Олеся Жданович – Докторка історичних наук

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Nomadic barbarians in the orbit of the economic interests of Sasanian Iran and Byzantine Empire

Стаття присвячена ролі кочовиків у багаторічному конфлікті між Сасанідським Іраном та Візантійською імперією у VI ст. На основі аналізу відомостей з фрагментів праці грекомовного візантійського письменника Менандра Протектора досліджується участь давніх тюрків та согдійців у процесах міжнародної політики того періоду, а також їх місце у боротьбі за торгівельні шляхи, ринки збуту та сфери впливу на регіони транзитної торгівлі. Менандр, описуючи обмін посольствами між візантійцями і персами, значну роль у міжнародній політиці та економічному житті відводив персам.

Article is about the nomads’ role in the longstanding conflict between Byzantine Empire and Sasanian Iran during of VI century. This article based on some fragments of the byzantine author Menander who described embassies from Turks to Iran, Turks to Byzantine Empire and from Byzantines to Turks. The main goal of all this process were very important trade roots in the Mediterranean and European regions.

 

Дипломатичні відносини Візантійської імперії з Сасанідським Іраном протягом значного історичного періоду були дуже напруженими і неоднозначними. Вони розвивались за кількома основними напрямами, одним з найважливіших з яких був економічний аспект. Для обох держав взаємини один з одним були пріоритетним вектором зовнішньої політики. Саме ці відносини корелюються з проблемою північних варварів, зокрема, тюрків. Ці кочовики на середину VI ст. вже мали свою власну державу на Південному Алтаї і претендували на дружні й союзні взаємини з ромеями. Вони переслідували власні економічні інтереси, розглядаючи Візантію як найкращий ринок збуту своєї продукції та товарів посередницької торгівлі. Передусім мова йде про шовк – надзвичайно коштовний товар, за право на монопольну торгівлю яким і боролися перси з ромеями у VI ст. Виробництво і торгівля шовком дуже тісно пов’язані з історією ранньої Візантії, Персії, а також тими народами, котрі були у полі зору обох держав.

Конфлікт між двома наддержавами свого часу розпочався ще в античні часи. У пізньоримський та ранньовізантійський період часті відкриті конфлікти змінювались недовготривалим перемир’ям. Дипломатичні стосунки обох держав розвивалися непросто. Перси прагнули до завоювання нових територій, котрі часто були також предметом зазіхань Риму, що призвело до низки воєн між імперіями. У цьому суперництві іранські шахиншахи проводили переважно наступальну політику і періодично вдиралися у Сирію та Малу Азію. Після низки територіальних війн між Римом і Персією кін. ІІІ – поч. IV ст., у 387 р. вдалося уклали мирний договір, за яким Сасаніди отримали більшу частину Вірменії, східну Грузію й Албанію. Під вплив Риму потрапили західна Вірменія та Лазіка, за яку у VI ст. точилася боротьба між Візантією і Персією. За договором 562 р. Лазіка перебувала в залежності від Візантії, а в VIII ст. увійшла до складу Абхазького царства.

Отже, з IV ст. Візантія межувала з Персією у Межиріччі й на Кавказі. На той час саме ці імперії були найбільш впливовими державами в регіоні. Одним з важливих аспектів їхнього суперництва був контроль над найбільшою торгівельною артерією того часу – Великим шовковим шляхом, який з’єднував Китай і Візантію, далекосхідний і середземноморський регіони, Азію та Європуⁱ. У першій половині VI ст. візантійсько-перський кордон був віддалений від візантійського військового укріплення Дарас на 5,25 км. і на 18 км. від перського міста Нізібіяⁱⁱ.

Прагнення Риму та його наступниці Візантії встановити свій вплив над Кавказом мали цілком конкретну мету – контроль над торговельними шляхами через Каспійське море. Персам це було вкрай не вигідним. По перше, вони могли втратити роль посередників у торгівлі між Сходом і Візантією з правом монопольно встановлювати ціни на транзитні товари. По друге, контроль над землями Закавказзя. До цього додавалися перські зазіхання ще й на підконтрольні візантійцям причорноморські території.

Перманентний стан війни між Іраном та Візантією за вплив у Кавказькому регіоні тримав у тонусі обидві держави, сприяв пошуку альтернативних шляхів розвитку торгівлі, а також, поступово виводив Візантію на новий рівень комунікацій, насамперед, з кочовими тюркомовними племенами зі Сходу. Саме кочовики на початку середньовіччя стали своєрідними посередниками між ромеями і персами у торговельних та політичних взаєминах.

У 521 р. між перською і ромейською державами розпочалася війна, протягом якої візантійці здобули Лазіку. З 530 р. перевага у війні була на боці ромеїв, а вже 532 р. між країнами був підписаний «вічний мир». Однак через 8 років бойові дії відновилися, в результаті чого обидві країни були вкрай ослабленіⁱⁱⁱ. У 562 р. було укладено новий мирний договір строком на 50 років. Деякі пункти цього документу містять цінну інформацію про регулювання торгівлі на Великому шовковому шляху для обох держав. У візантійського історика Менандра Протектора знаходимо цінну інформацію про посольство Візантії на чолі з воєначальником Петром Патрікієм^iv до Персії, а також деякі пункти договору, де чітко сформульовані правила контролю над провезенням товарів через кордони.

Згідно з Менандром, ромеї, перси та інші купці зобов’язані провозити будь-які свої товари тільки через встановлені митниці^v. Ці пункти пропуску облаштовували в містах Нізібія і Дара^vi. Договором регламентувалося, щоб різні сарацини та будь-які торгівці з представників варварських народів, підлеглих Візантії або Персії, їздили тільки через зазначені митниці. Порушення пунктів договору каралося законом. До того ж, підданим обох держав не дозволялося виїздити до інших областей без дозволу влади, а також порушувати кордон у недозволеному місці^vii. Окремо було прописано, що посли і гонці, як з ромейського, так і з перського боку, можуть вільно перетинати кордони, але не залишатися довго там, куди приїхали. До того ж, вони мають право безмитно і безперешкодно торгувати товарами, які везуть із собою^viii.

Кочовики відігравали важливу роль у взаєминах між персами і візантійцями, не забуваючи й про свої інтереси. Найбільше за інших у нових зв’язках, у першу чергу торгівельних, були зацікавлені согдійські купці. Область Согдіана входила до складу Тюркського каганату і здавна славилася своїми торгівцями, котрі не тільки добре вели справи, але й, через постійні пересування різними країнами у торгових справах, знали іноземні мови та були обізнані зі звичаями та особливостями різних народів і країн. Слід зазначити, що тюркські правителі практично з самого початку існування каганату побачили і оцінили розум, кмітливість і гарні комунікаційні якості согдійців. Останні перебували на службі при дворі в якості радників кагана, були послами до різних країн, зокрема, й до Візантійської імперії тощо.

Тюркський каганат був дуже молодою державою, але розвивався дуже стрімко і зміг заявити про себе на світовій політичній арені, зокрема, й не без участі купців. Тобто, бачимо, що торговельні зв’язки відігравали провідну роль у розвитку нових утворень. Тут слід пояснити це тим, що Каганат був дуже тісно пов’язаний з Китаєм і отримував звідти данину переважно шовком, якого на середину століття накопичилось у тюрків вже доволі багато. Постала нагальна проблема пошуків ринків збуту. Найкращим варіантом для продажу шовку правителям кочовиків вбачалась багата Візантія. До того ж, потрібно було налагоджувати ще й політичні стосунки з однією з найбільших і найвпливовіших держав в регіоні. Іншим стратегічним партнером була друга за значністю наддержава – Персія.

Тюрки розуміли важливість торговельних взаємин з персами, бо ті володіли монопольним правом на частину Великого шовкового шляху через свої володіння. І саме вони тривалий час були основним і єдиним постачальником шовку з Китаю в Візантію. Тож, тюркам потрібно було спробувати спершу налагодити стосунки з персами. На початку 568 р. согдійці ініціювавши відправку посольства до Сасанідського Ірану. Перси одразу ж дали чітко зрозуміти, що не мають наміру допускати конкурентів на свої торговельні ринки, і будуть жорстоко боротись проти зазіхань согдійських купців. Хосрой не був зацікавлений у різкому збільшенні кількості імпортного шовку на іранському ринку, адже це зменшило б прибутки місцевого шовкового виробництва. Менандр дуже яскраво і навіть дещо емоційно описує перебіг зустрічі між постами від Тюркського каганату до шахиншаха. Согдійці привезли в Персію багато дуже якісного шовку, частину принісши в дар, а частину на продаж. Хосров наказав купити товар, а потім показово знищити його. Отже, шовк спалили, продемонструвавши таким чином зневагу до тюркського посольства, яке змушене було повернутися додому ні з чим: без домовленостей про безперешкодну торгівлю через територію Персії.

Після описаних Менандром подій, тюрки почали обдумувати можливості створення дипломатичної блокади навколо Сасанідського Ірану. Найкращим союзником у цьому питання мала стати Візантія. Ймовірно, що саме согдійські купці були ініціаторами скликання посольства до Візантії після того, як отримали відмову від Персії. Однак, согдійців це не зупинило і вони зуміли вмовити тюркського кагана на ще одне посольство до Ірану з метою встановлення дружніх стосунків, під якими розумілося створення вигідних торгівельних умов для Тюркського каганату.

Отже, невдовзі й друге посольство до персів було відправлене. Проте, перси вже утвердились у своїх намірах не йти на поступки тюркам. За словами Менандра: «Посли тюрків^ix знову прийшли, а василевс разом з кращими персами і Катульфом визнали повністю не вигідним для персів рішення про встановлення дружби з тюрками, тому що скіфи^x підступні»^xi.

На додачу до відмови тюркам у дружніх відносинах та відкритому приниженні, Хосров віддав наказ отруїти учасників посольства, щоб тюрки «відмовилися туди приходити знову». Отже, «він наказав убити отрутою деяких послів, щоб [тюрки] відмовилися туди приходити знову. Багатьох посланників тюркських через додавання в їжу згубного зілля позбавили життя, окрім трьох чи чотирьох»^xii.

Очевидно побоюючись відкритої конфронтації з тюрками «перси поширювали чутки про те, що тюркські посли загинули від задушливої перської посухи, адже земля [тюрків] часто засипана снігами і вони не можуть жити ніде, окрім холодних місць»^xiii.

Очевидно, на той момент питання реалізації шовку стояло перед согдійцями дуже гостро. Тому саме согдієць Маніах звернувся до кагана з пропозицією налагоджувати контакти з візантійцями і продавати шовк їм, «…бо вони більше за інших людей ним користуються»^xiv. Тут ми стикаємося з класичним випадком перевиробництва і складнощів у реалізації продукту. Не вийшло домовитися про збут, або хоча б про можливість перевезення шовку через територію Ірану для подальшого продажу його у Середземномор’ї, тож купці почали шукати інші вигідні для них можливості. І таким чином звернули свою увагу на Візантію.

В результаті, у 568 р. до Константинополя було відправлене посольство від тюрків, результатом чого стало ухвалення угод між Великим тюркським каганатом і Візантією. Вона дозволяла тюркам здійснювати контроль над Великим шовковим шляхом. Під час тюрксько-візантійських переговорів були здійснені домовленості про спільні військові дії проти Ірану й аварських племен.

Для підтвердження і закріплення цих ухвалень у серпні 568 р. імператор Юстин ІІ відправив посольство до тюрків. Тюркський каган Істемі гостинно прийняв послів, похизувався багатством і силою каганату, подарував послу Земархові коштовні дарунки. А також запропонував, ніби так, між іншим, сходити з його військом у воєнний похід проти Персії. Це був хитрий стратегічний хід: тюрки сподівались, що ромеї, вступивши у війну, відтягнуть на себе частину уваги іранців, і таким чином встановиться ніби два фронти, на одному з яких тюркам буде легко впоратися з армією Хосрова. Але візантійці виявилися не готовими до справжньою війни з персами. Вони, як це було притаманне візантійській політиці, прагнули здобути перемогу чужими руками, а саме – зіткнувши між собою тюрків з персами, щоб ті знекровили один одного, а потім діяти за ситуацією, отримавши максимальну вигоду для себе. тобто, тюркам не вдалося використати ромеїв у своїх цілях, швидше, вони самі стали певною мірою об’єктом маніпуляцій в руках провідних держав Середземномор’я.

Пропозиція тюрків поставляти шовк у Константинополь була, звичайно, вигідною ромеям, адже тепер у них з’являлись альтернативні шляхи завезення в країну шовку з Китаю суходолом, обходячи Персію. Тюрки натомість, переслідували свої цілі, окрім вигідних торговельних справ, вони також прагнули заручитись підтримкою візантійців у протистоянні з персами. Але врешті решт, обидві сторони домоглися тільки короткострокового союзу, наслідком якого для Візантії стало погіршення відносин з Персією. Бойові дії між тюрками і персами розпочалися 569 р. і тривали до 571 р., коли був укладений мир, за яким тюрки залишали за собою володіння у Середній Азії і більше нічого.

Після невдалої перської кампанії тюрки продовжили свої переслідування аварів, які вони тимчасово припинили в той час, коли воювали з ефталітами. Вже у 571 році Істемі завоював Північний Кавказ, підкорив аланів і утігурів, дійшовши до Боспору. Таким чином він розчистив собі шлях з каганату до Візантії через Хорезм, Поволжя і Кавказ, або через Крим. Це було стратегічно важливим кроком, адже якраз у 70-х роках кардинально змінюється позиція тюрків по відношенню до візантійців. Візантія в цей час дещо ослабла, потерпіла поразку від аварів і змушена була укласти з ними невигідний для себе договір. Тюркський правитель Турксанф усвідомив свою перевагу над ромеями і почав спілкуватися з ними вже дещо іншим тоном, ніж раніше. При зустрічі з візантійським послом Валентином, він дозволив собі погрожувати на адресу імператора. Він вихвалявся, що володіє відомостями про військову силу і шляхи вторгнення у Візантію і готовий ними скористатися, коли прийде час покарати ромейського імператора.

У 588-589 роках відбувся другий похід тюрків на Персію, який здійснили правителі Західного каганату. Армія кагана вдерлася в Хорасан, але славетний іранський полководець Бахрам Чобін поблизу міста Герата розгромив тюркське військо і вбив їхнього правителя. Між персами і тюрками запанував мир, а кордони між державами залишалися незмінними. Тож каравани з шовком рухалися у Візантію не тільки новими шляхами, розчищеними тюрками, а продовжували йти традиційною дорогою через Іран.

Отже, коротко проаналізувавши складні процеси взаємин між Візантією, Персією та Великим Тюркським каганатом, можна зробити висновок, що кожна держава переслідувала свої власні інтереси, намагаючись використовувати в своїх цілях усіх: і опонента, і союзника. Саме в зовнішньополітичних сюжетах VI ст. яскраво проявляється відома візантійська дипломатія, спрямована на використання інших народів та держав у своїх цілях.

Взаємини Візантії з Сасанідським Іраном на початку Середньовіччя – тема актуально насамперед з огляду на процеси комунікації і дипломатичних відносин між різними народами, державними утвореннями і етносами. VI століття в історії народів Європи стало переломним етапом. В цей період швидко формуються і ще більш стрімко розвиваються нові державні утворення на кшталт Великого Тюркського каганату, Аварського каганату, що істотно вплинули на зовнішню політику великих імперій – Візантійської та Перської. До того ж, саме в VI ст. Європою активно пересуваються і осідають на певних територіях слов’янські племена. Вони активно взаємодіють із щойно утвореними кочовими імперіями, а також відіграють важливу роль у зовнішній політиці Візантії. Тож, досліджуючи джерела, зокрема, акти дипломатичних місій Візантійської імперії до різних народів і держав (тюрків, аварів, Сасанідського Ірану тошо) можна не тільки скласти більш менш об’єктивну картину політичного і суспільного життя Південної та Центрально-Східної Європи і частково азійського регіону, але й детально дослідити і краще зрозуміти міжнародні й міжетнічні взаємини з точки зору наступниці славетної Греції і величного Риму – Візантії.

 

ⁱ Детально про маршрути див., наприклад: Stein. Innermost Asia. – Oxford, 1928. – I. – P. 227-230.
ⁱⁱ Karapli K. Δάρας μια πόλη-φρούριο στην Άνω Μεσοποταμία (6ος-11ος αιώνες). // Κλητόριον είς μνήμην Νίκου Οικονομίδη. – Athens-Thessaloniki, 2005. – P. 137-160.
ⁱⁱⁱ The Cambridge History of the Byzantine Empire c. 500-1492. / Ed. By Jonathan Shepard. – Cambridge University Press, 2008. – P. 130-155.
^iv Αντονόπουλος Π. Πέτρος Πατρίκιος. Ο Βυζαντινός διπλωμάτης, αξιωματούχος και συγγραφέας. Historical Monographs. – Athens, 1990.
^v Menander. Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae / Ed. B.G. Niebuhrii. – Pars I.: Dexippi, Eunapii, Petri Patricii, Prisci, Malchi, Menandri, Olympiodori, Candidi, Nonnosi et Theophanis Historiarum Beliquiae, Procopii et Prisciani Panegyrici. – Bonnae, 1829. – P. 360.
^vi Dimitroukas Ioannis. The Trip of the Grate Persian Embassies to Byzantium During the Reign of Iustinian I (527-565) And Its Logistic. // Byzantina Symmeikta. – 18. – 2008. – P. 174.
^vii Menander. Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae / Ed. B.G. Niebuhrii. – Pars I.: Dexippi, Eunapii, Petri Patricii, Prisci, Malchi, Menandri, Olympiodori, Candidi, Nonnosi et Theophanis Historiarum Beliquiae, Procopii et Prisciani Panegyrici. – Bonnae, 1829. – P. 360-361.
^viii Menander. Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae / Ed. B.G. Niebuhrii. – Pars I.: Dexippi, Eunapii, Petri Patricii, Prisci, Malchi, Menandri, Olympiodori, Candidi, Nonnosi et Theophanis Historiarum Beliquiae, Procopii et Prisciani Panegyrici. – Bonnae, 1829. – P. 360.
^ix Менандр тут уже говорить не про согдійців, а називає тюрків. Тому можна припустити, що більшість у посольстві складали тюрки, а не согдійці.
^x Менандр іноді називає тюрків скіфами, також як і інших варварів, котрі мешкали на північ від Візантійської імперії. Тут ми зустрічаємося з плутаниною у назвах інших народів римськими та візантійськими письменниками. Чіткої ідентифікації багатьма авторами варварів, особливо кочовиків, не існувало. Вони знали про скіфів, що ті мешкали на території Північного Причорномор’я, тож усіх інших народів, котрі з’являлися у цьому регіоні, також називали звичним для себе етнонімом.
^xi Menandri Historia p. 106-108. // Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae / Ed. B.G. Niebuhrii. – Pars I.: Dexippi, Eunapii, Petri Patricii, Prisci, Malchi, Menandri, Olympiodori, Candidi, Nonnosi et Theophanis Historiarum Beliquiae, Procopii et Prisciani Panegyrici. – Bonnae, 1829.
^xii Menandri Historia p. 106-108. // Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae / Ed. B.G. Niebuhrii. – Pars I.: Dexippi, Eunapii, Petri Patricii, Prisci, Malchi, Menandri, Olympiodori, Candidi, Nonnosi et Theophanis Historiarum Beliquiae, Procopii et Prisciani Panegyrici. – Bonnae, 1829.
^xiii Menandri Historia p. 106-108. // Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae / Ed. B.G. Niebuhrii. – Pars I.: Dexippi, Eunapii, Petri Patricii, Prisci, Malchi, Menandri, Olympiodori, Candidi, Nonnosi et Theophanis Historiarum Beliquiae, Procopii et Prisciani Panegyrici. – Bonnae, 1829.
^xiv Menandri Historia p. 106-108. // Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae / Ed. B.G. Niebuhrii. – Pars I.: Dexippi, Eunapii, Petri Patricii, Prisci, Malchi, Menandri, Olympiodori, Candidi, Nonnosi et Theophanis Historiarum Beliquiae, Procopii et Prisciani Panegyrici. – Bonnae, 1829.