Епізоди з життя Омеляна Коваля на основі спогадів його сина Зенона Коваля та його власної автобіографії

В часи, коли українці переживають нову хвилю самоідентифікації та самоусвідомлення ми згадуємо сина України який зберіг у своєму серці любов і відданість до Батьківщини протягом майже століття свого життя.

З самого дитинства Омелян Коваль, син підстаршини австрійської армії та дочки дяка, виявляв неабиякий інтерес до навчання. Певно вже тоді відчував, що варто встигнути вивчитись до німецької окупації. Він за п’ять років закінчив шестирічну Народну школу, а далі за три роки екстерном пройшов весь матеріал середньої школи. Патріотичне виховання в поєднанні з християнськими чеснотами допомогли Омеляну очолити гурток молоді в рідному селі. А пізніше він стає членом Повітового проводу ОУН.

Якби не Друга світова війна, можливо ми би знали іншого Омеляна. Але доля приготувала йому тяжкі випробування на міць та відданість Україні. Потрапивши разом з Василем і Олесем Бандерою до концтабору Аушвіц в якості політв’язнів, Омелян починає там свою просвітницьку роботу. Стає технічним редактором таборового журналу «Жіноча Недоля», та випускає «Альманах» за 1943 рік. Він постійно згуртовував українців довкола себе. І саме це дало змогу вижити в Аушвіці. Адже, як згадував сам Омелян, однією з важливих характеристик групи українських політв’язнів була взаємопідтримка та допомога. Одного разу до концтабору привезли конвой французів, близько 100 людей. А вже за місяць їх залишилося близько 20. Бо вони з перших днів припинили будь-які спроби боротьби чи підтримки, опустили руки і просто повільно помирали. В той час як українці всіма способами шукали можливість вижити і підтримати земляків. Працюючи на кухні, завжди знаходили якісь рештки продуктів, якими підгодовували слабших або хворих. Підтримували в будь-який спосіб, завжди і в усьому. І так гуртом виживали.

Далі стався «марш смерті», як його називали самі в’язні. В січні 1945 року голодні, голі і босі вони йшли по снігу до залізничного вокзалу, звідки їх вивезли до нового табору в Австрії – Маутхаузен. Вже там Омелян з побратимами дочекався Великодня 1945 року, коли американські війська визволили всіх з ув’язнення. Як згадує син Омеляна, Зенон Коваль, – дякувати Богу батька звільнили не радянські, а американські війська, та відправили до таборів переселенців у Німеччині, де вони проходили реабілітацію і крок за кроком повертались до звичного життя. Для колишніх в’язнів були влаштовані школи, вищі школи, спортивні, танцювальні та театральні гуртки.

Омелян був людиною досить дієвою і тричі намагався переїхати до Бельгії та його повертали назад в Реґензбург. Але наполегливі завжди досягають мети, і він стає стипендіатом Лувенського університету (найбільший франкомовний університет Бельгії) завдяки українському єпископу у Ватикані – Іванові Бучко. З новою силою починає навчатись та гуртувати українську молодь. Очолює Український допомоговий комітет, основним завданням якого була допомога українським біженцям, котрі не мали документів та не знали мови. Тут зберігали мову, культуру, традиції. І понині будинок де розташовувався УДК належить товариству українців у Бельгії. Також був співорганізатором Спілки Української Молоді в Бельгії та членом її Крайової Управи. А далі 20 років поспіль очолював Спілку, яка виховувала молодь з діаспори в українському патріотичному дусі.

Бельгія стала особливою країною для Омеляна Коваля не лише прихистивши після війни. Саме тут він зустрів свою кохану дружину Іванну. Її родина була вивезена до Німеччини під час війни. А коли Бельгія відкрила свої кордони, щоб набирати нову робочу силу для копалень – брати Іванни винайнялися на роботу, і інша частина сім’ї переїхала з ними. Омелян часто згадує свою дружину як надійного друга, підтримку і опору в усіх своїх здобутках. Вже в часи незалежності, після розпаду Радянського Союзу подружжя Омелян з Іванною отримали українське громадянство. Він народився в 1920 році в УНР і більшу частину свого життя прожив у статусі біженця, бо не визнавав жодного іншого громадянства.

За сприяння Омеляна Коваля відбувалась величезна просвітницька робота. Видавались десятки книжок про виховання молоді і національну свідомість, журнали «Авангард» і «Крилаті», «Бюлетень ЦУ СУМ» та багато іншого. Слід зазначити, що бюджети на все це були досить незначними, але хіба можна завадити такому патріоту, як Омелян Коваль в його прагненні донести світу, що Україна – велична і незламна, як і всі українці? Окрім бюджетів була більш масштабна проблема – радянські шпигуни, які постійно чатували на Омеляна як близького соратника Степана Бандери та його оточення. Але попри все це він продовжував свою діяльність і в часи незалежної України вже на її території. Був співзасновником Конґресу Українських націоналістів, організував Всеукраїнське педагогічне товариство імені професора Григорія Ващенка. Видавав його твори, спрямовані на виховання свідомої молоді, та відроджував спадщину професора, читаючи лекції у педагогічних вишах різних областей України.

Омелян Коваль показує татуювання з табірним номером, Львів, 2012 рік. Фото: Володимира В’ятровича

В світі на диво продовжують поширюватися думки, що ОУНівці це фашисти, нацисти і антисеміти. Певно тому, що світ – це не Україна, і світу важко осягнути як це постійно відвойовувати право бути державою, бути нацією. Омелян Коваль – яскравий приклад справжнього патріота, відданого своїй Батьківщині. Він зумів пронести вогонь любові до рідної землі крізь скруту, концтабори, життя за межами України. Він зумів запалити сотні вогнів у душах української молоді, яка далі розпалює полум’я патріотизму вже в серцях власних дітей і онуків.

Підготувала Олена Коваль.

Світлини з сімейного архіву родини Ковалів, гречно надані сином пана Омеляна, Зеноном Ковалем.

 

Пропонуємо Вашій увазі відеоматеріали з YouTube каналу Центру досліджень визвольного руху:

Член ОУН(б) Омелян Коваль про ув’язнення в Аушвіці. Частина 1

Член ОУН(б) Омелян Коваль про ув’язнення в Аушвіці. Частина 2