В 2023 році у видавництві “Наш Формат” в серії “Наш Пантеон” вийшла книжка Миколи Посівнича, в якій автор, базуючись на вірогідних фактах, цікавих і невідомих широкому загалу матеріалах, розповідає про життя лідера ОУН без штучно створених міфів: які погляди він мав, якими ідеалами керувався і, зрештою, якою був людиною.
Микола Посівнич – історик, кандидат історичних наук. Кілька десятків років ґрунтовно вивчає особистість Степана Бандери. Працював у архівах і приватних збірках у Німеччині, Британії, Канаді та США. Є одним із найобізнаніших фахівців у цій темі.
Той, для кого змістом життя була боротьба
Бандеризація України — головна загроза для Росії… Така сентенція, яку Кремль озвучує вже понад двадцять років, є свідченням того, як насправді лякає його український національний рух. На тимчасово окупованих територіях російські війська одразу почали вилучати твори, що містили історію українського визвольного руху, імена Мазепи, Петлюри, Бандери, Шухевича, Чорновола, Стуса, події Майданів, АТО/ООС. Путінський режим намагається «остаточно вирішити українське питання», ілюструючи свої наміри геноцидом та українофобією. Ім’я Степана Бандери, Провідника ОУН, відоме широкому загалу, але його постать досі залишається недостатньо вивченою, зокрема його як політика і теоретика націоналізму.
Бандера, як і багато його ровесників, пережив гіркоту поразки ЗУНР і становлення окупаційної влади. Небажання терпіти цей стан приводило молодь до лав УВО ― ОУН, які повністю присвячували себе служінню ідеї української державності. Саме в межах одного з найуспішніших українських суспільних проєктів — ОУН — Бандера як історичний діяч і сформувався, закладаючи засади, необхідні для відновлення державності.
У ставленні російської громадськості до українського національно-визвольного руху можна завважити певну культурно-психологічну особливість, визначену ще Достоєвським, який сказав, що
люди завжди ненавидять тих, кому вони зробили зле.
Для російської свідомості, яка поділяє світ на «свій / чужий» і мораль — на мораль для своїх і чужих, важко визнати правоту тих, хто був об’єктивно проти Росії. Визнання історичної справедливості українського руху 40‒50-х років логічно й морально потребує самозасуду. Німеччина, яка після Другої світової війни змогла відповісти на питання національної вини, подолала джерело агресії на власній землі. Росії це питання все ще належить розв’язати.
У світовій історії чимало прикладів виховання національної гідності через приклади борців за незалежність, і для сучасного українця постаті Івана Мазепи, Симона Петлюри та Степана Бандери стали символами патріотизму. Протягом майже тридцяти років Бандера був активним учасником і Провідником визвольного руху, основоположником ряду стратегічних і тактичних засад. Водночас його постать залишається міфологізованою — як в Україні, так і поза її межами. У листі до Головного командира УПА Василя Кука 1951 року він писав:
«Мушу вам щиро сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім’ям зв’язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими жертвами і кровію Найкращих Друзів… Чуюся негідним служити за символічне зосередження тих вартостей українського визвольного руху… Репрезентація — це не моє діло… Змістом мойого життя досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати, коли не беру в ній участі. На репрезентанта “за шклом” не надаюся».
Російсько-українська війна, що почалася 2014 року та повномасштабне вторгнення 2022-го, надаватимуть дискусіям нового спрямування, залучаючи старі й нові міфи. Постать Степана Бандери потребує виходу з біло-чорних тіней, аби його погляди та вчинки розглядалися в історичному контексті того часу, а не з позицій сучасних світоглядних стереотипів.
Значення Бандери залишається надзвичайно важливим і сьогодні. Момент повернення його імені всій Україні триває, і цей процес уже незворотний.
Промова Степана Бандери 1959 року
Довідка “Вісника-Анґеліафороса”: В другій половині 50-тих років Бандера активізував роботу по налагодженню зв’язків з націоналістичним підпіллям в Україні і формуванням нової нелегальної структури ОУН на українських землях. Ця організаційна діяльність Бандери серйозно занепокоїла керівництво СРСР. 15.10.1959 у Мюнхені агент КДБ Б. Сташинський пострілом із спеціально виготовленого пістолету (стріляв ампулами з ціанистим калієм) вбив Степана Бандеру.
Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивцею Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелепіна і Хрущова.
Після докладного слідства проти вбивці відбувся т. зв. «процес Сташинського» від 8 до 15 жовтня 1962 р. Присуд проголошено 19 жовтня — вбивцю засуджено на 8 років важкої в’язниці.
Німецький Верховний Суд у Карлсруе затвердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві. В інтерв’ю російській газеті «Комсомольская правда», опублікованому у номері за 6 грудня 2005 року, колишній голова КДБ СРСР Володимир Крючков визнав, що
«убийство Степана Бандеры было одним из последних устранений КГБ насильственными методами нежелательных элементов».
Степан Бандера донині похований на кладовищі у Мюнхені. Останнім часом в українському суспільстві ідуть жваві обговорення щодо доцільності перенесення праху Бандери в Україну.
За матеріалами, ґречно наданими Миколою Посівничем, підготувала Галина Маслюк.