Нікос Лігерос – грецький вчений професор, відомий своїми надзвичайними інтелектуальними здібностями, стратегічний радник і професор геостратегії, топостратегії, хроностратегії та стратегічного менеджменту. Викладає у місцевих та зарубіжних університетах. Автор понад 35 000 статей і віршів, понад 2 000 творів мистецтва, лектор у галузі математики, стратегій, геополітики, історії, енергетики та довкілля, філософії, мистецтва, літератури тощо.
Виступ на конференції в рамках VI Форуму української діаспори, що проводиться Асоціацією “Українсько-Грецька Думка” у Греції. Патри, 05.07.2019
Почнемо з двох понять, які є важливими в грецькій мові: діаспора і омогенія, щоб пояснити різницю між ними. Діаспора виникає через тиск, який може бути стратегічним, геополітичним або навіть політичним. Омогенія, натомість, це діаспора, яка стабілізувалася. Ті, хто належить до діаспори, це люди, яких вигнали або які покинули свою батьківщину самостійно, тоді як ті, хто належить до омогенії, вже не повертаються. У випадку діаспори точка відліку залишається там, звідки вони пішли, а для омогенії точка відліку – це нація, де б вона не знаходилась.
Щодо українського питання, попередні оратори підкреслили важливість Істини. Слово «αλήθεια» (правда, істина) грецькою мовою означає «заперечення забуття», тобто те, що створює пам’ять. Ви пройшли від радянського періоду до пострадянського, і зараз, здається, перебуваєте в пост-пострадянському періоді, на порозі українського періоду. Мені рідко траплялася конференція про українське питання, де не згадувалася би «сусідня» країна. Уявіть, що замість того, щоб сказати мені, де ви сидите, ви скажете, хто сидить поруч з вами. Те, що грекам зараз відомо, з якою країною межує Україна, показує, що ми надаємо великого значення «сусідній» країні, не знаючи інших сусідів. Не хвилюйтеся, це не критика українців – у Греції ми робимо те саме. Це цікаво, бо всі інші сусідні країни ми називаємо їхніми іменами, але цю конкретну ми називаємо «сусідньою».
Перша проблема виникає, коли система руйнується сама по собі, і наші люди не впевнені в її руйнації. Це як виграти війну, бо інший програв, але ви не брали участі. Щодо Голодомору, більшість українців точно знають, що сталося у 1932-33 роках. Проте велика робота виконується після 1991 року щодо визнання. Оскільки тут присутній Посол, ми можемо використати його статус, щоб розібратися, як працює держава. Держава має представників за кордоном, таких як посол, які говорять мовою, якою держава хоче, щоб вони говорили назовні, і це те, що ми називаємо дипломатичним корпусом. Діаспора українців є дипломатичним духом. Часто посол може не говорити правду так чітко, як ви, бо він повинен дотримуватися дипломатії. Це видно і по ЄС, і по ООН. Тому було важливо мати офіційне визнання Українського Конґресу Європейською Комісією.
Це унікальне і незалежне явище: навіть якщо Україна вирішить не говорити на цю тему, українська діаспора продовжуватиме. Коли в України є проблеми з якоюсь країною, вона може відкликати посла і перервати дипломатичні відносини, але вона не може відкликати діаспору. Коли виникає напруженість між державою і діаспорою, хто має рацію? Відповідь дуже проста для будь-якої країни і завжди – діаспора має рацію. Держава іноді змушена говорити те, у що не вірить через тиск, який може бути геополітичним, економічним або військовим. Найгірше, що може статися з діаспорою, це якщо вона слідуватиме за державою. Держава повинна слідувати за діаспорою, бо діаспора є її вільним духом. Діаспора живе в країнах зі свободою висловлювання поглядів.
Тут часто згадувалася Канада і це гарний приклад, бо там є вільна думка, і українці в Канаді є динамічним лобі, оскільки Канаді не доводиться боятися сусідів. У Греції робиться менше роботи через наявність сусідів. Що мається наувазі? З 1991 року ми бачили велику зміну фази. Для мене важливі періоди – 1932-1933 і 1991-2014 роки. Ми могли би говорити і про Євромайдан, але він не спрацював так, як хотілося, і все повернулося до звичного ходу. Тому я буду дивитися тільки на зміни фази.
У 1991 році українці звільнилися і могли офіційно говорити про Голодомор. Це вражаюче, бо події відбулися в 1932-33 роках. Процес інформування про Голодомор затримався, що мало наслідки для жертв, я маю на увазі знищених геноцидом. Коли ми маємо справу з геноцидом, перше покоління відчуває провину. Провину ніколи не відчуває винуватець, її завжди відчуває жертва. Отже, зазвичай, перше покоління жертв мовчить, друге покоління питає, що сталося, і тільки третє покоління дізнається правду. Оскільки ми досягли 1991 року, ми перейшли від першого покоління безпосередньо до третього. Після 1991 року, коли українці отримали право говорити, вони були готові говорити. Якби звільнення відбулося раніше, тобто якби Україна не була під радянським режимом, скажімо, в 1945 році, ми ще не могли би про це говорити. Нам довелося би чекати ще два покоління.
Україна досягла багатьох визнань Голодомору від іноземних країн, використовуючи мережу діаспори і не гаяла часу, намагаючись добитися цього визнання від «сусідньої» країни. До 1991 року діаспора боролася за визнання Голодомору геноцидом, але діяла обережно, щоб не зашкодити Україні. Після звільнення від радянського режиму в 1991 році, Україна могла офіційно згадувати про Голодомор, а діаспора працювати більш динамічно. Порівняйте це з визнанням геноциду греків Понту за кордоном (геноцид греків Понту, окрім Греції визнав лише Кіпр — прим. перекл.). Греція була вільною і ми пройшли всі стадії послідовно: мовчать, питають, дізнаються, і визнання геноциду у Греції в 1994 році стало великим досягненням. Тобто ми самі визнали, що були жертвами. Уявляєте, наскільки низьким був наш моральний дух?
Те саме стосується української національної ідентичності. На вашу думку це важливо для діаспори чи для України? Для українця діаспори це не просто важливо, це єдине, що він має. В Україні, у районах дуже близьких до «сусідньої» країни, у нас є проблема з національною ідентичністю, бо дехто вважає за краще говорити мовою «сусідньої» країни, а не українською, хоча вони українці. В даному аспекті ми досить відстаємо, і тому цю ідею слід просувати, оскільки вона підпадає під стратегічний дух. І ми повинні розуміти наступне: діаспора завжди буде вістрям списа в інформуванні, правді та визнанні геноциду українців.
Слово “Голодомор” є дуже важливим, бо деякі геноциди в світі не мають назви. Провокаційне питання: коли ви вимовляєте слово “Голодомор”, у вас не виникає проблеми з національною ідентичністю? Якщо існує національна ідентичність щодо геноциду, легко вибудувати національну ідентичність загалом. Українці існували ще до Голодомору. Для мене особливо важливим є те, що діаспора пояснила, чому стався Голодомор, бо коли є “чому”, ми розуміємо, що існують борці. В той час, коли ми просто констатуємо, що “сталося”, ми говоримо тільки про жертв.
Після 1991 року, українці перестали бути жертвами, але після 2014 року знову стали жертвами. Зовнішній світ зараз запитує про Крим, і ви кажете: «ми не живемо тільки після Криму, ми не тільки це». Це подібно до Голодомору – українці існували й раніше. Відбулася зміна фази – зовнішній світ дізнався про проблему геноциду після 1991 року. Тепер ми маємо іншу дату, і виникає стратегічна дилема: вибір між Голодомором і Кримом. У стратегії, коли вам дають два варіанти, правильний вибір – третій. Не варто порівнювати, потрібно мати обидва.
Держава однак, яка опікується вирішенням проблеми в даний момент, має і стару проблему, і сучасну, логічно, що її більше турбує сучасна. Тоді як діаспора може пояснити, що через стару проблему виникла сучасна. Отже, навіть коли ми маємо журнал і публікуємо там істину, яка не називається “Правда», ми повинні вибрати, скільки сторінок присвятити кожній темі. Держава повинна вибирати теми, що мають найменшу вартість, тоді як діаспора може говорити правду про всі теми. Це цікава концепція – діаспора зазвичай діє поза державою. Історичне ядро держави знаходиться зовні. І оскільки ви добре знаєте, що означає Філікі Етерія, не випадково, що звільнення Греції розпочалося не зсередини, а ззовні. Отже, для держави, для Посла має велике значення, щоб він міг використовувати дві мови: дипломатичну – звичайну, і іншу – мову Філікі Етерії, але тільки по відношенню до своїх. На стратегічному рівні дуже важливо перейти від діаспори до омогенії, і від омогенії до Філікі Етерії. Якби Україна була в НАТО до 2014 року, чи був би Крим? Якби Україна була в європейських рамках у 1932 році, чи пережили би ми геноцид 1932-33 років? Після заснування НАТО у 1949 році, життя України було би зовсім іншим. Цікавим на мій погляд є те, що всі це знають і все ще запитують, чи це справді пріоритетне питання. Євромайдан був спробою швидкого руху до Європи. В стратегії ми завжди питаємо: чи відбулася би подія, якби ми діяли по-іншому? Скільки разів має відбутися ця подія, щоб ми розробили стратегію, яка унеможливила би її повторення? Отже, пріоритетні питання – це вступ України до Європи і НАТО.
Історичні дані можуть допомогти діаспорі, омогенії, Філікі Етерії ефективніше сприяти державі. Діаспора може досягти визнання в інших країнах, а держава потім скаже: – сталося визнання, ми не винні (тобто – це не ми діяли). Чому так? Тому що іноді на державу чиниться тиск, щоб вона не впливала на іншу державу визнати геноцид. Цей тиск не може бути застосований до діаспори. Діаспора має одну погану і одну хорошу сторону. Діаспора ніколи не погоджується між собою, але це добре, бо вони не можуть погодитися з державою і продовжуватимуть робити те, що хочуть. Наведу приклад, щоб показати, як працює діаспора. Ми хочемо перемістити ці столи. Прийдуть всі, будуть тягнути як попало, і столи перемістяться. Як працює держава. Держава скаже, ми будемо штовхати столи з одного боку доки не досягнемо стіни. Отже, діаспора має динаміку змішування речей, і навіть якщо держава скаже, що ми підемо туди, діаспора скаже, що ми підемо туди, туди, туди, туди а, можливо, і туди. Таким чином, хотів би завершити наступним: ви маєте спільні риси з греками щодо стратегії, у вас є історія, у вас є спадкоємність, і ви не вірите, що у вас є стратегія. Але оскільки ви в це не вірите, вороги не можуть дізнатися. Ось чому ви справляєтесь так добре. Дуже дякую.
Переклад з грецької Галини Маслюк.