Нікос Лігерос – грецький вчений професор, відомий своїми надзвичайними інтелектуальними здібностями, стратегічний радник і професор геостратегії, топостратегії, хроностратегії та стратегічного менеджменту. Викладає у місцевих та зарубіжних університетах. Автор понад 35 000 статей і віршів, понад 2 000 творів мистецтва, лектор у галузі математики, стратегій, геополітики, історії, енергетики та довкілля, філософії, мистецтва, літератури тощо.

 

Виступ на конференції в рамках VI Форуму української діаспори, що проводиться Асоціацією “Українсько-Грецька Думка” у Греції. Патри, 05.07.2019

Два важливі поняття в грецькій мові – «діаспора» та «омогенія» – мають різне значення. Діаспора формується під тиском, який може мати стратегічний, геополітичний або політичний характер. Омогенія, своєю чергою, є діаспорою, яка вже стабілізувалася. Члени діаспори – це люди, яких вигнали чи які покинули свою батьківщину добровільно, тоді як представники омогенії зазвичай не повертаються назад. Для діаспори точкою відліку залишається рідна країна, з якої вони виїхали; для омогенії ж такою точкою є нація, незалежно від того, де вона перебуває.

Щодо українського питання, попередні оратори підкреслили важливість Істини. Грецьке слово «αλήθεια» (правда, істина) буквально означає «заперечення забуття», тобто те, що створює пам’ять. Ви пройшли шлях від радянського періоду до пострадянського, а зараз, схоже, стоїте на порозі нового етапу – українського періоду. Мало яка конференція з українського питання обходиться без згадки про «сусідню» країну. Уявіть, що замість того, щоб сказати, де саме ви сидите, ви розповісте, хто сидить поруч із вами. Те, що сьогодні греки добре знають, з якою країною межує Україна, показує, що ми надаємо велику вагу цій «сусідній» країні, залишаючи поза увагою інших сусідів. Не сприймайте це як критику українців – у Греції ми робимо те саме. Це цікаво, адже всі інші сусідні країни ми називаємо на ім’я, але цю конкретну країну часто називаємо просто «сусідньою».

Перша проблема виникає тоді, коли система руйнується самостійно, і наші люди не впевнені в тому, що це дійсно відбувається. Це нагадує ситуацію, коли війну виграно лише тому, що противник програв, але ви не брали в цьому активної участі. Щодо Голодомору, більшість українців чітко усвідомлюють, що сталося у 1932-33 роках, але справжня робота над його визнанням ведеться після 1991 року. Оскільки сьогодні з нами Посол, ми можемо використати його статус, щоб зрозуміти, як функціонує держава. Держава має своїх представників за кордоном, таких як посол, які говорять мовою, яку держава хоче, щоб вони представляли назовні; саме це ми називаємо дипломатичним корпусом. Діаспора українців є, по суті, дипломатичним духом народу. Посол часто не може висловлювати правду так відкрито, як ви, бо має дотримуватися правил дипломатії. Це очевидно на прикладі ЄС і ООН. Саме тому надзвичайно важливо було домогтися офіційного визнання Українського Конґресу Європейською Комісією.

Це унікальне й незалежне явище: навіть якщо Україна вирішить не порушувати певну тему, українська діаспора продовжуватиме її піднімати. Якщо Україна має напружені стосунки з певною країною, вона може відкликати посла чи призупинити дипломатичні відносини, але вона не може відкликати свою діаспору.

У разі виникнення напруженості між державою та діаспорою, питання про те, хто має рацію, дуже просте для будь-якої країни: завжди правою є діаспора. Держава іноді змушена висловлювати те, у що насправді не вірить, під тиском геополітичних, економічних або військових обставин. Найгірше, що може статися з діаспорою, – це якщо вона почне слідувати за державою. Держава має слідувати за діаспорою, адже діаспора є її вільним духом. Діаспора живе в країнах зі свободою вираження поглядів.

Канада тут згадувалася часто, і це хороший приклад, оскільки там є простір для вільної думки, і українці в Канаді виступають як активне лобі, адже Канаді не доводиться хвилюватися через сусідів. У Греції ця робота здійснюється меншою мірою через географічну близькість сусідів. Що мається на увазі? З 1991 року ми стали свідками суттєвої зміни етапів. Особисто для мене ключовими є періоди 1932-1933 і 1991-2014 років. Ми могли би говорити про Євромайдан, але його результат не був настільки ефективним, як сподівалося, і все повернулося до звичного стану. Тому я зосереджуся лише на змінах етапів.

У 1991 році українці здобули свободу й змогли офіційно говорити про Голодомор, хоча події відбулися ще в 1932-33 роках. Це надзвичайно, адже затримка в інформуванні про Голодомор мала наслідки для жертв, зокрема для тих, хто загинув унаслідок геноциду. Перші покоління жертв геноциду часто відчувають провину, яку, парадоксально, не відчуває винуватець. Таким чином, перше покоління жертв зазвичай мовчить, друге починає ставити запитання про події, а лише третє дізнається правду. Дійшовши до 1991 року, ми ніби перестрибнули від першого покоління одразу до третього. Відтоді, коли українці отримали право висловлюватися, вони вже були готові це робити. Якби визволення України відбулося раніше, наприклад, у 1945 році, ми все одно не змогли б говорити про це тоді, а мали би чекати ще два покоління.

Україна домоглася численних визнань Голодомору як геноциду з боку інших країн, використовуючи мережу діаспори, і свідомо не витрачала час на спроби досягти цього визнання від «сусідньої» країни. До 1991 року діаспора обережно боролася за визнання Голодомору геноцидом, щоб не зашкодити Україні. Після здобуття незалежності в 1991 році, Україна могла офіційно згадувати Голодомор, і діаспора отримала більше можливостей для активної діяльності. Порівняймо це з визнанням геноциду греків Понту за кордоном (геноцид греків Понту визнав лише Кіпр, окрім самої Греції — прим. перекл.). Греція була вільною, і ми пройшли всі етапи послідовно: мовчання, питання, усвідомлення і, нарешті, визнання геноциду в 1994 році, що стало великим досягненням. Це означає, що ми самі визнали себе жертвами. Уявіть, наскільки низьким був наш моральний дух, щоб усвідомити цю істину.

Те саме стосується й української національної ідентичності. Як ви гадаєте, це важливо для діаспори чи для України? Для українця в діаспорі це не просто важливо — це єдине, що він має. В Україні ж, особливо в регіонах поблизу «сусідньої» країни, національна ідентичність іноді постає як проблема, оскільки деякі люди надають перевагу мові «сусідньої» країни, хоча вони українці. У цьому аспекті ми дещо відстаємо, тому

ідею національної ідентичності слід активно просувати, адже вона підпадає під стратегічну важливість. Слід також розуміти: діаспора завжди буде на передньому плані у справі інформування, поширення правди та визнання геноциду українців.

Слово “Голодомор” є надзвичайно важливим, адже не всі геноциди у світі мають свою назву. Провокативне запитання: коли ви вимовляєте слово “Голодомор”, чи не виникає у вас почуття національної ідентичності? Якщо національна ідентичність формується через усвідомлення геноциду, то на основі цього легше вибудувати ідентичність загалом. Важливо пам’ятати, що українці існували ще до Голодомору. Особливу цінність, на мою думку, має те, що саме діаспора пояснила причини Голодомору. Бо коли знаємо “чому”, то розуміємо, що були й борці. Якщо ж просто констатувати, що “сталося”, — ми говоримо лише про жертв.

Після 1991 року українці перестали бути жертвами, але з 2014 року знову опинилися в цьому статусі. Зараз світ запитує про Крим, і ви відповідаєте: «Ми не живемо лише після Криму, ми – це значно більше». Це схоже на ситуацію з Голодомором: українці існували задовго до цієї трагедії. Після 1991 року відбувся злам – світ дізнався про Голодомор як про геноцид. Тепер маємо нову дату і стоїмо перед стратегічним вибором: між Голодомором і Кримом. У стратегії, коли вам пропонують два варіанти, найкраще обрати третій шлях. Не потрібно порівнювати ці події – варто охопити обидва аспекти нашої історії.

Держава, яка займається вирішенням нагальних проблем, логічно приділяє більше уваги актуальним питанням, ніж історичним. Натомість діаспора має змогу пояснити, як минулі події спричинили сучасні виклики. Навіть маючи журнал, де публікується істина, яка не називається “Правда“, ми вирішуємо, скільки сторінок відвести кожній темі. Держава обирає найменш «затратні» теми, а діаспора може говорити про всі важливі аспекти.

Це цікава концепція: діаспора діє поза державою, а історичне ядро держави перебуває за її межами. Як вам відомо, Філікі Етерія – яскравий приклад: звільнення Греції почалося ззовні, а не зередини. Тому для держави, і особливо для Посла, важливо використовувати дві мови: дипломатичну, звичну, і «мову Філікі Етерії», але тільки в колі однодумців.

На стратегічному рівні критично важливо рухатися від діаспори до омогенії і від омогенії до Філікі Етерії. Якби Україна була в НАТО до 2014 року, чи відбувся б анексія Криму? Якби в 1932 році Україна була в європейському просторі, чи відбувся би геноцид 1932-33 років? Заснування НАТО в 1949 році могло кардинально змінити долю України. Всі усвідомлюють це, але все ж запитують, чи це дійсно питання першочергового значення.

Євромайдан був спробою прискорити рух до Європи. У стратегії завжди важливо ставити питання: чи могла подія не відбутися, якби ми діяли інакше? Скільки разів це має повторитися, щоб ми розробили стратегію, яка запобігла би повторенню? Отже, пріоритетні питання – це вступ України до Європейського Союзу та НАТО.

Історичні дані можуть значно допомогти діаспорі, омогенії та Філікі Етерії у їхній роботі на користь держави. Діаспора має здатність домогтися міжнародного визнання в інших країнах, після чого держава може сказати: «Це сталося, і ми не були безпосередньо причетні». Це важливо, тому що на державу часто чинять тиск, щоб вона не впливала на інші країни у питаннях, як-от визнання геноциду. Такий тиск неможливо застосувати до діаспори.

Діаспора має як слабкі, так і сильні сторони. З одного боку, вони часто не погоджуються між собою, але це добре, оскільки вони не обов’язково узгоджують свої дії з державою і продовжують працювати незалежно. Наприклад, якщо ми хочемо перемістити ці столи, кожен у діаспорі буде тягнути їх у свій бік, і зрештою, столи таки перемістяться. Держава ж діє більш прямо: вона скаже, що буде штовхати столи з одного боку, доки не досягне стіни. Таким чином,

діаспора є динамічною, і навіть якщо держава вирішить піти в певному напрямку, діаспора зберігає свободу вибору і рухається в різних напрямах, залишаючись водночас у межах загальної стратегії.

На завершення хочу сказати: у вас багато спільного з греками в підході до стратегії. У вас є історія, спадкоємність і власне бачення, навіть якщо ви самі часом сумніваєтеся в наявності стратегії. Але саме завдяки цій невизначеності вороги не можуть здогадатися про ваші наступні кроки, що робить вашу роботу ефективною. Щиро дякую.

Переклад з грецької Галини Маслюк.