Наталія Довгопол,

письменниця, культурологиня, громадська діячка

 

 

 

Років шість тому я думала, що вже ніколи не напишу нічого путнього: за свою історію людство вигадало лімітовану кількість сюжетів, а голлівудські фільми досі знімаються за “Поетикою” Арістотеля. Усе вже робилось, усе вже писалось. А потім я підсіла на корейські серіали.

Це був своєрідний ескапізм для любовної емігрантки, яка фізично переїхала в країну чоловіка, а душею ніяк не бажала звикати до нової реальності. У тих серіалах я знаходила історії дорослішання, романтику пригод та історичну атмосферу, яку завжди любила. Я переглядала історичні та етнофантастичні серіали один за одним і незабаром знала культуру Кореї ледь не краще за культуру України. І ось тоді я зрозуміла, про що маю написати – і як.

Colour Local

Тренд на colour local – місцевий, національний колорит у мистецтві – шириться світовою культурою. Саме тому корейські, турецькі, іспанські серіали набувають таких переглядів, саме тому світові премії фантастики виграють книжки з екзотичними для англомовного світу міфологіями. Часто чую, що хтось вивчає японську через захоплення аніме або іспанську — через латиноамериканські танцювальні хіти. Попкультура спонукає до глибшого засвоєння культури, прості меседжі приводять до глибоких сенсів.

І це ніша, яку нам слід займати – робити якісний популярний продукт з вираженим місцевим характером, для себе й на експорт.

Багато умовно українських серіалів, які робилися на експорт до лютого 2022 року, були орієнтовані на Росію та її країни-супутники, вони не мали впізнаваних локацій, актори говорили літературною російською (суржиком хіба для комічного ефекту). Повномасштабна війна нарешті перекрила цей канал збуту – і впливу на сам продукт, почалася переорієнтація на світовий ринок.

Поява українського кіно на “Нетфліксі” – це вже велика перемога й стежечка для наступних кіноробів. І благо, вже маємо що показувати. Із моїх улюблених молодіжних проєктів: “Перші ластівки”, адаптована ідея, яка звучить зовсім по-новому в українському контексті, та “Спіймати Кайдаша”, що поновлює інтерес до шкільної програми з укрліту.

Звісно, на якісне кіно потрібні великі бюджети, ще більші – на історичні чи фантастичні стрічки. Та навіть із маленьким бюджетом, базовим індикатором якості є неповерхневе розуміння власне історії та культури, усвідомлення причинно-наслідкових зв’язків і відступ від колоніального кітчу, так дбайливо виплеканого імперією – або його переосмислення. Колоніальний кітч, до речі, цікаво аналізує літературознавиця Тамара Гундорова в статті “Микола Гоголь і колоніальний кітч”, що є у відкритому доступі.

Шароварщина-байрактарщина

Образ недалекого, смішного селянина-українця (обов’язково з салом і горілкою), плекався від часів Російської імперії до років української незалежності. Спрощення, вульгаризація української культури, відоме під назвою шароварщина, усе частіше дискутується серед проукраїнських блогерів та популяризаторів культури.

Важко не помітити, як на тренді до всього українського власне українське часто зводиться до калини, козаків та умовного гопака. Митці, які творили поза українським контекстом, раптом перевзулися, і етнотренд став просто благодатною нивою для привернення уваги чи “очищення імені” (саме в лапках) музикантів, які вісім років не помічали війну в Україні та співпрацювали з росією.

Тут-таки виникає байрактарщина – паразитування на темі війни, однобоке її висвітлення. Якщо на початку великого вторгнення іронічні пісні про байрактари, пса Патрона й мертвого ворога додавали сил, то в подальші місяці, коли культура мусила би розвиватися якісно – це перетворилося на кітч і часто неповагу до бійців і бійчинь, волонтерів і волонтерок, які тримають наш фронт (чого варта лише “піксельна спідничка” чи “ночі провела з хлопцями, бійцями, волонтерила”).

Якщо шароварщина – це проблема, то байрактарщина з часом мине сама, кажуть фахівці. Але, можливо, потрібно багато поганого й посереднього продукту, щоб із нього зрештою народилося щось вартісне?

І дійсно, в Україні з’являється дедалі більше якісного мистецтва. Багато митців усвідомило, що створюючи український продукт, не обов’язково робити акцент на етнотематиці чи війні. Наприклад, у музиці популярними є пісні 60-80-х у новому аранжуванні чи продовження українських музичних традицій. У кіно з’являється жива мова, яка передає особливості того чи іншого регіону. Так, герої фільму “Люксембург, Люксембург” балакають, а не говорять, заботяцця, нравляцця, встидаюцця – так, як це заведено у Лубнах на Полтавщині, а у стрічці “Памфір” звучить гуцульська говірка, і актори мусили читати роман Петра Шекерика-Дониківа “Дідо Иванчік”, щоб відповідати своїм персонажам.

Стадія переходу

 

 

З’являються й проєкти на перехідній стадії. “Уже не шароварщина, творці відходять від образу голопузих козаків у широких штанях, але досі бракує розуміння історичних реалій. Зупинилися десь посередині” – коментує дослідниця історичного костюму, авторка ютуб-каналу “Плаття, пудра, пара ножиць” Наталя Скорнякова. Зокрема, це кінопроєкти “Максим Оса” та “Дуже брехлива історія”.

Костюми – це перший візуальний посил, який несе історична чи етнофантастична кінокартина. Я тішуся успіху “Мавки. Лісової пісні”, але разом із багатьма критиками сумую над шароварними в буквальному сенсі образами селян. Для багатьох це шок, але козаки – а тим більше селяни – не носили червоних атласних шароварів, та й узагалі шароварів не носили. Так стверджують сучасні дослідники й поборники міфів, зокрема Сергій Шаменков та Оксана Косміна, до думки яких я прислухаюся. Етнічні й історичні костюми українців – це величезне поле для дослідження й імпровізації, і точно не на часі звужувати його до віночків і вишиванок. Чудовий приклад – костюм представниці України на конкурсі “Міс Всесвіт”, що нарешті відійшов від шароварності і наша міс постала в образі архангела Михаїла, охоронця Києва: національна ідея збережена, але ми відступили від традиційних вінків і вишиванок, шукаючи нові сенси й натхнення в питомо українських образах.

“Щедрик”, “Віддана”, “І будуть люди”, “Захар Беркут”, “Кава з кардамоном” демонструють свідомий підхід до історичного кіно в Україні. Більшою чи меншою мірою, залежно від бюджету й ресурсів, але у нас лупають цю скелю. Попри те, що найкасовішою стрічкою в Україні (до релізу “Мавки. Лісової пісні”) було шароварне “Скажене весілля”, український споживач масової культури також перевиховується. Це тривалий процес – та тішить, що ми вже рухаємося в бік якісного поппродукту в тренді української історії та етно.

Додайте до цього моду на українське поза нашою культурною бульбашкою – за результатами Duolingo, українська мова стала найбільшим трендом для вивчення за минулий рік, а “Мавка. Лісова пісня” – лідером прокату у Франції першого ж дня. Іноземці (та й багато українців) нарешті почали розрізняти совок і національну традицію, українське та російське.

Щось надламалось, історія пішла в інший бік – герої корейських серіалів мріють поїхати на відпочинок у Херсон, американські знаменитості гучно заявляють про своє українське походження, іноземні студенти, залишаючись в Україні, знімають тіктоки про українську культуру, а українські музиканти збирають повні зали по всьому світу.

Крига скресла, але попереду ще дуже багато роботи. Як письменниця, що працює в історичному й фантастичному жанрах, я бачу перед собою неоране поле, зокрема – й колективними зусиллями популяризувати якісну українську літературу. Тож далі мова піде саме про неї – і про українське етнофентезі зокрема.

Етнічне і фантастичне: створюючи нових супергероїв

Етнічне фентезі – це піджанр фантастики, який спирається на традиції та вірування реально існуючих етносів, робить акцент на культурному різноманітті, використовує міфологію як джерело натхнення. Це визначення я вперше побачила в української письменниці Айї Неї, авторки натхненного Скандинавією фентезі “Норд”. Побачила й подумала: це ж саме те, що я люблю читати й писати, чому ми так мало говоримо окремо про цей піджанр?

До цієї категорія я би внесла “Лісову пісню” Лесі Українки, “Великий льох” Тараса Шевченка, “Нащадків скіфів” Володимира Владка. Отже, власну традицію маємо, є над чим зводити надбудову – чим сучасні письменники й видавці активно займаються.

Тож далі піде мова про свіжі фентезі-новинки, де якісно, творчо та без шароварщини змальована культура етносів, які з давніх-давен населяли українські землі.

“Літопис сірого ордену” – трилогія про характерників від Павла Дерев’янка

Характерників в українській літературі заведено героїзувати й зводити ледь не до лику святих. Утім, сучасні етнографи іншої думки – вважалося, що козаки-характерники укладали угоду з дияволом, щоб отримати свої надздібності й перемагати в бою.

Павло Дерев’янко виважено поставився до створення цього образу. Його характерники – вовкулаки, що мешкають в альтернативній версії України ХІХ століття та утворюють окрему військову силу на захисті Гетьманату. Щоб отримати клямри вовчого лицаря, вони проходять складну ініціацію, укладають договір із потойбічними силами, а після смерті перетворюються на дуби. Автор створив цілком автентичний світ із елементами української історії, міфології й побуту, із політичними інтригами, знайомими географічними назвами та динамічним пригодницьким сюжетом.

Це темне фентезі є одним із найуспішніших жанрових творів сучасної української літератури й було номіноване на премію Європейського співтовариства наукової фантастики «Єврокон-2023» як найкращий прозовий твір.

“Дім солі” – Крим повернеться додому

У постапокаліптичному романі “Дім солі” Світлани Тараторіної діють персонажі, запозичені з реальної історії Криму, а також із міфів та легенд народів, що впродовж тисячоліть мешкали на території півострова. Тут є відьма Албасти – образ, запозичений із фольклору ногайців (один із субетносів киримли), є персонажка Гікія – взята з античного міфу про Херсонес, є Джаніке-ханум – легендарна дочка хана з кримськотатарського фольклору, яка врятувала свій народ.

“Моєю метою було показати давнє коріння Криму, його етнічне і культурне розмаїття. Тільки глибоке вивчення культури та історії регіону дасть ключі до розуміння його унікальності, і, безперечно, до повернення Криму як невід’ємної складової сучасної, різноманітної України”, – каже авторка книги.

Світлана Тараторіна родом із Кримського півострова. У час, коли фізично боляче писати історію, її можна розповідати алегорично. Пам’ятаєте, що Толкін, Сапковський та багато інших фантастів писали свої твори з алюзіями на реальну війну?

“Знайти країну амазонок” – подорож у пошуках легенди

Я нескромно включила власну книжку до цього переліку, та на свій захист зазначу, що роман увійшов у довгий список “Книги року BBC – 2022” та отримав відзнаку “Коронації слова”. А ще я багато працювала, щоб його написати: починаючи із занять історичною реконструкцією, аспірантури з фокусом на святкову культуру на українських землях XVI-XVII сторіч, наукових консультацій тощо.

У основу роману лягла культуротворча концепція сарматизму, що побутувала в середовищі шляхти Речі Посполитої. Згідно з міфом, на півночі Чорного моря жило войовниче плем’я амазонок. Одружившись зі скіфами, амазонки дали початок новому племені – сарматів, які своєю чергою, стали предками шляхтичів.

Княжна Катря Замковецька рушає на пошук таємничої країни амазонок, яка буцімто досі існує в південних степах, чарівним чином прихована від людського ока. До неї доєднуються шляхтич, волоцюга й скоморошка – представники різних станів тогочасного суспільства. Дорогою вони знайомляться з цеховими майстрами, чумаками, контрабандистами, разом із читачами занурюються в побут українських земель початку XVII ст.

“Фантастичні talk(s)” – популяризуємо українську фантастику

На правах реклами розповім про ще один проєкт, яким я займаюся у співавторстві з Іриною Грабовською, Наталією Матолінець, Дарією Піскозуб та Світланою Тараторіною. “Фантастичні talk(s)” – це ютуб-проєкт, що фокусується на вітчизняних та іноземних новинках фантастики, розмовляє з авторами й популяризує україномовну фантастику. Нещодавно авторки випустили збірку фантастичних оповідань “Хроніки незвіданих земель”, що розкривають різні локації та часові періоди в історії України.

Локалізовувати свою літературу важливо. Бо коли читаєш книжку, а там твоя рідна Одещина, Донеччина, Київщина, коли впізнаєш львівські дворики, шахтарські легенди, приказки – приходить розуміння, що література може бути про тебе. Культура може бути про тебе.

Нехай нині бачимо перші паростки, але вони міцні й спраглі до життя. Ми змінюємося, адаптуємося й відроджуємося, синтезуємо мистецтва й синкретизуємо культури. Ця хвиля наша, і нам обов’язково потрібно її зловити.