Дмитро Дроздовський (1987 р. н.) – український літературознавець, кандидат філологічних наук. Головний редактор найстарішого українського журналу іноземної літератури «Всесвіт» та науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка. Член болгарського відділення Європейської асоціації дослідників англістики (ESSE). Входив до складу Комітету з присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка. Член Національної спілки журналістів України та член правління Національної спілки письменників України. Живе й працює в Києві.

Дмитре, ми не бачилися понад чотири роки, відколи я в еміграції. Можеш пригадати перші години повномасштабного вторгнення Росії?

Олеже, десь о 4-й ранку… я щойно повернувся додому. Перед тим ми зібралися у «Сузір’ї», інтуїтивно розуміючи, що це відбудеться. Уже було кілька прямих повідомлень від друзів, про ранковий «початок» ми знали. Уяви: зачиняєш двері в помешканні, а далі – почалася війна. Зранку була паніка в супермаркетах: скуповували все, з’явилися проблеми з розрахунком картками. Батьки подзвонили мені зі США на стаціонарний телефон, бо мобільний не працював. Були переживання, був певний острах, зокрема від першої канонади, коли на Поділ у район Набережно-Хрещатицької (м. Київ. – ред.) прорвалися ворожі ДРГ. Відбувалися бої, наслідки яких помітні й досі в скляних вітринах на Набережній. Дружнє проговорення того, що може відбутися, допомогло мені опанувати страх. Паніки не було зовсім, лише здивування, який крихкий наш світ. Перший похід до супермаркету 24 лютого залишив слід: спорожнілі відділи мали апокаліптичний вигляд, відчуття посилювали величезні черги й поведінка людей, які переживали, які залишали готівку на касі, не перераховуючи, вивозили продукти, складали їх до авто й поспіхом їхали з паркінгу.

Якою була реакція літературного середовища Києва? Щиро кажучи, я намагався уявити емоції та обличчя людей, з якими давно знайомий, але щоразу зринають шаблонні моделі.

Складно сказати за літературне середовище. Хтось виїхав. Хтось, хто мешкав на Київщині, пережив окупацію, як Юлія Бережко-Камінська. Леся Мудрак, Анна Малігон виїхали з Києва разом із малими. У ті дні я більше комунікував із театральним середовищем. На тиждень хтось виїжджав, залишали малих дітей і котів на Західній Україні, а тоді поверталися до Києва. Працювали над оборонними спорудами на Нивках, на в’їзді до столиці, складали блокпости. Багато людей із перекладацького середовища виїхали, а щодо письменницького, то мені важко відповісти на це запитання. У «Сузір’ї» утворився штаб: хлопці там жили, тренувалися. Це був справжній форпост під час спроби рашистської окупації Києва. Світ театру рятував і давав сили боротися. Від 28 лютого я став учасником проєкту «Інформаційна оборона України», перекладаючи для Міноборони та МЗС щоденні звіти й інші матеріали.

Журнал «Всесвіт» має найширшу комунікацію у міжнародній літературній спільноті. Хто з письменників, і з яких країн, найпершими відгукнулися до редакції зі словами співчуття та підтримки?

Надійшли слова підтримки від члена Міжнародної ради журналу, нобелівського лауреата Марйо Варґаса Льйоси. Він став одним із промоутерів українського наративу в іспаномовному світі. Опублікував кілька статей в іспанському «El País». Також у 2022 році відбулася онлайн зустріч із доном Марйо, в якій узяли участь Сергій Жадан та Євген Нищук. Голос Льйоси є надзвичайно потужною підтримкою для України. Фрагмент із його статті з «El País» для «Всесвіту» переклав Сергій Борщевський. Також надійшла підтримка від польських колег, зокрема з Лодзького університету. Були слова співчуття від Джоан Роулінг, хоча ми так і не змогли організувати з нею зустріч, щоб обговорити деякі питання практичної допомоги Україні. Джоан, наскільки мені відомо, надає підтримку дітям з України.

Люди прагнуть крові і помсти. Чи розумно задавати письменникам моральні запитання у такий неморальний час?

Для мене питання про «моральні запитання» складне. Як на мене, ми зараз на порозі великого переформатування уявлень про мораль, що стала моралізаторством, а не цариною глибинно вільного духу. Для мене спілкування з людьми з фронту, зокрема під час поїздок на Київщину (я описував злочини рашистів), стало формою тієї справжньої нової, якщо хочеш, моралі, за якою – щось глибинно людяне, справжнє. А мораль іншого, не воєнного життя, для мене – якась аберація, часто імітація, часто щось напускне, доволі небезпечне й жорстоке. Люди, яких я бачив у військовому шпиталі в Києві у березні-квітні 2022 р., стали для мене носіями справжньої моралі.

Із початком війни випав певний пласт культури. Під офіційну заборону потрапили книжки та інші матеріали, що містять ідеологію зросійщення, імперські наративи московії тощо. Прорідили, насамперед, художню літературу. Наскільки мені відомо, наукові та вузькопрофільні галузеві видання цензура оминула?

Була дискусія, спричинена законопроєктом щодо цитування в науковій літературі джерел російською мовою. Журнал «Всесвіт» від перших днів війни звернувся до зарубіжних партнерів із вимогою бойкоту російської культури у світі: не можна підтримувати речі, гроші від продажу яких (копірайти на твори, вистави на гастролях, балет тощо) конвертують у зброю, якою вбивають твоїх співгромадян. Тому для нас бойкот російської культури став єдино можливою відповіддю. Згодом подібні звернення щодо бойкоту запустили й інші інституції, по-моєму, Інститут книги та Український інститут. Заборону на цитування російськомовних джерел у наукових працях вважаю небезпечним явищем, бо інакше доведеться відмовлятися і від багатьох архівних документів, від праць, які в різний час у силу різних причини були написані російською мовою. Не з минулим потрібно боротися, а знищувати те, що є зараз – тобто рашизм, який є черговим етапом нацистсько-фашистських наративів. Російський балет потрібно бойкотувати, російські виставки й вистави, продаж російської літератури в перекладах і підтримку перекладів для російських авторів.

Як ти вирішував для себе цю професійну дилему – як головний редактор журналу іноземної літератури?

Для нас дилеми не було. Російський світ, який згенерував дискурс смерті і який не змогла зупинити література, культура, має бути cancelled. Це небезпечний простір, у якому відбуваються гібридні процеси: гроші за копірайти та інше конвертують у зброю, якою вбивають нас. От і вся дилема.

Наступне запитання будуть хейтити. Що думаєш про перехід на «українську латинку», себто запис української мови латинськими літерами? Наскільки це реально зробити, враховуючи кризову ситуацію в системі освіти, бюджет впровадження, проведення загального референдуму? Якими можуть бути плюси та мінуси такого кроку?

Для мене це питання не є зрозумілим. Переможемо рашизм – тоді будемо обговорювати. Змінити абетку, запровадити українську латинку – це ж не так просто втілити. Правопис змінили, але досі деякі дискусії складно сприйняти (чому марИво, якщо вже в нашій традиції сприйнятим є марЕво). Потрібно вирішити нагальну справу: перемогти у війні. В науці важливо запровадити свою наукометричну базу а-ля Ukrainian Index, а не «лягати» під Scopus/WoS. Ось що справді б допомогло зміцнити український наратив у науковому просторі. Про українську латинку на тлі загроз від штучного інтелекту я поки навіть не розмірковую :)). Треба спершу пережити бота, який зазіхає на місце людини в нашому світі.

Авторам часом не комфортно розмовляти на незручні теми, бо над ними тяжіють фестивалі, премії, протекції і так далі. Що тебе мотивує бути автором, редактором і науковцем водночас в епоху, де провідною релігією є гроші?

Здатність виражатися – бути таким, яким ти є; говорити те, що ти хочеш сказати, прочитавши певну кількість творів, осмисливши певний корпус життєвих ситуацій, проаналізувавши певну частину різних закономірностей, явищ і процесів на різних рівнях. Хочеться справді сказати щось нове, продукувати новий сенс, тобто те, чого немає в інтернеті. Зараз мотивує бажання зробити все можливе, щоб хоч якось допомогти Україні перемогти агресора, знищити путінський режим назавжди. Мотивує те, що дає драйв, що дарує свободу і прийняття тебе таким, яким ти є. На щастя, сьогодні я маю коло таких людей, які знають тебе і люблять тебе таким, без фальшувань. І це змушує працювати і створювати. Прийняття тебе таким, яким ти є, породжує бажання жити й працювати. Гроші – лише інструмент, який може допомогти в досягненні цілей. Колись під час однієї розмови з критикинею й редакторкою Інною Корнелюк усвідомив, що кошти, які для багатьох справді є релігією, не можуть бути самоціллю. По суті, це лише символічне позначення, яке потрібно конвертувати в ресурс, необхідний для наповненого життя. На мою думку, в житті найважливішими є дві речі: розвиток і можливість отримувати радість від того, як ти живеш і що робиш. Важливо вміти радіти. Застиглий час – це страшно. У перші дні війни я майже цілодобово був прикутий до медіа: постійно лізеш до смартфона, читаєш новини, чекаєш. Здавалося, що час зупинився: ось один день добіг кінця, ось другий, третій… а нічого не стається. Тоді в якийсь момент стало дуже страшно: ти наче застиг у розвитку, війна паралізувала твою свідомість. Робота для фронту дала мені певний якір у житті в умовах реальності війни. Це було для мене справжньою мотивацією – бути корисним на війні, бути корисним для фронту. Тоді вперше, скажу чесно, я втратив відчуття радості від літератури.

На тлі війни в різних країнах спішним порядком почали виходити перекладні антології сучасної української поезії. Це справді велика кількість видань. Як пояснити нашим авторам про шкоду від такого поспіху, коли від неякісного перекладу страждає не лише оригінальний поетичний текст, але маємо проблему культури загалом від презентації продукту сумнівної якості?

Олеже, але я бачив і якісний контент. Поганий, на щастя, мене оминав. Ілля Камінський робив гарні представлення українських поетів у США в англомовних перекладах. Він має чудовий поетичний слух, є прекрасним поетом зі смаком і філософією. Ми співпрацювали в одному поетичному проєкті навесні 2022 р. Тоді вдалося підготувати якісні переклади. Зараз потрібно фіксувати, розповідати правду, причому новою мовою, без шаблонів, без штучності, без пози й манірності, без патетики й холодної аналітики водночас. Має бути віднайдена нова мова: так, як говорить сьогодні президент України у світі. Мене приголомшила команда, яка допомагає йому створювати спічі. Просто респект і уклін таким, як Андрій Сибіга. Це реально круто, це новий наратив, без учорашніх протоколів і штучності. Чи зможе така мова перемогти світовий офіціоз, витворюваний століттями? Складно відповісти, але український прорив у цьому направду драйвовий і викликає повагу. Те, що я читав із написаного під час війни, викликало емоційне збудження. Це було сильно, як книжка «War Poems» Олександра Коротка чи вірші й оповідання Юлії Бережко-Камінської в англійському перекладі Ендрю Шеппарда (Велика Британія). Ендрю Шеппард і Майкл Пурсглав у Великій Британії працюють над чудовими перекладами українських авторів англійською мовою. Також вдячний поетові й перекладачеві Алану Моррісону за його подвижницьку працю заради України.

У діаспорі багато творчої молоді. Розкажи, будь ласка, про літературну премію «Ars Translationis» («Мистецтво перекладу») імені Миколи Лукаша, яку щорічно присуджує журнал «Всесвіт» видатним українським перекладачам. Що потрібно, щоб номінуватися на таку премію і зацікавити тебе, як головного редактора?

Потрібно надрукувати якісний художній переклад на сторінках «Всесвіту». Зверніть увагу на переклади й наукові коментарі до них Віктора Мельника. Ось це – квантовий стрибок у перекладацтві, просто неймовірної сили автор, занурений у стародавні тексти. Скільки переклали з французької мови Віктор Мотрук, Дмитро Чистяк та Іван Рябчій, лауреати нашої премії імені Миколи Лукаша! Був прекрасний переклад сучасного американського роману Лайонел Шрайвер, який підготувала Ольга Демиденко і за який отримала «Ars Translationis» ім. Миколи Лукаша, великого перекладача, патрона нашого журналу, друга багатьох редакторів «Всесвіту». Сьогодні ж спільно з НСПУ вручаємо ще одну відзнаку – перекладацьку премію імені Олега Микитенка. Щоб здобути премію імені Миколи Лукаша, яку обговорюємо на засіданні редколегії, потрібний якісний переклад твору, від якого просто «хитає», який захоплює тебе психологічною складністю, стилістичною вправністю.

Щиро дякую за розмову, Дмитре. Маєш привітання діаспорі?

Сьогодні дуже важливо акумулювати зусилля й консолідувати наші творчі імпульси. Діаспора відіграє важливу роль у наближенні нашої перемоги. Мої друзі з Шотландії в листопаді привезли в Україну, в Коломию, 7 чи 8 автівок для хлопців на фронті. Не так давно мав зустріч із Уповноваженим із захисту державної мови Тарасом Кремінем, який має концепцію створення проєкту з об’єднання усіх осередків українства. Таку ініціативу могла б підтримати перша леді України. Зараз розробляють концепт, із яким офіс Уповноваженого звернеться до уряду. Це важливо сьогодні. Діаспора має відчувати підтримку й діалог. Важливо здійснювати обмін культурними продуктами, реалізовувати спільні проєкти, які б поширювали український наратив у світі.

Бесіду провів Олег Короташ