Іоанніс Папафлоратос

Юрист-міжнародник

Викладач військових навчальних закладів

Події в Україні чітко підпадають під дію положень міжнародного гуманітарного права, відомого також як Право Війни або Право Збройних Конфліктів². Основу Міжнародного Гуманітарного Права³ складають чотири Женевські конвенції 1949 року та два Протоколи 1977 року. Відповідно до статті 2, спільної для всіх чотирьох вищезгаданих Женевських конвенцій, їх положення застосовуються у випадку «оголошеної війни» або будь-якого іншого збройного конфлікту, який може виникнути між двома або більше державами, навіть якщо стан війни не визнається як такий жодною зі сторін, як у випадку з Росією в даному випадку. Як відомо, Москва донедавна говорила про «спеціальну військову операцію».

Крім того, ці положення також застосовуються у випадку часткової або повної окупації території військами іншої країни. Фактично, це стосується навіть тих випадків, коли окупації не передував збройний опір. Термін «збройний конфлікт» не визначений у Женевських конвенціях. Однак зараз широко визнано, що він відображає реальну, а не лише юридичну ситуацію. Отже, під «збройним конфліктом» розуміється будь-яка суперечка, що виникає між двома або більше державами і призводить до втручання їхніх збройних сил, незалежно від того, як вони самі його характеризують.

Міжнародний Трибунал у справах колишньої Югославії постановив, що «збройний конфлікт існує щоразу, коли дві або більше держав вдаються до застосування сили». Крім того, він зазначив, що положення Міжнародного Гуманітарного Права застосовуються від початку бойових дій до їх завершення після підписання мирної угоди. Слід підкреслити, що кількість жертв або тривалість воєнних дій не мають значення.

Основні принципи, що випливають з визначення Міжнародного Гуманітарного Права, є наступними:

-принцип розрізнення військових/цивільних осіб (або військових/політичних об’єктів);

-заборона нападу на тих, хто знаходиться поза полем бою;

-заборона завдавати зайвих страждань;

–принцип військової необхідності;

-принцип пропорційності.

Таким чином, злочини в Бучі та інших районах української території є грубим порушенням більшості з вищезгаданих принципів. Тому вони заслуговують на кримінальне розслідування. Однак вони не підпадають під юрисдикцію Міжнародного Кримінального Суду. Він був створений 1 липня 2002 року, коли набув чинності його Статут, і знаходиться в Гаазі. Він має юрисдикцію розглядати воєнні злочини, скоєні після 1 липня 2002 року. Однак, відповідно до його Статуту (статті 17 і 20), Суд доповнює існуючі національні судові системи, здійснюючи юрисдикцію лише тоді, коли національні суди не бажають або не можуть розслідувати або переслідувати вищезгадані злочини. Таким чином, основна відповідальність за розслідування та покарання злочинів залишається за кожною окремою державою.

МКС може здійснювати свою юрисдикцію⁴, якщо дотримані наступні умови: а) обвинувачений є громадянином держави, яка прийняла, тобто підписала і ратифікувала Статут Суду; або б) воєнний злочин було скоєно на території держави, яка прийняла Статут Суду; або в) справа передана Радою Безпеки ООН (див. статті 12 і 13 Статуту Суду⁵).

На жаль, ні Росія, ні Україна не входять до числа понад 120 держав, які прийняли вищезгаданий статут⁶. Тому перші дві умови не застосовуються. Слід зазначити, що інші країни (такі як США, Індія, Ірак, Китай, Лівія та ін.) не прийняли Статут МКС. Цей факт не сприяє виконанню його мети, яка полягає в забезпеченні дотримання всіма норм міжнародного гуманітарного права.

Що стосується умови в), то, очевидно, неможливо повірити, що Рада Безпеки ООН (в якій Російська Федерація має право вето) коли-небудь погодиться передати справу до Міжнародного Кримінального Суду⁷.

Слід зазначити, що ці злочини також порушують Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 2444 від 1968 року про «Повагу до прав людини під час збройних конфліктів». Багато загиблих, як видається, були попередньо піддані катуванням. Це є грубим порушенням статті 3 Європейської конвенції про Захист Прав Людини і Основоположних Свобод⁸, яка говорить, що «нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню». Слід зазначити, що ця стаття гарантує абсолютне право. Нікого не може бути піддано катуванню або жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Нагадаємо, що вищезгадана Конвенція була прийнята під егідою Ради Європи про захист Прав Людини і Основоположних Свобод у 1950 році. Ця конвенція стала основою для створення Європейського Суду з Прав Людини⁹. Однак Росія була виключена з Ради Європи в середині березня 2022 року. Вона приєдналася до організації 26 лютого 1996 року. Зокрема, на сайті міжнародної організації було розміщено таке рішення: «На позачерговому засіданні сьогодні вранці Комітет міністрів ухвалив рішення в контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи, що Російська Федерація припиняє членство в Раді Європи з сьогоднішнього дня. Міністерство закордонних справ Росії відреагувало на це рішення, заявивши про вихід із загальноєвропейської інституції, стверджуючи, що було прийнято «упереджене рішення».

Незважаючи на добровільний вихід Росії, Комітет міністрів Ради Європи дотримався процедури виключення країни і зняв російський прапор зі штаб-квартири Ради у Страсбурзі. 25 лютого, на наступний день після вторгнення в Україну, Рада Європи призупинила участь Росії. Тому вищезгаданий суд не має жодної юрисдикції¹⁰. Як відомо, до нього може звернутися будь-який громадянин і будь-яка неурядова організація. Скарга має бути спрямована проти держави, а не проти приватної особи. Однак для того, щоб подати позов, необхідно виконати дві умови: а) держава-учасниця ЄКПЛ порушила одне з її положень і б) громадянин вичерпав внутрішні (національні) засоби правового захисту проти цього порушення.

Міжнародна спільнота повинна створити незалежні комісії і ретельно розслідувати злочини. Потім має бути знайдена юридична формула, яка змусить природних і моральних злочинців відповідати за свої дії. Деякі правники висловлюють думку, що це можна зробити, посилаючись на Конвенцію про заборону геноциду 1948 року¹¹.

Квітень 2024 року, Афіни, Греція

[1] Уривок з книги «Коротка історія відносин між Росією та Україною», виданої видавництвом «Lemon».