Однієї суботи ми зустрілися в українській школі в Афінах, щоб поговорити про Україну. У школі панує жвава атмосфера: учні готуються до репетиції особливої вистави — щирого любовного послання своїй батьківщині.

Наш співрозмовник — Ванґеліс Космідіс, грецький режисер, письменник, актор, людина, присутність якої створює відчуття тепла і підтримки. Він зачаровує своєю спонтанністю, ентузіазмом та глибокою любов’ю і солідарністю з українськими дітьми, яких він зустрів у Маріуполі влітку 2021 року — ще до того, як розпочалася повномасштабна війна.

 

Γ. Β.: Ванґелісе, розкажи будь ласка про свій досвід в Україні. Що тебе найбільше вразило?

Β. Κ.: Мій досвід в Україні став справжнім рубежем у моєму житті — це подорож, що чітко розділила його на «до» і «після». Улітку 2021 року я опинився в Маріуполі завдяки тому, що ГогольFest, найбільший фестиваль сучасного мистецтва в Україні, відібрав мене з-поміж режисерів-постановників з усієї Європи. Мене запросили до цього грецького міста в Україні, щоб разом із місцевими жителями створити щось нове, вжитися в місто, а не просто побачити його. Це був перший випадок, коли міжнародного режисера запросили не на кілька днів, а залишитися, жити там, надихатися атмосферою й творити.

Що здивувало мене ще до самої подорожі — це скільки аспектів української культури було «охрещено» російськими. Наприклад, коли я звернувся до великого видавництва в Греції за українськими театральними текстами для підготовки до Маріуполя, вони відповіли, що не мають жодного українського матеріалу. Коли я згадав про Гоголя, мені сказали: «О, але ж він росіянин». Це та думка, до якої вони звикли, те, як їх навчили.

Проте є позитивні зрушення в цьому напрямку. У Маріуполі, де більшість театральної трупи та мешканців міста, зокрема на ринках і вулицях, спілкувалися російською, від нас вимагалося надавати субтитри українською. Російська подавалася як іноземна мова. І я вважаю, що це правильно.

Γ. M.: Як виникла ідея співпраці з Україною?

Β. Κ.: Ініціатива належала Володимиру Троїцькому, режисеру та засновнику Центру сучасного мистецтва «Дах», який разом з генеральним директором і куратором Андрієм Палатним вже 20 років організовує ГогольFest, запрошуючи постановки й режисерів зі всього світу. Коли вони запропонували мені долучитися, я погодився без вагань. Пам’ятаю, це був понеділок, і мене попросили приїхати до п’ятниці — справжнє божевілля! Так і почалася моя пригода в Україні.

У Маріуполі я співпрацював із муніципальним театром у межах партнерства між фестивалем та місцевою театральною спільнотою. Усі були захоплені, що приїхав грецький режисер! Ми створювали виставу з нуля, без жодних заготовок. Наші дні були сповнені хвилювання і творчості: ми робили анкети, проводили інтерв’ю, одразу бралися до репетицій. Щодня ми збирали до 25 письмових відповідей від 30 людей — величезний обсяг тексту!

Матеріали були українською та російською мовами, і ночами я за допомогою Google Translate перекладав усе, що учасники написали, щоб зрозуміти цей первинний матеріал, надихнутися і розробити основу, в яку можна було б органічно інтегрувати їхні слова. Я хотів зберегти автентичність кожного, втручаючись мінімально.

Наступного дня ми приносили на репетицію новий текст чи структуру, а я просив учасників давати нові відповіді, щоб просуватися далі. Згодом, навіть за допомогою перекладача, я почав розуміти синтаксис і вивчати слова та фрази українською. Це був виснажливий, але надзвичайно захоплюючий процес.

Γ. M.: Тобто справжнє інтенсивне навчання?

Β. Κ.: Саме так! Майже місяць я практично не спав. Репетиції тривали з 12-ї дня до 9-10 вечора, а після них ми ще збиралися з командою фестивалю на обговорення. Я повертався додому в Маріуполі близько півночі, а потім брався до нічних перекладів, щоб встигнути обробити матеріал. Наче цього було недостатньо, команда фестивалю активно просувала наш проєкт: інтерв’ю на ранкових шоу, радіоефіри, журнали — ми були всюди! Тож часу на сон практично не залишалося.

Я був у захваті від команди, і, здається, це було взаємно. Це була неймовірна співпраця!

Γ. M.: Як виникла ідея спектаклю «Аляска»?

Β. Κ.: “Аляска” – це devised перформанс з елементами документального театру, що поєднує історії простих людей та гру акторів. Основою вистави стали особисті переживання людей з Маріуполя. Головна тема — пошук щастя та безпеки в світі, сповненому насильства й страждань. Ми прагнули висвітлити емоційні рани, які залишила війна в душах мешканців Маріуполя, особливо дітей.

Ідея народилася з низки запитань, які я поставив групі, дозволивши кожному відповісти на них самостійно, без контролю. Це запитання я часто використовую, коли працюю з новою групою. Побачене в їхніх відповідях було приголомшливим.

Питання було простим: яка мета життя в цілому та ваша особиста мета? Якби я не бачив, що кожен відповідав окремо, як на шкільному іспиті, я б подумав, що це якийсь жарт. Майже всі — від семирічних дітей до підлітків і дорослих — своїми словами казали, що сенсу в житті немає, і єдина мета, яку вони бачать, це просто продовжувати дихати. Ці відповіді глибоко потрясли мене й стали серцем вистави.

Γ. М.: Жителі Маріуполя жили у війні задовго до повномасштабного вторгнення. Минуло вже десять років.

Β. Κ.: Так, Маріуполь уже тривалий час перебував у стані війни. Влітку 2021 року, коли я був там, ми чули вибухи бомб, що падали всього за 10 кілометрів від міста. Це стало частиною буденності: щоранку ми обговорювали події попереднього вечора. Наприклад, ми дізнавалися, що в грецькому селі Сартана спалили будинки, загинули люди і навіть корови. Російські війська підходили все ближче, і з ними проблем ставало дедалі більше.

Коли я поїхав у січні, бомби падали вже за два кілометри від центру міста — вибухи можна було вже не тільки чути, але й бачити. Це була жахлива реальність, до якої жителі вже призвичаїлися.

Перед поїздкою я зустрівся з послом Греції і відвідав грецьку громаду, яка жила в Маріуполі. В’їжджаючи в місто, можна було побачити табличку з його назвою, написаною грецькими літерами. Головною площею була Грецька площа, і табличка на ній повідомляла трьома мовами — грецькою, українською та англійською, — що місто засноване греками.

Сьогодні я не знаю, що з цього могло вціліти. Не знаю, що там залишилося. Я більше не можу туди поїхати.

Γ. М.: Це було грецьке місто, і Україна дуже шанувала цю спадщину.

Β. Κ.: Так, це дійсно було грецьке місто, і, думаю, саме тому вони обрали грецького режисера. Вистава отримала значний резонанс і викликала жваві дискусії в Україні. Коли я повернувся до Маріуполя через три тижні, у листопаді 2021 року, атмосфера вже була напружена. Особливо хвилювалася Ірина, художня керівниця театру. Щойно я приїхав, ще з валізою в руках, вона одразу ж покликала мене до свого кабінету для важливої розмови. Я трохи насторожився, але негайно пішов.

Вона попросила мене очолити театр і стати офіційним режисером. Це мене приголомшило, але я одразу ж погодився, пообіцявши їй свою підтримку. Мені здається, вона ніби передбачала майбутнє… Оглядаючись назад, думаю, що Ірина хотіла бути впевненою, що все, чого вона досягла, не зникне, навіть якщо її самої колись не стане. Вона продумала все до дрібниць: планувала встановити камери на сцені, щоб я міг репетирувати з акторами віддалено, якщо не зможу бути в Маріуполі фізично.

Цей спосіб спільної роботи був для мене абсолютно новим, але він виявився надзвичайно ефективним. Я проводив репетиції з Греції, а вони — в Маріуполі. Актори навіть підходили до екрану й «цілували» мене в обличчя через телевізор — це було неймовірно! Система спрацювала чудово, ми наполегливо працювали, і вистава отримала великий успіх, знову викликавши інтерес та обговорення в Україні. Я опинився на першій сторінці провідного українського журналу про мистецтво та культуру «Яблуко». Вони прийняли мене з такою теплотою, якої я й уявити собі не міг.

Γ. М.: Справді, за роки війни українці значно просунулися в роботі з камерами та цифровими технологіями.

Β. Κ.: Так, це дійсно так! Люди з фестивалю працювали здебільшого онлайн, і я побачив в Україні такі високі стандарти, яких не зустрічав навіть у Німеччині. Вони впевнено й швидко працювали з системами, про які ми навіть не чули. Я вчився разом із ними.

Ще один дивовижний випадок трапився в київському театрі «Дах». Коли я зайшов, то почув музику Хадзидакіса. Питаю: «Ви знали, що я прийду?». А вони здивовано подивилися: «А ти хто такий?». Я спочатку подумав, що це жарт, але виявилося, що їм просто подобалася музика Хадзидакіса. Тоді я зрозумів, що потрапив у правильне місце. Взаємини з людьми в Україні були дуже теплими, як у Маріуполі, так і в Києві. Відчувалося справжнє взаєморозуміння і міцний фундамент співпраці.

Я планував повернутися в Україну на прем’єру, яку спочатку призначили на 24 лютого, але дату перенесли на березень, що мене розчарувало. А 24 лютого дивлюся новини, мій телефон розривається від повідомлень… Я не міг знайти слів. Питаю друзів, чи це просто черговий складний день, як перед моїм від’їздом, чи все ж війна офіційно почалася. Моя подруга Вікторія з «Даху» відповіла: «Напевно, офіційно». І з цього моменту все стало догори дриґом.

Ми постійно тримали зв’язок телефоном. Я просив їх записувати свої переживання, але вони відповідали, що не можуть, бо солдати, як російські, так і українські, перевіряють мобільні телефони. Я благав їх надсилати мені повідомлення і видаляти їх, щоб зберегти хоч щось із їхніх переживань, але з кожним днем люди занурювалися в усе глибшу безвихідь. Ми почали втрачати контакт…

На жаль, ситуація стрімко погіршувалася. Ірина загинула, а театр, де було повно дітей, зазнав обстрілу й згорів дотла. Це були трагічні дні для всіх нас, навіть для тих, хто був далеко. Ірина двічі перемагала рак і присвятила своє життя дітям та театру. Вони створили академію, де діти навчалися театру, танцю, співу і залишалися після школи, проводячи там увесь день.

Її відданість вразила мене до глибини душі, і саме через це я не хочу припиняти нашу роботу, ані в Україні, ані на міжнародному рівні. Я відчуваю, що маю продовжити її справу і все, що ми розпочали разом. Я дав їй обіцянку.

Γ. M.: Маріуполь зрівняли з землею, десятки тисяч людей опинилися в братських могилах. Решта розлетілися не тільки по Україні, але й за її межами…

Β. Κ.: Після втрати Ірини і руйнування Маріуполя ми продовжили працювати віддалено. Як тільки я пообіцяв Ірині продовжувати справу, відмовитися вже не міг і не хотів. Театр Dakh є частиною найбільшої мережі європейських театрів — Європейської театральної конвенції (ETC), і, не повідомивши мене, вони подали нашу маріупольську виставу «Аляска» на загальноєвропейський конкурс нових п’єс. Раптом я дізнаюся, що вистава отримала нагороду як видатна нова драматургія. П’єсу переклали сімома мовами й поставили в різних країнах, включно з Німеччиною та Португалією.

Ця п’єса складається зі свідчень дітей, молодих людей, які пережили війну, та їхніх роздумів про життя, дружбу, сім’ю, любов і смерть. В ній є розповіді про страшні речі — про зґвалтування, яких вони зазнали на очах у рідних чи друзів, у дворі свого дому; про їхню головну мету в житті — просто вижити; або про відчуття, як сказала одна дитина, що вона живе на «бомбі сповільненої дії», яка вибухне, щойно вона ворухнеться. Це звучить майже поетично, але коли чуєш таке від дітей десяти чи дванадцяти років, важко навіть дібрати слова.

Нещодавно ми отримали світову нагороду на Міжконтинентальному бієнале — серед понад двадцяти тисяч заявок з усього світу вибрали нас. Зараз ми готуємо тур Колумбією, Аргентиною та Бразилією. Ми не зупиняємося. Я постійно шукаю фінансування, зв’язуюсь з інституціями по всьому світу, подаю заявки на всі відкриті конкурси, де відповідаємо критеріям. Ми також отримали найбільше фінансування від європейської програми Perform Europe, яка підтримує гастролюючі театри по Європі. З січня 2025 року ми вирушимо на гастролі до найбільших театрів Польщі, Боснії і Герцеговини та Угорщини.

Робота нелегка, адже я фактично працюю сам. Я не прошу колег в Україні про допомогу, бо вони дуже втомлені. Не тисну на них із пропозиціями, а просто роблю все, що можу.

А тепер найгірше. Я вирішив, що маю поставити цю виставу в Греції, але, на жаль, усвідомив, наскільки тут усе ще сильний русофільський вплив. Поки що це не вдалося, але я не втрачаю надії й вірю, що ми ще досягнемо успіху — можливо, згодом.

 

Γ. M.: Як ти почуваєшся через відсутність підтримки з боку Греції?

Β. Κ.: Це завдає мені великого болю. Схоже, ніби вони не хочуть говорити про Україну. Це сумно, бо я вірю, що ця вистава має надзвичайно важливе послання про правду, людяність і мир. Вона — своєрідна ода любові, але пройденим через темний і важкий шлях, ніби занурення в безодню, щоб говорити про Небесну державу.

До речі, зараз ми працюємо над новою оперою у співпраці з Театром ліричної опери (Атени), яка буде виконана в Президентському палаці. Мені вдалося залучити до цього проєкту дітей з української школи — це для мене дуже важливо.

Γ. M.: Незважаючи на перешкоди, ти, здається, не падаєш духом.

Β. Κ.: Зовсім ні. Ми продовжували працювати й нещодавно презентували наш проєкт у Берліні. Хоча я намагався залучити нашу політичну владу до підтримки, їхня реакція була досить стриманою. Однак вистава в Берліні отримала дуже теплий прийом, і ми змогли донести історію Маріуполя та його дітей до європейської аудиторії.

Наш успіх у Німеччині, на щастя, привернув увагу директора Ліричної сцени, пана Георгіоса Кументакіса. Він запросив мене на зустріч і, вперше, я почув від людини на високій посаді: «Я хочу говорити про Україну». Пан Кументакіс запропонував мені представити ідею для твору, який можна було би включити до Фестивалю духовної музики, відповідно до мистецького бачення Ліричної сцени.

Я запропонував концепцію нової опери під назвою «Небесне місто», що символізує подорож від Небес до пекла і назад до світла. У цій виставі голоси українських дітей стають голосами тих, хто пройшов пекло й був врятований. Пан Кументакіс був захоплений структурою проєкту й запропонував представити його в Президентському палаці.

Γ. M.: Президентка Греції є справжньою приятелькою України. Вона поділяє біль нашого народу.

Β. Κ.: Так, і вона дає нам можливість здійснити щось надзвичайно важливе у місці, де ще ніколи в історії Греції не ставили вистави чи опери. Символізм цієї події дуже потужний, і ми сподіваємося, що це буде першим кроком до створення платформи для тих людей, які мають багато що сказати, але досі залишалися невислуханими. Найбільше я хотів, щоб на сцені виступали діти з України.

Γ. М.: Здається, ти зазнав достатньо розчарувань у своїх намаганнях…

Β. Κ.: Так, було неодноразово, коли я звертався до художніх керівників театрів та інституцій по всій Європі, і на перший погляд усе виглядало багатообіцяюче — вони захоплювалися ідеєю, казали: «Надсилай матеріал, будемо втілювати це в життя». Але згодом процес починав гальмуватися. Спочатку я думав, що це якось пов’язано зі мною, що, можливо, мене не сприймали серйозно.

Та коли я пізніше спілкувався з іншими людьми в тих самих інституціях, стало ясно, що на них також чинили певний тиск, хоча не завжди зрозуміло, звідки він виходив і чому. Я не можу осягнути глибше, але зрештою найважливішим є результат, а його я добре знаю.

Г.М.: Тепер ти точно знаєш, через що ми, українці по всьому світу, проходимо! Потрібно мати неабияку силу й терпіння, щоб долати ці випробування. Шкода, що в Греції, як і в багатьох інших країнах, дехто не розуміє, що в Маріуполі й на Донбасі є діти, які не прожили жодного дня без війни.

В.К.: Саме так! Ситуація там небезпечна й нестерпна: коли ти просто займаєшся своїми справами, раптом чуєш сирени, вибухи, крики, плач. На вулицях – тіла в різних стадіях розкладання, зруйновані будинки, розбите скло, і навіть пройтися сусіднім кварталом вже неможливо. Моя помічниця й секретарка в Маріуполі, Маша, розповідала, що життя мусить тривати; вона мусила вигулювати собаку. Як це зробити? Серед розбитого скла, уламків і тіл, — а найболючіше, коли ці тіла належать знайомим людям! Сусідам, з якими ти говорив ще зранку. Я розповідаю це зі слів своїх колег, але й сам бачив схожі речі.

Ця ситуація жахливо впливає на психічне здоров’я всіх нас, особливо дітей. Кожному страшно чути, що десь поруч згорів будинок, зруйновано школу чи дитячий садок, загинули люди. Для дітей же це стало буденністю. Вони дивляться так, наче кажуть: «Ну і що?». Маленькі діти здатні розпізнати за звуком тип ракети, знають, як реагувати на сирени, що робити, якщо ракета впаде у їхній будинок, скільки є часу на евакуацію, і коли бігти до сховища — якщо таке є поруч.

Тепер я теж починаю це розуміти. Минулого літа (2023 року) я був у Києві. Ми були з колегами, які запросили мене. Готували їжу, ввімкнули музику. І раптом пролунала сирена. Ми перезирнулися й подумали: іти в сховище чи ні? Того дня сирена вже лунала чотири рази. Іноді ми йшли, але цього разу вирішили залишитися – нам було весело. Це питання вибору: що робити в ту мить? Ми збільшили гучність музики й почали танцювати, ніби навіжені. Це було небезпечно, але коли живеш у цьому щодня, врешті-решт кажеш: «Та хай буде що буде». Онімієш… звикаєш до терору й намагаєшся повернутися до стану, який називаєш «нормальністю». Найбільше мене вражає здатність людської природи пристосовуватися, навіть до найважчих обставин.

Г.М.: Як можна пояснити людям за межами України, що насправді означає війна у сьогоднішньому світі?

В.К.: Один з найвражаючих проєктів, який ми організували, відбувся в Осло, Норвегія. Вистава «Ніч у бомбосховищі» мала на меті дати глядачам реалістичне уявлення про життя в Україні, коли люди змушені ховатися в укриттях під час обстрілів.

Глядачі проводили всю ніч у театрі, облаштованому так, щоб він нагадував бомбосховище. З моменту входу вони потрапляли у своєрідну фестивальну атмосферу: у різних частинах театру відбувалися музичні виступи й театральні сценки. Але впродовж ночі атмосфера змінювалася: раптово лунали сирени, і всі мусили спускатися до підземного укриття, як це відбувається в Україні.

Коли глядачі спускалися в укриття, все довкола змінювалося. Меблі були перекинуті, декорації пошкоджені, і навколо панував хаос — сцена, що нагадувала руйнування після вибуху. Це створювало гостре відчуття небезпеки й страху, подібне до того, яке щодня відчувають українці.

Глядачі проводили всю ніч у цьому просторі, беручи участь у заходах, що імітували життя в зоні бойових дій. Театр став місцем, де глядачі могли хоча б трохи зрозуміти психологічний стан людей, що живуть у таких умовах. Враження досягало кульмінації на світанку. Деякі намагалися заснути, попри сирени й звуки бомбардувань, що лунали завдяки технічним засобам і сабвуферам. Приблизно о 5-й ранку, виснажені, вони виходили з укриття, трохи відчувши те, що переживають українці під час війни.

Г.М.: Як близьке зіткнення з цією ситуацією вплинуло на твоє особисте життя? Чи відчуваєш, що змінився внутрішньо? Можливо, переглянув деякі свої погляди?

В.К.: Ця війна стала для мене особистою. З моменту її початку я перестав викладати щось у соціальні мережі. Мені некомфортно показувати, що у мене все добре, коли мої друзі в Києві, Харкові, Маріуполі та інших містах переживають цей жах. Дуже важко усвідомлювати, що люди, яких любиш, страждають. Ця війна залишила в мені глибокі сліди — як на особистому, так і на професійному рівні.

Я чув про жахливі речі. Мої друзі в Україні, які воювали, описували сцени, які неможливо збагнути. Вони говорили про солдатів ворожої армії, що грали у футбол головами мертвих дітей; про жінок і дівчат, яких ґвалтували на очах у рідних. Таке неможливо передати словами. Неможливо залишатися байдужим до таких свідчень, які я чув і пережив через цих людей, що щодня живуть у цій війні.

Г. М.: Що ти можеш розповісти про справжній стан речей в Україні і про ту дезінформацію, яка є в Греції?

В. К.: Справа в тому, що пропаганда і дезінформація зараз дуже потужні, як у Греції, так і у світі загалом. Ми всі маємо бути до цього чутливішими. Я не можу збагнути, як люди можуть залишатися такими байдужими або навіть підтримувати російську сторону. Люди мають зрозуміти, що це не “громадянська війна”, як дехто намагається її подати. Це війна вторгнення, це геноцид, і ми не маємо права це ігнорувати.

Війна може початися будь-де й будь-коли. Пригадую, як давав інтерв’ю в Маріуполі журналістці Алевтині. Вона запитала мене, чим би я хотів займатися, якби не був режисером, і я відповів: “чимось, де можна діяти, де є віддача”, можливо, був би військовим або журналістом.

Під час репетицій “Аляски” ми з командою часто про це говорили, особливо з одним молодим учасником. і узагальнено дійшли до такого: “Я не хочу починати революцію, але я б хотів, щоб дехто жив із революційним духом”. Щоб залишалася надія на справжні зміни, щоб ми одного дня змогли бути по-справжньому вільними. Дуже важливо, щоб хтось ніс у собі цей дух боротьби. Саме він і рухає світ уперед.

Мистецтво, яке ми створюємо, — це не просто розвага; воно має глибший сенс. Я прагну через нього виявляти Правду, хоча, як часто буває, правду важко донести.

В опері “Небесне місто”, де я написав лібрето і зараз працюю з дітьми над постановкою для Президентського палацу, наша тема — не війна. Це Мир. У виставі ми не просто показуємо Христа; ми говоримо про Любов. Чи можеш ти любити свого ближнього незалежно від того, який у нього колір шкіри — чорний, білий, жовтий, помаранчевий? Яка різниця? Він — людина, ти — людина, то чому би не проявити доброту?

У релігіях я тримаюся суті Єдиного. Кожне вчення зводиться до цього: Любов — це Бог. Усе інше — “не вкради, не вбий” і всі ці історії та притчі — це одна й та сама наука, тільки іншими словами. Якщо любиш, ти просто цього не робиш. Святі писання і всі вчення мають навчити нас любити й бачити в Іншому втілення Бога — будь то людина, тварина чи будь-яка інша істота або ситуація.

Г. М.: Як ти відчував людей із Маріуполя? Які вони були?

В. К.: Із найпростіших деталей було помітно, що вони глибоко травмовані. Особливо діти — дуже чутливі, навіть дратівливі. Досить було одного слова від сусіда, щоб вони почали кричати чи говорити грубо, але переді мною вони ставали “маленькими солдатами”. Я не раз зупиняв репетицію, щоб поговорити про моральність, про гідність у ставленні до інших. Ці діти пережили стільки болю, що стали жорсткими і втратили частину важливих рис.

Я пояснював їм: те, як ти ставишся до людей, визначає і те, як вони ставитимуться до тебе. Адже ніхто не хоче, щоб на нього кричали чи грубо обходилися. Якщо ти прагнеш, щоб до тебе ставилися з повагою, покажи це першим. Це була не просто лекція — це був урок, який вони відчували на собі, через мою поведінку до них, як на індивідуальному рівні, так і в колективі. Я дотримувався чітких структур, психологічних принципів, створював атмосферу безпеки й довіри, де кожен міг зростати як особистість і як частина спільноти. З часом їхні захисні бар’єри почали зникати, і ми почали бачити те, що було за їхніми стінами.

Для мене моральність важливіша за сам мистецький результат — хоча, звісно, я не залишу його недосконалим. Але

сам результат теж залежить від того, як ми ставимося один до одного. Коли діти бігають по сцені, і хтось впаде, я хотів би, щоб вони допомогли піднятися і продовжили разом. А не щоб когось затоптали через одну помилку.

Г. М.: Як ти вважаєш, діти більше страждають від війни, ніж дорослі? Чи й дорослі стають різкішими, більш дратівливими?

В. К.: На жаль, дітям це дається набагато важче. Війна і насильство руйнують дитинство, змушуючи їх різко дорослішати. Діти переживали ситуації, які були справжнім шоком. Місто залишилося без усього – без домівок, без їжі, без тепла. Ти знаєш, що таке зима в Україні? Сніг, сирість, а ти на вулиці, бо твого дому більше немає, або він знеструмлений, тож зарядити телефон просто ніде. Всі шукали хоч якусь розетку на площах, щоб підзарядитися, але і це не завжди рятувало, бо не було сигналу, і зв’язок із зовнішнім світом був перерваний. Ми всі були на межі божевілля, не знали, хто вижив, а кого вже немає; багатьох просто втратили. З’являлися оголошення: “Розшукується Міша, якщо хтось бачив, повідомте”. Не було чистої води, навіть для пиття, не кажучи вже про те, щоб помитися. Уяви, два місяці без можливості прийняти душ, тоді як раніше ти робив це щодня.

Для людей найстрашнішим було побачити російських солдатів. Вони розповідали, як ті підманювали жителів, удаючи, що хочуть допомогти. Вони могли обіцяти ковдри, бо зима, або їжу, запевняючи, що прийшли не воювати, а “рятувати” українців від “екстремістської влади”. І люди у відчаї, ішли по ці ковдри чи їжу. Солдати могли дати їх, але як тільки людина поверталася спиною, її могли вбити. Так мені розповідали колеги, які все це бачили і пережили, були заручниками у своєму ж місті. Маріуполь став містом-могилою.

І все ж, людська природа така, що люди продовжують жити далі. Я знаю тих, хто зміг іти вперед, попри все.

Г. М.: А яку роль відіграє мистецтво?

В. К.: Мистецтво — це, передусім, бальзам. Подивися, навіть у країнах, де тривають масштабні гуманітарні кризи, вистави все одно йдуть. У певному сенсі, мистецтво — це як ніж: інструмент чи навіть зброя, яку можна спрямувати і на добро, і на зло. Проте є й чимало пропагандистського мистецтва — у такому разі воно не допомагає, воно не є справжнім.

Коли я повернувся з України, а велика війна вже розпочалася, до того, як росіяни знищили антени й Маріуполь опинився відрізаним від світу, я намагався підтримати одного зі своїх колег-акторів. Але зараз розповім про Машу. У той час ми готували постановку для Берліна. Маша була у жахливому стані, емоційно виснажена. Я запропонував їй приїхати до Греції, знайти якесь рішення. Вона відповідала, що взагалі не бачить сенсу жити. Коли їй нарешті вдалося виїхати з Маріуполя й дістатися до Дніпра, вона раптом відчула полегшення — з’явилася надія. Ми говорили про виставу, і вона сказала, що хоче поїхати до Берліна, вийти на центральну площу й кричати, викричати всю правду, усе те, що пережила.

Я сказав їй: “Чудово! Запиши все, що пережила, і ми зробимо з цього виставу, яка буде мов порох, що вибухне на сцені”. Якби вона просто вийшла на площу в Берліні й почала кричати, її б сприйняли як “божевільну біженку”. Але коли це виходить на сцену національного театру — тоді це набуває справжнього сенсу і сили, аби її правду почули. Так і сталося: Deutsches Theater відкрив свою головну сцену та запросив нас. Пізніше, на зустрічі з керівництвом театру, мені сказали, що всі обговорювали той вечір, що це був найбільший успіх року з усіх боків. І ми продовжуємо — крок за кроком, пишемо і рухаємося далі.

Г. М.: Кажуть, що багато людей у Маріуполі чекали на росіян і хотіли, щоб вони прийшли. Це правда?

В. К.: Ні, зовсім ні! Я, звісно, не можу говорити за все місто, але за тих, кого я знав і з ким працював особисто, я можу сказати точно. Так, у повсякденному житті вони розмовляли російською, але це аж ніяк не робило їх менш українцями. Деякі навіть важко висловлювалися українською, хоча через державне фінансування було потрібно використовувати українську мову на сцені. Спершу мене це дивувало.

Ми робили одну групову вправу, де кожен член команди подає якусь команду, і всі її виконують допоки не прозвучить інша команда. Знаєш, скільки разів вони співали гімн України? Дуже багато. Хтось говорив: “Давайте заспіваємо гімн”, і всі починали. Це було для них мов психологічна потреба; вони співали його з рукою на серці, знову і знову, і знову. У мене немає жодної причини брехати, та й з Україною я раніше не мав жодного зв’язку. Це була група з 30 людей, віком від 7 до 60 років, і всі вони діяли як одне ціле. І це не було у Львові — це було в Маріуполі.

Ці люди казали мені:

“Я українець, моя мова — російська, а моє походження — грецьке”.

Це може здаватися складним для сприйняття, але для них усе було зрозуміло. Я обговорював це й з послом Греції в Києві. Ми також працювали з грецьким хором, який співав давньою грецькою говіркою — румейською. У них була чітка українська свідомість.

Є й інші історії. Коли в 2014 році почалися обстріли, бабуся Маші поїхала до Росії, щоб урятуватися. Після захоплення Маріуполя російська влада оголосила, що кожен, хто має нерухомість, може її зареєструвати, але тільки за російськими документами. Бабуся повернулася, заявила, що будинок її доньки й онуки — це її власність, і забрала його. Маша сказала мені: “Тепер у мене немає ні бабусі, ні дому”. Таких історій багато, але їх ніде не чують і не знають. Скільки з усього цього можна охопити і донести до широкого загалу?

Г. М.: Якби в тебе не було цього досвіду в Україні, як думаєш, чи сприймав би ти все це так глибоко? Чи, можливо, став би жертвою пропаганди, як багато греків та інших? Чи зачепило би тебе це все?

В. К.: Так, думаю, це б мене все одно зачепило. Можливо, це пов’язано з тією аурою, яка завжди оточувала Радянський Союз і Росію — від літератури й мистецтва до комунізму та Маркса. У Греції такі ідеї мали велику популярність. Я пам’ятаю себе в дитинстві: казав “ого, комунізм… Росія…” — наче це була якась земля обітована. Але коли ти їдеш туди й бачиш, чим насправді все це є, кажеш собі: “О, Боже мій!”. Можливо, моя думка й справді була б іншою, якби я не побував там. Важко відповісти, бо це суто теоретичне припущення.

Г. М.: Як, на твою думку, реагувати на ситуацію в Греції, де більшість людей все ж таки потрапляє під вплив російської пропаганди?

В. К.: У Греції чуємо дуже різні думки. Знаю чимало людей, які підтримують Україну, розуміють, що росіяни вторглися й руйнують життя українців, і запитують, чим можуть допомогти. Але є й ті, хто каже: “Ну, там багато що відбувається, ці дві країни — одне ціле, це ж громадянська війна” і таке інше. Я намагаюся пояснити, що те, що люди говорять російською, не робить їх росіянами. Те, що ми вживаємо багато турецьких слів не робить нас турками. Ось уже десять років російськомовні мешканці Донбасу воюють проти росіян!

Дуже боляче дивитися, як жінки 60–70 років змушені вчитися тримати зброю, щоб захистити себе. Їх поставили в такі умови в похилому віці! Найбільше ж лицемірство — коли росіяни заявляють: “Ми прийшли врятувати вас від батальйону “Азов”, від правих…”.

Мені байдуже, хто вони — праві чи ультраправі; люди йдуть воювати за свою землю, за свою країну. Першими завжди йдуть ті, в кого сильне почуття патріотизму, а не анархісти, що кажуть “Де я є, там і рідний край”. Як вони можуть не боротися за свій дім, коли його намагаються знищити? Що вони скажуть: “Забирайте все, що я здобув за життя, а я поїду біженцем у чужу країну”? І таких людей називають ультраправими. Ну вже…

Коли я був у Маріуполі, я познайомився з людьми з батальйону “Азов”. Звичайні люди, у мене не було з ними жодних проблем. Це було в серпні, коли Україна святкувала 30 років незалежності від Радянського Союзу. Атмосфера була неймовірна: прапори, пісні, танці, традиційне вбрання. Під час інтерв’ю мене запитували, чи пишаюся я тим, що я грек. Я відповів: “Тепер, коли я поза межами Греції, можу сказати: так, я пишаюся. Але в самій Греції, мабуть, мене б за це назвали ультраправим, хоч я ним зовсім не є”.

В Україні національна ідентичність має велике значення. Українці мають лише 30 років незалежності в сучасній історії, і цілком природно, що вони хочуть носити своє традиційне вбрання, наголошувати свою ідентичність. Щоб зрозуміти цю країну, їхню радість, цю теплоту, потрібно побачити зблизька. Це їхня потреба — укорінювати українське почуття і в своїх дітях, і в новому поколінні, і в самих собі. Ти це бачиш, це приносить їм справжню радість, і я поруч із ними це підтримую. Вони пишаються — і я пишаюся разом із ними!

Як і кожен народ, вони мають свої традиції, і це прекрасно. Я теж завжди хотів знати, звідки походжу, які традиції були у моїх предків, які танці вони танцювали. Адже саме завдяки їм я сьогодні тут, можу говорити з тобою. Якби не вони, якби вони не боролися за свою свободу, мене могло б тут не бути. Це моя історія, і я її шаную.

Г. М.: Після тиску радянського режиму політична ситуація в цих країнах досі не стабілізувалася. І особливо в Україні ніколи не було класичного ультраправого руху з підтримкою понад 1%. Ми вже два з половиною десятиліття намагаємося пояснити в Греції, що люди в усіх регіонах України, включно з Донбасом, відчувають себе українцями.

В. К.: Згоден, але як це зрозуміти, коли дивишся здалеку, ще й через призму пропаганди? Греція існує як незалежна держава вже 200 років, а Україна тільки зараз починає формувати свою ідентичність. І це абсолютно природно — навіть якщо в цьому є трохи перебільшення. Не бачу нічого поганого в тому, щоб людина боролася за свою країну, за свій дім і безпеку. Цілком природно, що хтось із сильним почуттям національної свідомості піде на захист першим — було б дивно, якби цього не сталося.

Г. М.: У Другій світовій війні люди лівих переконань по всьому світу воювали за свої країни. Хтось вважав їх фашистами? Людина, яка любить свою країну, — це патріот, а не фашист. Схоже, в Греції існує спотворене уявлення про це, сформоване радянською, а потім і російською пропагандою.

В. К.: Абсолютно згоден. І якщо хтось постійно говорить про любов до Греції, то нехай іде першим на фронт. Але те, що росіяни заявляють, ніби вони “рятують” українців від ультраправих, не витримує жодної критики. Я був іноземцем в Україні, але ніколи не відчув до себе жодної упередженості. Навпаки, до мене ставилися дуже дружньо. Я добре знаю, як ультраправі ставляться до чужинців, як дивляться, як говорять із ними — і те, що я побачив в Україні, зовсім не схоже на ті стереотипи, які поширюються.

Не знаю, можливо, подібне відбувалося десь в інших місцях, але я цього не бачив. Я багато подорожував, але ніде не відчував себе настільки затишно, як в Україні — мов удома. І коли мене запитують, де я хотів би жити, я часто відповідаю, що Київ — це місто, де мені справді хотілося би жити.

Г. М.: Я чула це від багатьох греків, і дехто навіть втілив це в життя. Те, що відбувається сьогодні в Україні, — неймовірно несправедливо, бо за всі ці роки, навіть у незалежній країні, саме українська мова потребувала захисту. А тепер у нашу суботню школу прийшло багато дітей-біженців зі східної України, і майже всі вони говорять російською. Ти маєш рацію — тут потрібні зусилля від держави і час. Українські школи, українські книжки, українська свідомість, а діти — українці в душі, але майже всі російськомовні. Питала про це у освітян — кажуть, все за мовчазною домовленістю між батьками і викладачами. Так вони звикли, так склалася ситуація, і змінити щось швидко дуже складно. Але ось, після стількох років, коли російську мову нав’язували силою, тепер прийшли російські танки, бомбардування і повне знищення всього українського…

Ванґелісе, дякую тобі за цю щиру розмову. За твою любов до нашої країни, за підтримку дітей із Маріуполя — українського, грецького міста, яке росіяни перетворили на попіл, поки хтось їх виправдовує. Це дуже боляче. Дякую за все, що ти робиш, віддано служачи своєму мистецтву, бо справжнє мистецтво має оголювати правду. А Правда, як завжди, самотня. Дякую тобі.

Лютий 2024, Афіни

Розмовляла Галина Маслюк.

Фотоматеріали з приватного архіву Ванґеліса Космідіса, Ксені Пермінової.