм і обережність в оцінних судженнях.

«Не бачив жодного помираючого», — промовляє один із підзаголовків у цій статті, де автор — спецкор найбільшої американської газети у Москві — бере інтервʼю у людини, слова якої тут же викривлює та висміює, не бувши сам на місці подій.

Ця стаття у New York Times — приклад філігранної напівправди, яка стала майже культовим прикладом пропагандистської брехні.

Пригодований Сталіним одноногий ловелас і бонвіван, який був одружений на колишній коханці знаменитого сатаніста Алістера Кроулі й жив неймовірно епатажним світським життям у Парижі та Москві, Волтер Дюранті став одним із символів паркетної журналістики та пропаганди. Дюранті брехав технічно і вкрай обережно.

Врешті-решт, отримавши в нагороду за заперечення Голодомору, що забрав мільйони життів, Пулітцерівську премію, Дюранті не здобувся громадського осуду ні з боку своєї власної газети, ні з боку американського істеблішменту навіть після смерті — комітет найпрестижнішої відзнаки відмовився відкликати свою нагороду людині, яка не бажала конфліктувати з московським керівництвом у розпал одного з найстрашніших злочинів проти людяності.

Талановитий літератор Дюранті отримав усю славу, яку лише могла отримати людина при дворі монарха, в обмін на мовчання.

Але якщо журналістика московська буде мовчати про це незграбно, під страхом смерті, Дюранті мовчав про це вишукано, прикриваючи брехню шматками правди й висміюючи реальні репортажі з місця подій та людей, котрі, на відміну від нього, там були (9.13).

Така політика принесла свої плоди — замовчування масового геноциду дозволило США встановити дипломатичні стосунки з тоталітарною державою у той самий рік, коли кількість жертв від голоду в окупованій радянцями Україні вимірювалась уже мільйонами душ.

Один із найкращих дослідників цього періоду української історії, Роберт Конквест, зібрав, напевне, найточнішу на свій час (його книга була опублікована у середині восьмидесятих) колекцію свідчень і документів як масштабного голоду, так і депортації значної кількості селянства, яка йому передувала.

«Треба було лише перетнути кордон — і поза Україною умови були відразу кращі, — наводить Конквест спогади тодішнього редактора одеської щоденної газети Івана Майстренка, який описував два села по обидва боки російсько-українського кордону. — З українського забрали все зерно, російському ж виставили досить сприйнятні норми. Отже ті, кому якось удавалося перейти кордон, як правило, поверталися не з пустими руками. Але тут їх чекало невсипуще ДПУ³⁷. Один уродженець України, який працював на залізниці в Московській області, почув про голод удома і виїхав з Москви у квітні 1933 р. з 32 кг хліба. На станції Бахмач 28 кг конфіскували (решту все ж залишили як російському робітникові), але у двох українських селянок, які також везли якусь кількість хліба, конфіскували все, а їх самих затримали».

Отож, картина у прикордонних російських селах була принципово інакшою.

І тут Волтер Дюранті був правий — російські селяни дійсно не голодували так, як українці.

Найжахливіші картини відкривалися тим, хто міг з огляду на професійні репортерські обовʼязки, ще й користуючись дипломатичним імунітетом, зійти з цього поїзда й зазирнути глибше всередину розтерзаної голодом країни.

Кияни, харківʼяни, мешканці Кубані — всі в один голос у своїх спогадах розповідають про поїзди, вантажені дітьми, котрих підсаджували в товарні або пасажирські вагони, що прямували в міста, де, як сподівалися їхні мами, на них чекало спасіння.

Мій дід, Кирило Бобровников, пригадував картинки київського вокзалу: ошаліла від голоду жінка йде від залу очікування вниз по вулиці.

На картонці, привʼязаній мотузками до плечей, — трупик дитини. Божевільна, повільно сунучи, йде мовчки, уже нікого ні про що не просячи.

Моя рідна бабуся, українка, чия помираюча уже мати з почорнілою ногою була моїм першим спогадом з дитинства, врятувалася тільки тому, що жила у старому лісництві неподалік від крихітної річки, майже біля її витоків, де іноді вдавалося ловити рибу.

Її мати пригадувала, як до них до дому забрела стара жінка із сусідньої околиці — принесла щось у ганчірці, аби виміняти на сіль. Бабуся їй солі насипала, але довго не хотіла брати той вузлик, що тицяла стара.

А та все ж залишила його зі словами: «Бери-бери, у мене ще є».

Коли мої рідні розгорнули замотаний у ганчірку подарунок, то виявили там маленьке дитяче колінце — суглоб ноги дитини.

Стара, що збожеволіла з голоду, поки її донька їздила на заробітки, вбила, розчленувала і зʼїла наймолодшу онучку. Внукові вдалося врятуватися — він утік до лісу і дочекався повернення матері.

Комусь може здатися, що немає нічого страшнішого за цей голод.

Але інший голод був там, де не було ні озер, ні моря, ні ріки. Це був голод без жодної надії. І цей голод вразив практично всю тодішню територію України.

Знову процитую «Жнива скорботи»: «Більшість жителів протестантського села Озаринці на Камʼянець-Подільщині вимерла. На відміну від них меноніти, які жили у селі Гальбштадт на Запоріжжі ще з часів Катерини II і одержали тепер трохи допомоги від своїх одновірців з Німеччини, постраждали від голоду менше. Проте згодом, у 1937-1938 рр., їх усіх буде депортовано як “шпигунів на користь іноземної держави”».

«Єврейське село Коростишів неподалік від Києва, за словами його колишнього мешканця, виглядало “як труп у порівнянні з тим селом, що я його знав”. У синагозі розташувалася мотузяна фабрика. Діти вмирали з голоду».

Ці безцінні свідчення того часу спростовують пізніші міфи: як про стихійний голод на всій території Російської імперії, — міф, який розповсюджувався кремлівською пропагандою, так і про голод, що вразив виключно етнічних українців, — міф, який культивує вже українська пропаганда.

Місце, в якому ми зараз (а ми зараз там, пригадуємо), — це Донбас, колишній степ, місце, де девʼяносто років тому лютував спровокований більшовицьким режимом голод…

Думаючи про сучасне Дебальцеве і Україну минулих тоталітарних років, я завжди уявляю собі дорогу.

Залізничну, автомобільну, будь-яку.

Десятки років тому транспорт у цих місцях слугував для перевезення товарів з метою здобути валюту для партії та її індустріальної політики, потім, під час великої війни — для евакуації підприємств або депортації цілих народів, задля геноцидів або торгівлі, але ніколи — з виключно гуманітарною ціллю.

Дороги недоторкані і в цій новій, останній європейській війні, де найгарячіші точки завжди будуть палати там, де є скупчення людей, де будуть встановлюватися «міни на електриків», відрізаючи від звʼязку та світла маленькі поселення або цілі житлові квартали, але ніколи не зачіпаючи обʼєктів промислової чи енергетичної інфраструктури.

Так змінилася війна за ті десятиліття, упродовж яких нам усім пощастило не бачити її обличчя.

З тих пір змінилося, мабуть, ще дещо: якщо ти дуже хотів, ти міг дістати тепер транспорт. Цим і займались тепер Діана, Андрій і Наталя, курсуючи вперед-назад тонкою кишкою дебальцівської траси.

 

Мука, марганець, деревина і людятина

Наступна замітка у цій книжці — це короткий екскурс в історію депортації та етнічних чисток часів СРСР, які, кажучи мовою бізнесу, створили передумови для недружніх поглинань її колишніх колоній.

Подібний історичний відступ, хай і максимально стислий та лаконічний, потрібен для розуміння передумов анексії Криму, частково здійсненої Росією окупації українського Донбасу, а також виникнення і функціонування проросійських анклавів на територіях Грузії, Балкан, Молдови і повільного просування «сірих зон» углиб європейського континенту.

Усі фактори, перелічені нижче, були і досі є фундаментом політики «сірих зон», до тактики реалізації яких ми в тій чи іншій формі продовжуємо повертатися упродовж цієї розповіді, розглядаючи таку політику з найрізноманітніших кутів зору, від мілітарних і банківських до психологічних та глибоко інтимних.

Звернімося коротко до новітньої історії.

Паралельно і зразу ж услід за подальшими етнічними чистками йшла поетапна репопуляція значно ослаблених і, у низці випадків, повністю зачищених від місцевого населення територій шляхом заселення знелюднілої місцевості лояльними до Союзу і вірними особисто Сталіну групами (класовими, етнічними, а часто і кримінальними).

З погляду демографії ці групи не були такими ж значними, як їх первісне населення, яке залишалось навіть після геноциду або частково повернулося туди після падіння найжорсткішої фази комуністичного диктату.

Однак вплив цих новосельців (політичний, фінансовий, бюрократичний, моральний, інтелектуальний) став домінуючим настільки, що назавжди і до невпізнання змінив політико-етнічний ландшафт територій, які колись мали таке ж відношення до Росії, як країна ацтеків до Іспанії в роки, які передували конкісті.

Варто додати, що поступова репопуляція (далеко не завжди така миттєва, як у сталінські часи, але все так само націлена на зміну політики територій, що піддавались етнічним чисткам), проходила на території Криму упродовж багатьох століть.

Поступове виселення татар і греків, спроби привабити на кримський півострів росіян почались і ефективно продовжувались царським престолом ще з XIX століття, але у сталінську епоху доля національних меншин вирішувалась уже не упродовж століть, а, як правило, за одну ніч…

Основним декларованим мотивом до депортації етносів, що населяли «багатонаціональну сімʼю народів», як любила величати СРСР радянська пропаганда, були звинувачення у державній зраді.

Фальсифікація політичних присудів щодо цілих націй, як, наприклад, щодо селянства (безвідносно їх етнічної належності — українського, російського, німецького) у часи голоду 1932-1933 років, кримських татар у сорокові, корейців у середині тридцятих, — увійшла у традиційну практику радянського строю у той же історичний період, коли нацистська Німеччина ще тільки починала виношувати плани тотального знищення європейського єврейства.

За допомогою масових депортацій і жертв, які потяглися через це, радянська влада вирішувала одразу дві проблеми: приборкання класів, що були потенційно нелояльними до режиму (як-от заможних селян серед українців, німців, північних кавказців або кримчаків), або ж атаки на цілі етноси без поділу їх на професії та стани.

За допомогою примусових депортацій на «цілину» (слово, що стало згодом елементом радянської новомови й означало непідкорені, дикі та небезпечні для проживання пустища в неколонізованих раніше радянських республіках) уряд отримував у своє розпорядження практично безкоштовні робочі руки каторжан.

Стопʼятидесяти-двістіграмова щоденна пайка хліба (плюс дешеві засоби ручної праці, які, правда, швидко зношувалися, як і сама ця робоча сила, однак яка, втім, легко поповнювалася завдяки новим фігурантам сфальсифікованих справ про державну зраду). Приводи для депортації були розмаїтими і абсурдними: від «зради батьківщини» — звинувачення, адресованого кримським татарам у 1944 році, до «створення диверсійних груп в інтересах Гітлера щодо всіх без винятку німців, які проживали на території СРСР ще в середині тридцятих років, чи зовсім уже карикатурне —звинувачення у «зриві посівної кампанії і буржуазному націоналізмі» щодо українського селянства, яке зазнало колосальних втрат у процесі колективізації та інспірованого Москвою голоду.

Наважуся сказати, що практично всі без винятку депортовані нації та народності використовувалися ЦК Компартії для освоєння ресурсно-сировинної бази Середньої Азії (нинішнього Казахстану та Узбекистану), Далекого Сходу, Сибіру, а також для розробки корисних копалин на далекій Півночі та лісозаготівлі у тайзі.

Тренд боротьби із «куркулями» (заможними селянами) зародився ще у двадцяті роки, коли все ще був живий і керував країною тоталітарний лідер, чиє забальзамоване тіло донині лежить у Кремлі і використання портретів якого в політичній агітації досі не вважається ні злочином, ні навіть моветоном у сучасній Європі.

Депортація ж як основа фундаменту етніч ної політики СРСР — це дрібнорублений коктейль із крові і кісток, що розпочався все ще обережними і невпевненими кроками у часи Володимира Ульянова (Леніна) виселенням терських козаків — порівняно великих землевласників, які зберігали вірність православʼю і царю і слугували опорою московського самодержавʼя на мусульманських землях Північного Кавказу.

Забавна ілюстрація до психології сучасних кремлівських лідерів. За аналогією з Володимиром «Леніним» Ульяновим, своїм емісарам у так звані «Народні республіки ДНР і ЛНР» керівництво російських спецслужб століття потому дає кодові імена, співзвучні з іменем першого комуністичного вождя: їх називали тут не власними, реальними іменами, а майже завжди однією з двох варіацій: «Володимир Ілліч» або «Володимир Іванович». Так звучали прізвиська «смотрящих» від ФСБ, що приїхали з Москви для управління людьми і фінансовими потоками у контрольовані Росією «сірі зони» вже у наш час. Навіть у псевдонімах для своїх тіньових представників на місцях керівництво спецслужби не могло відійти від давніх традицій…

Втім, звернімося до витоків.

Сто років назад історія зробила козакам один із найстрашніших фіґлів. Терці проживали в основному на території нинішнього Дагестану, Чечні та Осетії, а кубанські козаки (історичні вихідці з української вольниці — Запорізької Січі) жили колись в областях, що межували з Україною — на півдні сьогоднішньої Ростовської області Росії і були розкидані по передгірʼях північного краю кавказького хребта від Ставрополя до Карачаєво-Черкесії.

Тепер коротко зупинімося на їх долі, як на вражаючому анекдоті, що ілюструє неймовірний образ Уробороса — змія, що кусає себе за хвіст, образ, який я не можу не використати як метафору для всієї «сірої зони».

У розділі «Правила гри» я коротко вже згадував про долю адигів, яких ще називають черкесами, розбитих численними військовими кампаніями, а потім випроваджених за межі своїх земель півтора століття назад.

Там, на землях історичної Адигеї біля берега Чорного моря, уже в наш час новий російський цар побудував свій палац за допомогою того самого банку «Росія», котрий першим і єдиним із афілійованих з неомонархічними спецслужбами (КДБ-ФСБ) прийде в окупований Крим.

Отож, геноцид адигів з майже мільйонними жертвами вівся під прапором імперії і, частково, руками місцевого козацтва півтора століття назад.

Здавалося б, хто найпевніший союзник Кремля, як це терці та кубанці. І ось уже Кремль почав знищувати самих козаків, вірних підданих Росії.

Твердиня царя на ісламському Кавказі — учасники придушення повстання грізного дагестанця Шаміля — стали однією з найбезглуздіших (з точки зору геополітики) цілей для нових, комуністично налаштованих московських правителів, що бажали запобігти виникненню відцентрових течій усередині імперії й готові були платити за це будь-яку, найнемислимішу ціну.

Геноцид проти співавторів геноциду — ідеальний укус змії Уробороса.

Ті, хто вижили під час тієї першої етнічної чистки уже більшовицького ладу, уламки колись могутнього війська, розселилися по світу, осівши частково в Європі, де через двадцять років багато з них стане під знамена Вермахту, прийнявши в імʼя помсти своїм поневолювачам сторону чергового монстра, що намагався покорити східну Тьмутаракань.

Так втретє за одне тільки століття змій тоталітаризму схопить за хвіст самого себе…

Деякі з цих козаків згодом втекли до Латинської Америки і США, назавжди залишившись «ворогами народу» для імперії, яку вони колись, у розпал ще царських свавіль, так ревно захищали.

Але, як би це цинічно не прозвучало, — терцям до біса пощастило, оскільки на початках двадцятих років утекти із Радянського Союзу було все ще відносно легко…

Згодом ворота закрилися — кордон уже не пропускав невдоволених радянським ладом. У Москві знайшли для них ефективніше застосування…

Усі ці факти широко відомі як професійним історикам, так і численним пересічним журналістам, які висвітлювали події в радянській імперії в історичному контексті.

Однак я все ще вважаю за потрібне зупинитися на етнічній політиці того часу, хоча б схематично описавши її мотиви і результати, необхідні для розуміння того, що трапиться на цих землях згодом. Через десять років після тієї першої етнічної чистки під найжорсткіший удар зі сторони сталінської Москви потраплять на цей раз уже аграрна Україна і ті козачі станиці на Кубані, що залишилися; потраплять під удар, від якого південні землі України так ніколи повністю й не відновляться.

Приспавши почуття самозбереження у селян і козацтва «новою економічною політикою» (НЕПом), що вселила у мільйони дрібних підприємців надії на повернення до вільного ринку, Москва почала активно зміцнювати фундамент поліцейської держави, силові структури якої через неповних десять років будуть кинуті на придушення тисяч і тисяч селянських, козачих, купецьких бунтів по всій країні, особливо ж на території основної аграрної республіки Союзу — України.

Повернімося до матеріалу, зібраного американцем Конквестом: «У деяких місцевостях України та Північного Кавказу, за свідченням співробітника ОДПУ, проти повсталих було вжито військову авіацію. На Північному Кавказі бійці кавалерійського ескадрону відмовилися громити козацькі станиці. Його розформували і половину особового складу розстріляли. В іншому місці цього району з цієї ж причини припинив існування підрозділ ОДПУ. Однак перевага була на боці регулярних військ, добре озброєних, навчених. Особливою жорстокістю відзначалися чекістські підрозділи. Горезвісний Фріновський³⁸, який на той час командував прикордонними військами ОДПУ і був одним із головних організаторів репресій, доповідав на засіданні політбюро, що вниз за течією річок пливли тисячі трупів. Після придушення повстань, за свідченнями очевидців, десятки тисяч селян були страчені без суду і слідства, сотні тисяч їх відправлено до таборів і заслано».

Конквест вказує, що в ті часи, коли в Україні вимирали цілі села, на Північному Кавказі (у тих його частинах, що були заселені кубанськими козаками) масова смертність поширювалася і на міста.

У Криму, де було розкуркулено 35-40 тисяч татар, у грудні 1920 року спалахнуло повстання в Алакаті; тисячі його учасників були засуджені до розстрілу або примусової праці у таборах. Голова Президіуму Центральної виконавчої комісії Кримської АССР Мехмет Кубай спробував у 1931 році пожалітися на грабунок республіки і голод, але тут же зник³⁹.

Політика колонізації нових промислових і аграрних секторів найбільшої суходільної імперії світу продовжувалася.

Повстання, що тривали місяцями, бушували на Північному і Південному Кавказі.

«Навесні 1930 р. розпочалися збройні виступи у Вірменії. В березні-квітні цього року кілька округ перебували в руках повстанців. В Азербайджані колективізація також викликала збройний опір селян (…) Після запеклих боїв з урядовими військами понад 15 тис. повстанців перейшли іранський кордон. Але навіть порівняно пасивний опір часто придушувався немилосердно», — продовжує Конквест.

Саме з приходом до влади більшовиків СРСР почне тестувати політику масових фальсифікацій, карних справ проти класових ворогів не тільки з метою залякування, але й з метою створення цілого багатомільйонного прошарку неймовірно дешевої робочої сили, яку відправляли на Далекий Схід. Росія ще не знала такого масштабу фейкових, надуманих, висмоктаних із пальця злочинів.

«Через село Коченове (Новосибірської області) у лютому 1931-го, коли морози чергувалися з буранами, — йшли, і йшли і йшли, оточені конвоєм, ці нескінченні обози, з’являючись із засніженого степу, і в засніженому степу зникаючи… Все тяглися вони в наримські болота, і в ненаситних цих болотах всі залишалися. Але до цього у жорстокій дорозі помирали діти», — пише про засланих каторжан нобелівський лавреат і вʼязень ГУЛАГу Александр Солженіцин у своєму знаменитому однойменному документальному романі «Архіпелаг ГУЛАГ».

У ті роки всі без винятку масштабні внутрішні геополітичні рішення, які намагалися маскувати під боротьбу з класовим ворогом, привели зрештою саме до такого результату: обробка земель, які раніше не культивувалися, шляхом експлуатації нездатного до «радянізації» людського матеріалу.

Більшість подібних масових злочинів на національному і класовому ґрунті (на відміну від боротьби із заможним селянством, яка велась відкрито під прапорами боротьби з контрреволюцією) ретельно приховувалися від громадськості як усередині країни, так і на Заході.

Голодомору 1932-1933 років, що був диригований Москвою, передували масові бунти і примусове заслання успішних селян і їх сімей на лісозаготівлі та обробку «цілини».

Автор цих рядків мав можливість поспілкуватися з деякими безпосередніми свідками голодних бунтів. Серед них — майже столітня стара жінка, яка мешкала у селищі неподалік від міста Павлоград у сьогоднішній Дніпропетровській області. Вона чітко памʼятала день, коли декілька сотень штиків, зібраних проти червоноармійців, виступили із сільських районів сучасної Дніпропетровщини на зустріч переважаючому кількісно противнику.

«Апрєльщики» — так називали тут учасників того бунту, що був ініційований у квітні 1930-го декількома купецькими родами, зокрема, сімʼєю російських купців Алмазових.

Там, у пригороді Павлограда, повстанцям вдалося зібрати під штики від двохсот до чотирьохсот людей і захопити декілька сіл. Я відвідав могили лідерів Павлоградського повстання: горбики землі без хрестів і табличок.

До цього захоронення мене привела одна жінка, що належала до найстаріших мешканців села і знала його історію з уст в уста; тільки з настанням незалежності України в 1991 році вона ризикнула почати говорити і знайомити приїжджих зі свідками цих подій.

Декілька горбиків на могилах, де тільки через пів століття місцеві мешканці наважаться поставити хрести.

І мовчання всього світу про мільйонні жертви геноциду.

Єдиним способом виживати у радянській імперії для свідків цих чи будь-яких інших злочинів було мовчати про них, а отже, стати пасивним і активним їх співучасником, оскільки мовчання про злочин означає, кажучи мовою закону, саме це — співучасть…

Колись бути свідком злочину держави означало бути приреченим на смерть без жодного, навіть найменшого, шансу на спасіння, — або ж стати співучасником.

Тому що якими б не були мотиви мовчання, суть співучасті від цього не змінюється.

Павлоградське повстання було одним із сотень інших повстань, які були початі купецтвом і селянством на території сучасної України і Кубані. Ці повстання, як і сам голод, заперечували не тільки радянська, але і західна дипломатії.

Замовчуючи, не даючи ходу інформації про тисячі й тисячі голодних бунтів, що потяглись услід за політикою колективізації, уже новий, незалежний український уряд навіть у пост-тоталітарну епоху намагався закрити очі на здатність свого народу до самоорганізації у хвилини боротьби. Історики вже працювали над монографіями, факти численних голодних бунтів були уже давно відомі в експертних колах (9.14). При цьому «органи масової інформації і пропаганди» (як прийнято було в радянські часи називати медіа) продовжували за звичкою обходити ці теми стороною, слідуючи за настановами уряду представляти українців мовчазними баранами, яких ведуть на заклання, а не бунтівною країною, що чинить опір до останнього революціонера.

Так сталося, що навіть у роки після розпаду Союзу, через майже чверть століття після падіння «залізної завіси», першим телевізійним журналістом, який зачепив тему відчайдушного спротиву масовим убивствам, судилося стати мені (9.15).

 

Богиня смерті

Різні образи виринають у мене в голові у звʼязку з голодом тридцятих. Один із них — це Сіуакоатль, богиня землі, смерті, війни та народження дітей у древніх ацтеків. (Ох, що за неймовірне колесо сансари вона символізувала!). «Жінка-змія», що живилася померлими і вимагала щоденних людських жертв, — її зображали то у вигляді старої з черепом замість обличчя, то у вигляді жінки в білих одежах, яка шукала власну дитину, полишену на перехресті доріг, — жінки, що несла на спині запеленаний ніж замість зниклого немовляти.

За легендою, саме дух богині Сіуакоатль доніс до ацтецького царя Монтесуми пророцтво про загибель його народу від рук могутніших богів.

Мексиканські бабусі донині лякають маленьких дітей по обидва боки американського кордону темним духом Йороною: страшною плакальницею, що бродить нічними вулицями й викрадає маленьких дітей. Лякають легендою, заснованою на образі цього древнього божества — жінки-змії.

«Біжи, mi hijo, біжи, скільки стане сил, біжи навтьоки, якщо почуєш на дорозі плач жінки у білому!».

Казки про страх: їх багато у кожному етносі, у кожному без винятку народі живе свій тваринний, первісний страх.

Безликими, безокими і безротими ляльками, що ходять, немов люди, і бігають, немов дикі олені й переслідують людей, лякали колись малюків у Японії. Чудовиськом Гудою, велетнями девами або міфами про всюдисущих відьом, що літають верхи на зачарованих кішках, страхали дітей кавказькі горці.

Але ніколи, ніколи й нізащо жодна українська бабуся не розказувала своїм онукам про те, що сама бачила і чула під час великого голоду.

Ніколи й нізащо не могла би моя бабуся, яка дожила до 92 років, зберігши не тільки розум, але й прикрий характер, нахабство й вільнодумство, не наважувалась розповісти мені про те, що вона свідчила.

До найостанніших днів існування імперії більшості людей, які не довіряли ані своїм дітям, ані онукам, бракувало чи то нерозсудливості, чи то відваги розказати про справжні жахи тієї епохи.

Весь документальний жах значно страшніший за будь-яку вигадку, особливо поки ще живі його свідки, ще не опізнані трупи, знаряддя злочину не позначені як речові докази уже розкритого вбивства, за яким винесений судовий, моральний, історичний вердикт.

Тільки через багато років після розпаду СРСР моя бабуся, що виросла в невеликому містечку Фастів під Києвом, переживши голод, принесла мені вірш поета-пропагандиста радянської епохи, що прожив десятиліття після голоду і війни у славі й шані, й писав буцімто захоплені вірші, що пославляли Сталіна.

Я вражено глянув на неї.

— Прочитай, — сухо сказала вона.

І я прочитав.

Це був текст українського поета Павла Тичини, написаний після першого, менш летального голоду початку двадцятих років.

Так само, як і наступний, штучно організований голод тридцятих років, який став провісником знищення в Україні цілого класу вільних і красивих людей, що жили і працювали на своїй землі.

Цей поет більше ніколи не напише чесного слова і стане, як і багато інших трубадурів режиму, карикатурою на самого себе.

Але його ранні вірші залишились, і бабуся, що пережила голод, донесла їх до мене:

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок…
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно…

 

Пічка без вогню

Існують різні оцінки втрат від голоду в Україні. Загалом достатньо точний у своїх підрахунках американець Роберт Конквест на момент своєї публікації ще не мав доступу до повної статистичної інформації. Він оцінює цифру загиблих від організованого більшовиками голоду приблизно у пʼять мільйонів, тобто практично одну шосту від загального населення України. (При цьому, згідно того ж дослідження, приблизно один мільйон жертв становили діти до десяти років).

Цифра, яку озвучила згодом ще одна авторка, — Енн Епплбом, що оперувала даними науковців уже в пострадянський період, дещо нижча — 3,9 мільйона прямих втрат. Публіцист та історик Тімоті Снайдер назве цифру у 3,3 мільйони тих, що загинули від голоду на початку тридцятих років (9.16).

Згідно даних історика Сергія Плохія, що були опубліковані Гарвардським інститутом українських студій, найбільше постраждали від голоду сільські райони київського, столичного регіону і Харківська область (1,1 мільйона і 1 мільйон загиблих відповідно).

Наступними ураженими мором секторами були Дніпропетровська та Одеська області. (368 і 327 тисяч прямих втрат) (9.17).

За повідомленням служби ВВС, що цитує вже в пострадянські роки доктора історичних наук, українця Василя Марочко, в архівах органів внутрішніх справ зберігаються дві з половиною тисячі справ про канібалізм, але реальні цифри були значно вищими. У другій половині 1932 і 1933 років канібалізм став масовим явищем у всіх семи областях, де лютував голод. За канібалізм, за даними Марочко, тоді спочатку засуджували до смертної страти, а згодом — до виселення (9.18).

«Зазвичай до людожерства найчастіше вдавалися жінки, можливо, щоб зберегти сімʼю, коли в жертву приносили меншу дитину, щоб вижили старші», — говорить український учений.

У ті роки радянська влада не тільки продовжувала експорт зерна, але й відкладала його в недоторканні фонди, які мали вберегти країну від катастрофи на випадок неврожаю. Але в даній ситуації виконували якраз протилежну функцію.

«У резервах було близько 4,53 млн. тонн зерна — це «Недоторканний фонд» і спеціальний «Державний фонд». (…) Тим не менше, ці секретні фонди не використовувалися для допомоги людям, що потерпали від голоду», — цитує група дослідників із Кембриджа документи, доступ до яких був відкритий десятиліття потому. (9.19).

Зерно із цих «недоторканних фондів» не тільки не видавалося селянам — у голодуючих продовжували забирати «надлишки хліба».

Символічна доля ще одного автора спогадів про ці дні, Юрія Аврамова, що народився у грецькому селі Комар (зараз село Старомлинівка Донецької області).

Працюючи агрономом у південних районах України, сам Аврамов став співучасником відбирання хліба у місцевих селян. Його батько при цьому помер від голоду в Україні, а майбутня дружина, єврейка за національністю, буде вбита уже нацистами через десять років після цього разом з їх новонародженим первістком.

«Ще студентом технікуму я разом з (…) шукав хліб у болгарському селі Баннівка (…) на березі Азовського моря», — цитує Аврамова щорічний грецький альманах «Вісник-Анґеліафорос», що видається силами української діаспори в Атенах40. «У хатині ми побачили зморену голодом жінку, а її чоловік у національному болгарському костюмі лежав уже на столі. Помер від голоду. Щупом штрикали землю, нічого не знайшли. Той, хто помирає від голоду, зерно не ховає. Закінчили «боротьбу за хліб» тим, що знайшли в стайні буряк — розрізали і накинулися на ці куски: самі голодували.

Памʼятаю, в обласній газеті була стаття за підписом німця, мешканця однієї з німецьких колоній. Суть статті: прийшла з Німеччини продуктова посилка (чорна звістка дійшла туди). Цьому німцю із колонії прислали. У статті він писав, що живе добре, забезпечений усім, що посилка — фашистська провокація, і що він повертає посилку. Йому не потрібні подачки фашистів. Ось такий спектакль був тоді розіграний».

Ні, не тільки індустріалізація і неможливість «підсмажити омлет, не розбивши яєць», як писав у своєму шедеврі комуністичної пропаганди, завуальованої під факт-чекінг міжнародного ЗМІ, майстер паркетної журналістики Волтер Дюранті, стала причиною дефіциту провізії в аграрних регіонах імперії.

Ця катастрофа була незворотною саме тому, що була рукотворною.

Це було зумисне заплановане убивство.

«Деякі божеволіли… Були такі, що різали та варили трупи, що вбивали власних дітей та поїдали їх. Я бачив одну таку людину. Цю жінку привели до окружного центру під конвоєм. Вона мала людське обличчя, але очі були вовчі. “Це людоїди, — казали про таких, — їх треба стріляти”», — наводить американський автор Конквест спогади одного із свідків голоду.

Масштаб цієї катастрофи, направду середньовічний, варварський, задушливо-грандіозний, тримає в напрузі до сьогодні.

Жінки, що лежали мертвими на дорогах, і поруч з ними немовлята, які продовжували смоктати їхні груди.

У ці старі, холодні хати, що пахли смертью, де померли мешканці або звідки були виселені канібали, почали переселяти селян з інших регіонів Росії.

Їм обіцяли кредити, пільгові умови роботи, життя на найродючіших землях в імперії.

Але мало хто приживався в цих хатах, що пахли ще солодкуватим запахом гниття людських тіл; запахом, який не сплутаєш ні з чим.

Нові колоністи часто поверталися назад, залишаючи ці холодні хати-привиди.

Очевидно, ця перша невдала програма переселення стала для комуністів уроком. І вже потім, у Криму, більшовики справилися швидше, позбувшись від кримських татар за одну ніч — 18 травня 1944-го — щоб переселенцям дісталося тепло тандиру у їх хатах, нагрітого ще живими людьми.

 

Січень 2015 року
Дебальцеве

Усмішка Бога

Мати з двома дівчатками долали півторакілометрову дистанцію із села Восьме Березня години три. Падаючи на вивернуте вирвами дорожнє покриття і знову підіймаючись, щоби здолати шлях.

Діана, Андрій і Наталя чекали на них, як і десятків та сотень інших біженців, в одній із точок, де були домовлені заздалегідь час і місце збору.

— Прийшли — куртки і шубки брудні спереду. Пузом із мамою падали на землю. Так от, ці дівчатка — якісь ангельські личка. Велетенські очі. Він їх побачив — просто пропав, — пригадує Діана.

Жінку з двома дітьми, разом з сотнями інших, евакуювали у Словʼянськ.

У перший вечір, коли тільки доставили їх на нове місце, активісти згрібали в магазинах з полиць усю провізію, яку купували за рахунок пожертв, і везли пакети, повні їжі, для біженців, що вибралися з-під вогню. Андрій, наче лис, «прикопав» гостинці для своїх двох обраниць.

— Ходіть сюди, — приманив він окастих дівчаток, витягнувши із кишені солодощі. Вони були надто хорошенькі, ці дівчатка, щоби не закохатися в них.

— Їх сімʼя так і залишилась у Словʼянську, — пригадує Макарова. — Батько виїхав пізніше. Він спочатку боявся виїжджати. Чутка пішла, що всіх на українській стороні зразу ставили під зброю…

У місті, де погано працювала або іноді взагалі була відключена мобільна мережа, де сарафанне радіо приносило суперечливі, часто фейкові новини, ті, у кого не було особистого транспорту, могли покладатися тільки на свої ноги.

Ті ж, у кого не було ніг — а в місті було повно інвалідів, старих діабетиків, недоглянутих калік — могли покладатися хіба на провидіння.

Ще у місті було повно покинутих собак. Породисті, з дорогими нашийниками, вони металися порожніми вулицями у пошуках своїх господарів.

В один із тих днів я привозив у Дебальцеве саморобні газети, випущені нашою редакцією для того, щоб розповсюджувати серед місцевих мешканців дані про те, що їх чекає на «Великій землі». Бюлетені з номерами телефонів місцевих адміністрацій, пунктів, де оформлялися документи та іншою непотрібною інформацією. Непотрібною, тому що все це не мало ніякого значення, якби не організовані каравани…

Організували ці каравани три людини. Жоден із них не був кадровим військовим, жоден не займав посад в уряді. Дві жінки і один чоловік затіяли все це на власний страх і ризик.

 

***

Розрив за декілька десятків метрів — вони проґавили звук прильоту, тому що звук цей був скрізь.

Хтось із них хапає іншого на оберемок, хтось накриває дітей тілом, кинувшись на підлогу уже дірявого автобуса. Пилюка, кров на вустах…

— Як ми опинилися в укритті? — не розуміють везунчики, що вижили під вогнем. — Ми ж тільки що…

Незавершена думка зависає в повітрі.

— Це ж був міномет. Нас не могло не порізати уламками! — вигукнула Діана, коли вогонь припинився, і вони дивилися на розриту міною ділянку вулиці, де вони щойно стояли.

— Це усмішка Бога, — засміявся у відповідь Андрій.

 

6 лютого 2015 року
Дебальцеве

Розстріл

Андрій часто відставав від колони, перевіряв свої власні дані, зустрічався з інформаторами і вів розвідку. Виконував роботу, про яку більшість його супутників не підозрювали.

Вчергове відбившись від групи, щоби провести рекогностування, він побачив декількох людей у військовій формі, які тягли телевізор і килим із чиєїсь закинутої квартири.

За формою, за шевронами, за всіма зовнішніми ознаками — це були свої.

Вискочивши з машини, Галущенко почав щось кричати їм. Одягнений у цивільне, із протермінованими документами одного з добровольчих батальйонів у кишені, зі серйозним боєкоплектом у машині…

На що він розраховував? Я не знаю напевне, в яку хвилину його поклали обличчям у сніг — про цю історію він розповідав небагато. Усе в цій витівці було зухвалим і необережним, як і багато що з того, що робив Андрій.

Мародери, котрих намагався зупинити Галущенко, належали до одного з українських поліцейських батальйонів, що були розквартировані у Дебальцевому. Таких було достатньо як серед окупаційних військ і сепаратистів, що стали під зброю росіян, так і серед українських силовиків, що дорвалися до легкої наживи. У пострадянській реальності будь-яка силова структура означала не що інше, як людей зі зброєю, які перебувають на самогодуванні.

Саме ця логіка, логіка самогодування (мародерства, контрабанди), спровокує появу «сірої зони» на рівні глибшому, ніж логіка будь-якої політичної карти чи урядового комюніке. Тому що саме це явище — самогодування силовиків, від поліції до спецслужб і армії, — і є головним та основним мотивом до злочину.

Того лютневого дня в Дебальцевому мародери — колишні поліцейські — намагалися звинуватити Андрія у шпигунстві на користь ворога і у диверсійній діяльності.

Те, що військові, які схопили його, були мародерами, уже мало кого цікавило, й так само не було неможливо довести, як і те, що Андрій Галущенко — людина зі зброєю, але одягнутий у цивільне, — перебував у Дебальцевому з гуманітарною місією.

Військовим судом минулої, великої війни йому загрожував би розстріл на місці без розбирання.

І ось Галущенка вивели на сніг, залишивши стояти під мінометним обстрілом, поки снаряди прилітали на одну із сусідніх вулиць.

Вісім разів за той вечір Андрія виводили на сніг і ставили стояти так, поки не затихав залп.

Це була російська рулетка в її феєричній, істинно епічній формі.

На наступний день під тиском штабу і декількох його друзів з-поміж волонтерів і активістів, що обдзвонювали цілу ніч усі свої контакти у командуванні армії і спецслужб, Галущенко отримав свободу.

— Вивезла крива… — похмуро каже Діана з властивою для неї чорною іронією.

Ні, йому не судилося загинути під обстрілом російської артилерії ні того дня, ні місяці потому. У тій грі в «російську рулетку», яку затіяли з ним упіймані на мародерстві солдати, Андрію знову пощастило.

Загине він через сім місяців і зовсім з іншої причини.

Деяким з нас ніби від народження судилося пхати носа не у свої справи.

Переклад з російської Любка Дереша.

 

http://www.iccrimea.org/historical/crimeanturks.html