Борис Гуменюк
поет, ОУНівець, військовик,
зник безвісти наприкінці 2022 року під час бою з російськими окупантами на Донеччині
***
Холодно
Ліньки руки з кишень витягувати
Вітер зашпори до серця задуває
Пальцям боляче братися за бінокль
Лежить на сухій траві
В камуфляжі кольору сухої трави
А що вдієш?
Робота.
Спостерігає
Минає година
Дві
Бачить ціль
Напружується наче порепаний на морозі
Нарізний болт
Дивиться в приціл
Стріляє.
Три ночі намагається пригадати
Про що він думав
Поки летіла куля.
Федір Рудий
поет, військовик
Малюнки для Бога
Ті малюнки й листи
які надсилають на фронт
наші нові Да Вінчі й Далі
наші власні Моне і Шекспіри
українські Фолкнери та Гюго
талановиті нащадки
козацького роду
які будуть в рази кращими
за всіх перелічених
закордонних митців
дарують надію
бо навіть якщо нам не вижити
якщо нам не судилося
то хоч цьому поколінню
точно пощастить
Адже ці роботи
мають сакральну силу
тож суворі окопні дядьки
обклеюють ними СПшки та бліндажі
І носять як оберіг, з собою
щоб захищали й нагадували
рідні міста і домівки
мокрі очі ромашок
та землю, червону від маків
І не страшно
якщо вони з часом зітліють
від безвиході й втрат
або ненароком згорять
у обіймах артобстрілу
з бліндажем та їх власником
і, можливо, навіть з його котом
або куля, пробивши броню
зіпсує малюнок
чимось червоним фарбуючи
жовто-блакитні поля
це не страшно
бо це – війна
Але страшно коли
ті малюнки й листи летять
як літачки з паперу
за своїми творцями
далеко-далеко за обрій
де немає обстрілів і тривог
де маленькі поети
із тиші, яка передує крику
створюють вірші
а їх друзі художники
підписують кров’ю свої роботи
і дарують їх
Богу.
Артур Дронь
поет, військовик
***
Ave Марія Авдіївська.
Привіт, Отче.
Ваш син веде бій у Пісках
і не хоче
прощати своїм ворогам.
Ave моя дорога.
Слава пальцям його.
Перекур.
Сто Стусів не вийшло з Дебальцевого,
сто Сосюр.
Ave Пречиста Марі,
сином своїм не забута.
Закатованим у дворі
Бахмута.
Тим, який дух випуска,
не перенісши тортур.
Ave Марі
Маріупольська.
Перекур.
Мар’яна Пильник (Зеленюк)
поетка, дружина військового
*
стигне осінь і застигає час:
слід від втоптаних в землю берців,
листя намокло-липке
і вогка зжовкла трава,
що м’яко ляже під ноги,
а потім враз стрепенеться…
Дороги крізь осінь —
дороги до самого дна.
Туди, де ніхто не чекає,
ніхто не озветься.
І вітер у спину уперся,
торкає плеча —
і осені тишу надламує постріл
й луною несеться…
Війна, наче осінь.
І осінь, неначе війна —
застигли у часі,
упершись в землі осердя.
Софія Ленартович
поетка, перформерка, культурна менеджерка
***
Моє благодатне сонце осені
ти проколюєш голками променів
беззахисну хмару солодкої вати
розчеши своїм світлим гребенем
моє темне коротке волосся
маминою долонею погладь
мою стомлену голову
попроси вітру щоб розплутав
мої скуйовджені помисли
Моє благодатне сонце осені
пообіцяй що ображатись не будеш
я більше не вмію радіти твоєму теплу
віддай його тим хто наважиться
тішитись посеред біди й горя
Коли зроблю довкола тебе оберт
а волосся моє стане ще довшим
ти розчешеш його так само?
Назар Данчишин
поет, літературознавець, музикант
***
впізнавати рідню в деревах
озброєних ґлеєм пам’яті
пізнавати як ліс
що зріс із тверді мови
одної на всіх тутешніх
пізнавати своїх
за говорами кори
за фонетикою твореного кисню
навіть зрубаним ставши
не випускати землю
якою пахне коріння
не випускати землю
наперекір небу
і лезу на прокляття
Любомир Серняк
поет, менеджер видавництва
&objects in mirror are closer than they appear
вантажні потяги пронизують місто
тепер переважно вночі
їхній стогін чути краще ніж
сирени
крики сусідів
чи гальмівний шлях авто
у мене під вікнами
вагони везуть масну втому
на своїх плечах
щоб коли вийдеш зранку
із дому
і струсиш із кишень свій
страх
ніхто більше не дорікнув
що мої вірші то вічні спроби
пояснити собі реальність
час якої настав
бо насправді мої вірші
про залізничних
монстрів
що бережуть тонку межу
між тим що сховалось
під ліжком
і тим хто під ліжко
ховається
ніби той герой із фільму
кріса коламбуса
Юліана Лесняк
поетка, літературознавиця
ЧАРІВНА КАЗКА
вже скоро нас покличуть додому
з темної теплої вулиці
накажуть помити руки
й сідати до столу
а поки ми тут
зіграємо в гру
ти її добре знаєш —
така простенька —
вгадай
що у мене в долоні
що у мене в кишені
вгадай хто стоїть за спиною
вгадаєш — і вже нічого ніколи
не боятимешся
ні темряви
ні грому —
хіба що себе трохи
та й то у хвилини найглибшого болю
поки нас не покликали
розповідаємо казки одне одному —
про вкрадену красуню і білі хрести на дверях
і про великих псів з очима завбільшки
як людські страхи —
ми стаємо спинами одне до одного
кожне з нас дивиться у свій бік
і чує як довшають наші кістки
як ростуть і мудріють наші тіла —
ось вже ми стали тими на кого були подібні
ось ми стали такими дорослими
що замість дітей
в нас народились одразу онуки
і так стоїмо ми донині —
багатоголове звірятко
розгублене і задивлене в ніч —
тепер ти знаєш що у моїй долоні синиця
що у моїх кишенях язики казкового змія
тепер ти знаєш хто у тебе за спиною —
знаєш але озирнутися не можеш
а навколо нас
у високих домах
все ще чути тихі розмови
і у всіх вікнах світиться —
але не видно людей
Упорядкував Назар Данчишин,
спеціально для українсько-грецького альманаху “ВІСНИК-ΑΓΓΕΛΙΑΦΌΡΟΣ”