Ірина Ключковська – директорка Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою, Заслужена працівниця освіти України, Почесна професорка Львівської політехніки, доцентка, кандидатка педагогічних наук, лауреатка премії імені Ірини Калинець «За громадянську позицію та мужність у відстоюванні громадянських ідеалів», Почесна амбасадорка Львова, нагороджена численними державними відзнаками.

Це не моя війна, це не наша війна. Вона прийшла до нас брутально і хижо. Ворог зі страшної країни під назвою Росія вичікував упродовж 30 років нашої незалежності. Він десятиліттями готував цей підступний план, обкрадав і отруював нашу землю, засилаючи своїх агентів у всі можливі і неможливі структури держави. Комплекс меншовартості поглинув істот, які не мали ані своєї історії, ні культури, ні науки, але паразитували і привласнювали надбання України. Століттями висмоктували з неї силу, розум, інтелект, талант. Вони, як орки з фентезійних книжок Джона Толкіна, як потвори, схожі на людей, але не люди, вдерлися 24 лютого 2022 року на мою мирну землю. На землю, що готувалася весною прийняти у своє лоно зерна майбутніх врожаїв і годувала мало не пів світу, пахла духмяними хлібами, запашною олією. Чекала, коли зацвітуть сади, а діти підуть на канікули.

Улітку 2023, коли моя земля здригалася від вибухів і спливала кров’ю, коли горіли школи, пологові будинки, заводи, а сини і доньки України клали на фронті свої життя за те, щоб інші могли прокидатися вранці, іти на працю і просто дихати, ми з донькою захотіли набратися сили духу і поїхати до Канева, до могили нашого Тараса.

День був ясний. Ми обрали маршрут через Обухів і Кагарлик. Дорога зустріла нас сонцем, голубим літнім небом, буянням зелені. Я дивилася і не могла намилуватися природою, а вона дедалі розкішніше розкривалася перед нами соняшниковими і кукурудзяними полями, присадибними городами і садами, сільськими охайними хатками і обов’язково – дбайливо висадженими квітами. Час до часу на полях виструнчувалися тополі, чисто як у Шевченка – «стоять на сторожі, розмовляють з полем». Ми їхали серед цієї умиротвореної краси і не хотіли самі собі вірити, що десь там гримить, бахкає, десь вмирають і страждають наші люди. Відкидали думку, що й у нас тут, серед цих родючих земель, може раптом завити сирена і в цьому спокійному блакитному небі пролетить ракета, несучи смерть, руїну, біль.

Їхали далі. У селах ми натрапляли на стихійні базарчики. За прилавками чепурненькі сільські бабусі, завинені у біленькі хустки, продавали свій товар – соковиті помідори, цибулю, картоплю. «Ой, беріть-но ці кабачки. Та такі ловкі, такі ловкі», – промовляли, прихвалюючи овочі і фрукти, вирощені важкою працею. Про це промовисто говорили їхні порепані чорні руки. Очі світилися добром і теплом, як соняшники, що так рясно вродили цього літа на землі, спраглої спокою, миру, працьовитих рук, які б її з любов’ю торкалися.

Ось і Канів із його втомленими за літо вулицями, курними дорогами, блиском церковних бань. Тривога другого року війни більше відчувається саме в місті. Про неї нагадують їжаки, зсунуті на узбіччя, та рештки блокпостів, які в перші дні ворожого наступу позначали чи не кожен кілометр країни. Вузькою асфальтованою дорогою піднімаємося на Чернечу гору. Як до церкви. Позаду залишаємо тривоги, турботи, суєту. Йдемо до Тарасового місця спочинку. А звідти – Господи, відкривається велич! Дніпро, простір, що дихає волею. Враз розумієш, що це твоє, таке рідне – до щему в серці. Розумієш, чому ніхто не відступив у ці страшні перші дні і тижні нападу росії 24 лютого. Не відступив і не відступить.

Там, на Шевченковій горі, як у калейдоскопі, промчали перед очима картини наступу на нашу мирну і дружню до всіх країну. До останнього ми не вірили, що росіяни це зроблять. У ті перші місяці двадцять другого року атмосфера щодня нагніталася. А ми не вірили! Як і в 2014 році, коли «зелені чоловічки» підступно проникли в Крим і вкрали його. А ми – безборонні, без армії, без зброї, виснажені подіями на Майдані в час Революції Гідності, оплакуючи наших небесних воїнів, боронилися дерев’яними щитами, як символами нашої нескореності. А ще були анексовані частини Луганщини і Донеччини, формувалися загони наших добровольців, наших лицарів, які з тими-таки щитами, голі й босі пішли захищати обідрану, обкрадену Україну. Сотні тисяч тих, хто не хотів жити під Росією, ринули на захід і центр України, шукаючи рятунку.

Із кінця 2021 року нам казали, що стотисячне військо «рускіх» вже на наших кордонах, що туди стягують танки, піхоту, артилерію. А ми далі не вірили! Бо хіба це можливо? Є ж міжнародні гарантії безпеки! Це ж наша країна-сусідка, мовою якої розмовляє ледь не половина українців! «Світ не дасть, світ не допустить», – казали ми. Пригадую, як за тиждень до повномасштабної війни наш Інститут проводив нараду зі Світовим Конгресом Українців. Ми спільно готували велику подію, яка мала відбутися на День незалежності в Києві. «Може, не будемо проводити наради?», – несміливо питали партнери з Канади й Австралії. «Чому?», – щиро дивувалися ми і бачили лише їхні стурбовані очі на моніторах. Вони вже все знали. А ми й далі не вірили – хоча ЗМІ закликали збирати тривожні валізки, радили речі першої необхідності, які треба покласти разом із документами, розказували про правила поведінки при сиренах і про необхідність навчитися надавати першу медичну допомогу. Які ж ми були наївні. Життя вкотре нас навчило, що непокаране зло рано чи пізно прокинеться. Це як звір, що зачув запах крові і зупинитися вже не може. Так і Росія, що катувала, грабувала, морила голодом нас упродовж століть – вже  не стримається.

У ніч на 24 лютого я прокинулася перед п’ятою ранку. Зазирнула за звичкою в телефон, до новин. Як крижаною водою обдало:  війна! У голові вистукували молоточки – війна-війна-війна. Психологічно людина ніколи не може бути готовою до цього, як не може бути готовою до смерті близької людини. Бо війна – це жах, нищення, страждання. Не було паніки, лише страх. За близьких, рідних, дітей і онуків, за маму, якій 93 і яка пережила репресії, катування, а потім втрату батька, брата, депортацію до Казахстану в 1940. На генетичному рівні в мені жив цей страх перед росіянами. Він народився, ще коли я була дитиною і довгими вечорами слухала нескінченні розповіді бабці і мами про вивезення в Казахстан, животіння в землянках, голод, арешт сина і довічне заслання на рудники без права листування. Це були оповіді не з книжок, а реальна історія великої родини, з якої вижили тільки двоє – моя бабця і мама. Лише підрісши, я зрозуміла: такими «ворогами народу», як мої рідні, були мільйони українців. Мій дідо, член ОУН, якого мені не пощастило знати, казав: «Як я залишу Україну?». І не залишив.

Тому сама думка, що вони можуть зайти на мою землю, у моє місто, викликала ледь не панічні атаки.

Перші місяці війни ми спали одягнені, боялися гудіння сирен, не знали, куди бігти і куди ховатися. Поруч завжди був тривожний наплічник. Матері хапали малюків серед ночі і бігли в укриття. Ми ж із мамою залишалися вдома, адже поряд укриттів не було. А в старих будинках такі підвали, що краще туди не йти. Зрештою, було нереально кудись тягнути маму, яка ледве ходила. Найбільше, що я могла зробити – перевести її до ванної кімнати. Та згодом мені сказали, що це не найкраща ідея, бо при обстрілах розривається плитка і є великий ризик поранення. Правилом двох стін ми теж не могли скористатися, бо таких можливостей у нашій квартирі немає.

Моє місто в якусь мить перетворилося на великий котел, де змішалися львів’яни і сотні й сотні тисяч тих, хто втікав від війни, рятуючи життя. З маленькими клуночками, а то й без них, з дітьми, літніми людьми, перестрашені, голодні, втомлені –  біженці заповнили вокзал, вулиці, всі можливі приміщення, спортивні зали, дитячі садки, гуртожитки. Їхній потік, здавалося, ніколи не зупиниться. Велика частина з них рушить далі на захід, до країн Європи. І вже за 70 км від Львова, перетнувши кордон, вони зможуть видихнути з полегшенням від усвідомлення, що їхнім рідним не загрожують ні ракети, ні авіабомби, ні артилерійські обстріли.

Можна подати статистику і про кількість біженців, і про зруйновані будинки, школи, садочки, заміновані території. Але жодна цифра не здатна передати жаху, страху, тривоги – тих відчуттів, що переживає людина у час війни. Навіть якщо ти далеко від бойових дій, навіть тоді, коли не чуєш і не бачиш вибухів ракет, будинків, що складаються як карткові, величезних вирв, пожеж – ти постійно живеш у стані тривоги. А час до часу, коли лунають сигнали сирен і в тебе над головою летять ракети чи дрони, накриває тваринний страх, який важко подолати, і можеш лише молитися і просити в Господа: якщо прилетить у твій дім, то нехай одразу насмерть, щоб не довелося бути калікою.

Якось навесні 2022 я мала необережність вийти на роботу під час тривоги. Здавалося, у Львові все спокійно. Гарний, погідний день, спів пташок на тихеньких вуличках мого міста. І раптом чую дивний звук, якого не повинно бути (літаки вже давно перестали літати). Цей звук переслідував мене, ставав дедалі гучнішим. І раптом я побачила високо над головою ракету. Одну, другу. Люди поруч спочатку завмерли, потім почали метушитися, шукаючи сховища. А його не було! Всі двері будинків зачинені на кодові замки. Я забігла у перше-ліпше приміщення, куди мене пустили – це був салон краси з величезною скляною вітриною. Уже тепер, на третьому році війни, ми засвоїли: треба ховатися подалі від скла, адже воно може серйозно покалічити.

А тоді у Львові таки прогриміли вибухи, і чорний зловісний дим показав: ворог поцілив. Це була станція обслуговування автомобілів. Були загиблі і покалічені містяни, були численні руйнування. Так – тут, у Львові, гріх нарікати, ми маємо значно спокійніше життя, ніж у пеклі півдня і сходу України. Але війна не відпускає, тривога тримає кліщами, а сон переривається мало не кожної години, бо телеграм-канали пищать у телефоні, віщуючи про атаки на Київ, де живе моя дитина, на Харків, Херсон, Одесу, Миколаїв, Дніпро, Запоріжжя… Від ракет, які Росія запускає десятками і навіть сотнями, потерпає вся Україна, хіба на Закарпатті легше. І ти не можеш спокійно жити, абстрагуючись від повідомлень про наслідки таких атак, про покалічених і наляканих дітей, про людей, які опинилися під завалами, про те, як українці враз опиняються без даху над головою, втративши геть усе, що вони набували важкою працею ціле життя, про те, як на очах у батьків гинуть їхні діти… Приходить дуже чітке усвідомлення, що твій день може бути останнім.

Для мене особисто найстрашнішим був перший рік війни. Страх опинитися без продуктів і життєво необхідних ліків спорожнив на самому початку вторгнення полиці магазинів і аптек. У тих, хто пам’ятає «совєцьку» систему, було враження, що ми туди повернулися. Шикувалися довжелезні черги по хліб. Я сама бігала аптеками, збираючи необхідні ліки для мами, адже без них вона не виживе. Постійні відімкнення світла і як наслідок – відсутність тепла – заганяли нас у депресивні стани. Особливо в холодні осінні і довгі зимові вечори. Це згодом люди пристосувалися і запаслися різного роду ліхтарями, генераторами й екофлоу. Ми вивчили назви зброї: перші джавеліни і байрактари були для нас провісниками майбутньої перемоги, знаємо про ударні БпЛА – безпілотники, зенітні, керовані, крилаті ракети, балістичний «Кинджал». Коли чуємо про зліт МіГів з аеродромів Моздок, чи Саваслейка – сподіваємося, що це тренувальні польоти. На звук розрізняємо, коли летять дрони, а коли ракети. Ми на собі відчули, що таке повний блекаут, коли тебе накриває цілковита ніч, не працює зв’язок і ти не знаєш, що діється з твоїми дітьми. Коли ти йдеш засніженою вулицею, і світяться лише фари машин. Не можеш відімкнути двері квартири, бо не бачиш, куди встромити ключ. Коли хапаєшся за стаціонарний телефон, як за рятівне коло, щоб почути голоси найдорожчих. Коли тебе «виносить» із дому, бо вже несила залишатися на самоті без світла, зв’язку і в повній темряві, мчиш до товаришки з ліхтарем темними вулицями, щоб ночувати в неї і мати можливість хоча б порозмовляти.

Я так і не навчилася опановувати свій страх, гамувати серце, яке вивалюється з грудей. Пригадую, як мене в січні 2023 року оперували під виття сирен у Києві, а потім треба було дістатися до помешкання доньки на дев’ятому поверсі, вирахувати правильно час, щоб устигнути зайти в ліфт до відключення електроенергії – і молити Бога, щоб він не застряг.

У ці важкі дні дзвінки від друзів з усього світу, для яких ми працювали, були особливо важливими. І їхня відсутність стала для мене величезним розчаруванням, болем і відчуттям сорому перед моїми колегами. Мовчання від партнерів, які навіть не спромоглися на звичайне людське слово підтримки (не кажучи вже про конкретну допомогу для мого колективу), було фактично знеціненням нашої праці, яку ми щиро робили. Адже коли ми когось цінуємо і поважаємо, то у трудну хвилину нам не  байдуже, що відбувається з ними. Зрештою, Україна – це не лише посадовці у високих президентських чи міністерських кабінетах, – це люди, які зустрілися на твоєму шляху і потрапили у надскладні умови. І в таких ситуаціях вчасно промовлене слово підтримки може мати цілющу силу. Але ми переступили через образу і працюємо далі.

 Війна – час, коли ти стаєш залежною від новин. Вони, як наркотик, вимагають тебе прочитати, послухати, поспівчувати тим, кому дуже погано і небезпечно. Коли кожну смерть ти переживаєш глибоко і боляче, стаєш на коліна перед трунами молодих, красивих дітей України, що човнами пливуть у небеса серед людського моря. Бачиш: ось, це вони, відчайдухи, пішли з життя, бо захищали тебе і твоїх близьких. І ця думка стає нестерпно болючою. А потім ідеш на Марсове поле, де їх ховають, і щодня бачиш, як воно росте, розпливається, поглинаючи щораз, то більше нашого цвіту. Ніколи не можеш позбутися питання, на яке немає відповіді: «Боже великий, чому, за що?»