Микола Посівнич 

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, доцент кафедри історичного краєзнавства Львівського національного університету ім. І. Франка.

Від 14.11.2002 р. працює науковим співробітником у відділі визвольних змагань Львівського історичного музею та в Музеї ген.-хор. УПА Романа Шухевича.

У 2002 р. виступив одним із засновників Центру досліджень визвольного руху (Львів). З 2001 співпрацює з “Літописом УПА”. У 2004 обраний заступником президента благодійного фонду “Літопису УПА” ім. Володимира Макара, а з травня 2005 – президент фонду.

Член редколегії наукового збірника «Український визвольний рух», редакційної ради «Літопис УПА. Нова серія» (з 2010 р.), редколегії наукового видання «Дмитро Донцов. Вибрані твори: у 10 томах», Відповідальний редактор Літопису УПА (2017-18 рр.).

Науковим зацікавленням вченого є український визвольний рух ХХ ст.

Автор 10 монографій (три у співавторстві), упорядник і редактор 32 книг, календаря Літопису УПА на 2004-18 рр. та про Степана Бандеру на 2009 рік, автор 6 брошур і понад 300 статей. Учасник 80 наукових конференції і круглих столів.

 

Друже Миколо, ви є одним з небагатьох в Україні фахівців, які досліджують український визвольний рух минулого століття. Але ж несподівано визвольний рух українців продовжується і в цьому столітті. Чи можна провести паралелі між подіями у відстань 100 років? Одночасно, чим вони відрізняються?

Для мене і моєї великої родини це одна неперервна Велика столітня війна з російськими окупантами. З 1914 р. українська нація веде екзистенційну війну з перервами. Голодомори 1921, 1932-33, 1946 рр., винищення інтелігенції та церкви, русифікація є етапами цієї столітньої війни. Лише сліпий не бачить, як діє імперія – царська, комуністична чи “демократична”. Засоби і цілі у них є одними… асиміляція та  тотальне домінування русского міра. Приклади російських воєнних злочинів і окупації у Львові 1914-16, 1941 та Бучі, Ірпені і Ізюмі 2022-23 рр. є тотожними. Чи можна Путіна і росіян зупинити іншими методами, ніж це робили петлюрівці і бандерівці я не знаю…

Увага до постатей Степана Бандери, Романа Шухевича та інших оунівців розгорілася з новою силою в третьому тисячолітті і, особливо, серед молоді. Українці зрозуміли, що надто мало знають про досвід, який би міг бути корисним, чи краще, міг би убезпечити нашу націю від повторення тих самих помилок? В чому феномен незгасної пам’яті та знання про історію ОУН-УПА? Чому молодим українцям так важливо знати про Степана Бандеру зараз, через вісім десятиліть, в епоху діджиталізації ?

Історія є великою політикою, яка вимагає великих знань. Це наука, яка потребує постійно думати, вчитися і мислити, бо без цього неможливо діяти.  Тому вивчення і донесення інформації, фактично, правди, по суті, є суспільною місією. У кінці 1990-х була створена комісія по вивченню діяльності ОУН-УПА. Фактично, держава не визнавала ОУН і УПА. І ці люди, яких я знав особисто, генерал Василь Кук, полковники Василь Галаса і Василь Левкович, тобто ті люди, які безпосередньо знали Шухевича, Бандеру, ті, хто творили історію, вони були не реабілітованими, вважались бандитами. Ми мали робити щось, щоб донести правду, і відстоювати її. Поодинці ми би нічого не зробили, тому треба було обʼєднати довкола спільної теми людей, щоб стати потужною силою, школою, яка могла би доносити інформацію, впливати на свідомість, лобіювати впровадження законів, видання шкільних підручників тощо. Такою ідеєю став Центр досліджень визвольного руху. Сьогодні ми бачимо результат праці. Центр та його окремі науковці створили багато продукції, літератури. Завдяки 20-30 історикам сьогодні ми маємо декомунізацію і вже таке поширене гасло «Слава Україні! Героям Слава!», співаємо гімн наших знаменитих попередників, який надихав їх на боротьбу за незалежність України. Наші юнацькі мрії втілились у життя.

Історію завжди творять одиниці. Ніколи це не були маси, а лише окремі люди, які є тими промоутерами чи моторами ідей, вчинків. Найосновніше, що вони закочують рукави і показують першими як і що робити. Історія – це вчителька життя, жорстока вчителька, бо вона не любить незасвоєних уроків. Ми, українці, не засвоїли уроків, і тому нас історія дуже жорстоко карає. Памʼять окремої особи і колективна памʼять можуть бути дуже болючими. Нам не потрібно вказувати, хто нам має бути героєм і кого нам треба шанувати. Бо це вже будемо не ми. Історію не змінити. Як ви гадаєте, чому всі наші сусіди намагається написати для нас власне бачення історії? Це такий собі засіб маніпуляції. Історію українцям завжди писали інші. Тепер історію треба писати нам. А це дуже болюча тема. Кажуть: «Коли дізнаєтеся правду, вона вас визволить». Знання історії є силою. Тому й українців не допускали до навчання, до отримання знання – так було легше маніпулювати ними. І хто сьогодні боїться історії, хто уникає її, той приречений на її повторення.

Ви є головою фонду “Літопис УПА”, який починався за кордоном.

У далекому 1973 році в середовищі об’єднання колишніх вояків УПА ім. ген. Тараса Чупринки в США і Канаді відбулися організаційні процеси, які поставили перед собою завдання – об’єднання організацій двох країн у Товариство колишніх вояків УПА США і Канади.

Товариство поставило собі за головну мету створити спільне видавництво, яке би займалося підготовкою видань літопису УПА. Головним ініціатором та одним з чільних організаторів об’єднання був колишній вояк УПА Модест Ріпецький з Чикаго. Згодом до нього долучилися багато інших ветеранів, котрі в мешкали в США і Канаді. Крім того, були розіслані листи до інших комбатантів у Німеччину, Великобританію, Австралію та інші країни, де вони проживали, з проханням збирати свої спогади, фотографії, які можна було би використовувати для видання. Відповідальним редактором видавництва став Євген Штендера, співвідповідальним – професор Петро Потічний.

У 1976 році з’явився перший том «Літопису УПА». В 1978 році видавництво було оформлене юридично. 2023 рік можна вважати ювілейним (50 років) з часу офіційного створення видавництва «Літопис УПА». Це – одне з найстаріших видань, яке на теперішній час налічує 140 книг, що складають чотири серії. Крім книжок, видавництво друкує різні буклети, обіжники та календарі на повстанську тематику. У 1993 році видавництво «Літопис УПА» переїхало в Україну, де функціонує досі.

А які чинники зумовили видавництво «Літопис УПА» переїхати в Україну?

Засновники видавництва і відповідальні редактори на той час були старшого віку, і їм уже було нелегко витримувати таке навантаження. З іншого боку, вони вирішили, що видавництву потрібно надати нового імпульсу, залучити місцевих істориків та активістів. Таким чином у 1993 році видавництво переїхало з Канади в Україну, і у Львові, на площі Міцкевича, було створено спільне підприємство «Літопис УПА», яке в 1996 році було реорганізоване в Товариство з обмеженою відповідальністю (ТзОВ) і благодійний фонд «Літопис УПА імені Володимира Макара». Становлення і розвиток видавництва розпочав Ярослав Лялька. У 1996 році в Україні почали готувати до друку книжки. Проте, видавництво і надалі співпрацювало з канадським бюро і подавалися спогади з Канади, США та Австралії. Це були не тільки спогади, але й збірки документів, які кур’єри ОУН-УПА перенесли на Захід. А ще була база архіву закордонного представництва УГВР, збірки німецьких і польських документів про УПА. На початку 1990-х розпочалася масова нова, так звана, «київська серія», в якій публікувалися документи з архівів НКВД-КДБ та партійних архівів.

Власне, там є кілька серій і кожна має велику кількість томів. Чим ці серії відрізняються між собою?

Кожний том, або група томів, тобто серія Літопису, присвячені окремим темам. Томи з’являються не періодично, а залежно від підготовки, опрацювання наступних. Перша серія – Основна – налічує 53 томи. Друга, Нова серія, започаткована в 1995 році, налічує 31 том. Вона виходить під грифом не лише «Літопис УПА», але й Інституту української археографії ім. М. С. Грушевського НАН України, Державного комітету архівів України та Галузевого державного архіву СБУ. Для цієї серії зібрані документи і матеріали, які надходили з колишніх партійних архівів, обкомів Центрального комітету КПРС та архівів спецслужб. Третя серія «Бібліотека» видає дослідження та спогади. Уже вийшло 17 томів, ще декілька готуються до друку. Сюди входили зібрані дослідження молодих авторів, зокрема, Володимира В’ятровича, Лесі Онишко, Володимира Ковальчука, Олександра Пагірі, Олександра Іщука, Ярослава Антонюка та інших.

Для популяризації визвольної боротьби започатковано четверту серію «Події і Люди». Видано 42 книги. Вона більш зосереджена на легкому, науково-популярному складі дослідження, де публікуються матеріали про український визвольний рух і розрахована на широкий загал. Книжки цієї серії виходять, здебільшого, на 28 сторінок і мають більш біографічний характер. У цій серії видали книжки про Степана Бандеру, Романа Шухевича, Кирила Осьмака, Петра Полтаву, про діяльність УГВР. Їх легко розповсюджувати і небагато читати, якщо порівнювати з фоліантами на півтори тисячі сторінок з основної чи нової серії «Бібліотеки», тобто, фундаментальні книги вагою два кілограми. Такий маленький формат у доступній формі імпонує багатьом читачам, книжки мають велику популярність.

Крім того, ми щороку видаємо настінний календар «Літопису УПА», в якому подаємо найцікавіші події з життя Українського визвольного руху: битви, народження, смерті, події. Наприклад, раніше ми присвячували календарі жінкам в УПА, зброї, виданням УПА, публіцистиці, подіям на Галичині і Волині. Останніми роками такі календарі присвячуємо також воякам АТО, подіям Майдану, адже це є продовження аналогії боротьби УПА між теперішніми захисниками і Майданом, Збройним підпіллям ОУН-УПА. Подаємо там фотографії, які ілюструють ці всі події, а фотографії, як відомо, краще можуть свідчити, ніж документи. Це є відображення тої сторінки визвольних змагань, яке має найбільший попит. Коротко і ясно, в рекламних цілях популяризації робимо такий календар.

Як працює видавництво зараз? Адже часи нелегкі для будь-якого видавництва. Книжки очолюваного вами видавництва потребують, мабуть, неабияких затрат? Чи вдається продовжувати працю над “Літописами УПА”?

Видаємо книги не періодично. Зараз багато що в процесі підготовки. Шукаємо автуру, видавців і, звісно, фундаторів, котрі б могли оплатити друк книжок, бо це дуже затратна річ. Тому книжки кожної серії виходять по мірі можливостей.

Видання «Літопису» виходять завдяки фундаторам, меценатам і окремим жертводавцям. Ці книги безкоштовно розсилаються по бібліотеках як України, так і цілого світу. Фінансування завжди надходило з канадської та американської сторони, іноді з Австралії та Великобританії. Збирали кошти ветерани УПА в різний спосіб – на колядах, похоронах, різних українських імпрезах. Це був початковий та основний етап.

Другим етапом був пошук фундаторів і спонсорів. Третій етап – підписка. Наприклад, оголошували, що видають книжку про Волинь, і всі бажаючі могли замовити. Здебільшого, це були три джерела надходження фінансів. А ще були випадки, коли Товариство колишніх вояків платило гроші зі своїх членських збірок чи з отриманої, згідно зі заповітом, спадщини в честь пам’яті свого брата, родича, матері. Найбільшими фундаторами-благодійниками були: Григорій Голяш із Чикаго, Володимир Макар, Модест Ріпецький, Теодор Беш, Фундація Михайла Дубиняка з Великобританії, Борис Галаган-Ярко зі США. В кожній виданій книжці є присвята фундатору з фотографією і життєписом. Були фундаторами деякі українські організації, зокрема, Шевченківська фундація, українські Кредитівки з Чикаго, Нью-Йорка, Торонто, Монреаля.

А де берете гроші зараз, коли практично не залишилося ветеранів УПА?

Наразі теж допомагає діаспора. Це – дороговартісний проєкт. Якщо порахувати всю видану літературу, то її вартість складає понад півтора мільйона доларів.

Якби видавництво мало би зараз задовільне фінансування, за вашою оцінкою як історика, є ще багато не висвітлених тем, які могли би продовжувати цю серію на наступні десятиріччя?

Не тільки на десятиріччя, але й на сторіччя. Зараз в архівах СБУ, в загальному, зберігається понад 2,5 мільйона справ, які дослідники ще не бачили. Можна видавати окремий том про кожну сотню чи курінь. В нас взагалі відсутня тема біографістики. Книжки про провідників С. Бандеру, Р. Шухевича є досить маленькими і не висвітлюють навіть їхні біографічні постаті. Я вже не кажу про середню і нижчу ланки. Тут можна зробити цілий інститут біографістики. Окремо можна досліджувати тематику військової історії, яка в нас фактично відсутня. Україні завжди заборонялося мати власну армію і, відповідно, власну військову історію. Можна висвітлювати дипломатичну ділянку визвольного руху. Але проблема не лише в коштах, але і в дослідниках. В Україні є не більше, ніж десять дослідників, які займаються цією темою. Стільки ж дослідників УПА є в Польщі. Є також і в Росії багато дослідників, котрі спеціально чи опосередковано досліджують діяльність УПА. Тому в нас мало би бути в десятки разів більше дослідників. Ця тема має дуже велике поле дослідницької, пошукової, а тим паче, видавничої діяльності.

Над чим працює видавництво зараз?

Видали книжку Ігоря Марчука “Отаман Тарас Бульба: між міфом і реальністю” (2022), нещодавно спомини Гайдука Теодора  “ПОВСТАНСЬКІ ДНІ. (1945-1948)”  в Серії “Бібліотека”, т. 17. Тобто, є багато проєктів, які, на жаль, через брак доступу до архівів, коштів, авторів і вільного часу не вдається підготувати. Та й суспільний резонанс під час нинішньої російсько-української війни переходить на інші теми. До того ж, доживають останні ветерани ОУН-УПА в Канаді і США. Наше видавництво має свій біологічний вік, і останніх 15 років ми балансуємо на межі закриття.

Ви згадали проблему доступу до архівів, але ж, наскільки відомо, доступ до архівів відкритий…

Доступним є загальний архів. Архіви Міністерства оборони, СБУ, міліцейські, Служби зовнішньої розвідки, які потребують відкритості для досліджень, фактично засекречені. Якщо спецслужби будуть керувати архівами, вони ніколи не нададуть доступу до інформації неіснуючої держави…

Видавництво цікавить не тільки мілітарна, але й культурна та інша діяльність УПА?

Очевидно. Щодо художньої творчості, наприклад, 10-й том із серії «Бібліотека» присвячений творчості основного пропагандиста та ілюстратора видань УПА Ніла Хасевича. У книжці поміщена гарна мистецька добірка його ілюстрацій. Два томи (23-й і 32-й) присвячені медичній діяльності УПА. Окремі томи присвячені бункерам, тобто, архітектурі українського підпілля. Там чітко подаємо схеми криївок, сховки тощо. Присвячений том діяльності Служби безпеки, зокрема, подаються протоколи допитів агентів, а також – законодавчому органу – УГВР. Також не забули про нагородну систему УПА. Намагаємось висвітлювати всі аспекти життя і боротьби повстанців.

Чи вдається налагодити співпрацю із закордонними архівами, в яких є документи про діяльність УПА?

Цим займається наш дослідник Євген Місило, котрий на базі документів, знайдених у Польщі, видає книжки. Він також видав пропам’ятну книгу.

Архіви, які в даний час надає СБУ, мають велику цінність для «Літопису УПА»?

Безперечно. Це є оригінальні повстанські документи або протоколи допитів командирів УПА. В них є дуже багато цінної інформації, які в пам’яті чи мемуарах або пізніших пропагандистських матеріалах не збережені. Це – оригінальні звіти, документи, матеріали повстанського походження та інші супровідні документи польських, радянських, румунських та угорських спецслужб. Документи доповнюють цю діяльність, бо не всі документи можемо знайти в Україні. Варто також звернути увагу на новознайдені архіви, зокрема, Озернянський архів, який був опублікований в томах 43-44, або архіви, які знаходять чорні археологи в бідонах і продають на «чорному ринку». Десята частина цих архівів потрапляє до нас, і ми їх теж активно використовуємо.

Зараз залишилося мало воїнів, котрі воювали. Але є більше живих людей, котрі співпрацювали з підпіллям як кур’єри, зв’язкові, тоді вони були ще дітьми. Чи використовуєте їхні спогади?

У нас є окрема тема про юнацтво ОУН, де збираємо свідчення і спогади. Але вони мають суб’єктивний характер, тому використовуємо їх найменше. І, взагалі, протягом існування видавництва, як в основній сфері, так і в канадській, публікувалися документи, які мають автентичне походження.

В радянські часи заборонялася, чи радше взагалі замовчувалася тема визвольних змагань українського народу? Що спонукало вас обрати таку “незручну” для молодого дослідника тему?

– Коли я ще навчався в університеті, кандидат історичних наук Григорій Дем’ян зацікавив нас темою дослідження ОУН-УПА, і так він привів мене у це видавництво. Привів він також Володимира В’ятровича, Олександра Вовка, Руслана Забілого, Лесю Онишко. Згодом ми познайомилися з відповідальним редактором, професором Петром Потічним з Канади. І так почався процес наших досліджень і співпраці. Ми слухали дуже цікаві виступи ветеранів УПА та активних учасників визвольного руху. Спілкувалися з такими особистостями як Петро Дужий, Василь Кук, Василь Галас, з полковником Василем Левковичем-Вороним. І це неповний список. Василь Кук очолював науковий відділ братства ОУН-УПА. Він багато писав, досліджував, їздив, виступав, і таким чином залучав багато молоді для дослідження і популяризації історії ОУН-УПА.

Потім вам довелося й самому очолити  видавництво?

Із 2005 року я є президентом благодійного фонду «Літопис УПА», а з 2017 року став відповідальним редактором замість професора Петра Потічного, котрий обіймав цю посаду від початку заснування і аж до 2017 року. Генеральний директор видавництва – Ігор Гомзяк. У нас дві організації: «Товариство з обмеженою відповідальністю», яке займається видавничими справами, і «Благодійний фонд», який більше популяризує, займається діяльністю.

Чи нова хвиля московської агресії спонукатиме до пошуків нових дослідників? Яким ви бачите майбутнє видавництва? Чи воно вже виконало, можливо, свою функцію і продовження непотрібно? Може бути таке, що українська нація зараз викристалізує нового Бандеру?

Новий лідер типу Бандери має появитися в трикутнику Харків-Полтава-Маріуполь. Сама логіка цієї війни це підказує. Більшість істориків пішла воювати в ЗСУ, бо до неї і тепер не бачать можливостей реалізовувати свої здобутки та напрацювання. Наші вороги вкладають великі гроші в історію та її популяризацію. Нове покоління поки немає цікавості до написання власної історії, крім поодиноких фанатиків та ентузіастів цієї справи…  Нам потрібно діяти розумно, або по-бандерівськи.  Іншого вибору нам історія не дає.

Українська нація важко міняється. Зараз, як і колись, багато суперечок, хто є справжнім патріотом України? Українці легковірно піддаються на провокації і замість ворогів, лінчують своїх. Майже завжди це коштувало Україні втрати волі. Скажіть будь ласка, що все змінилося, українці в єдності і злагоді відвоюють свою державу і убезпечать майбутні покоління від столітніх зазіхань ворога! Ми, нарешті, вивчили свій урок?

Путін і його імперці ведуть дуже вдалу інформаційну та гібридну війну, де яскраво видно всі болючі місця української політичної нації. На жаль, ми далі не робимо висновків з історії, особливо, еліта та верхівка влади. На мою думку, найбільший патріот зараз той, хто платить податки та формує робочі місця. Наразі у нас є колективний лідер в особі народу, що дає нам змогу реально вистояти в світі суцільного хаосу і постправди…

Щиро дякую за цікаву розмову.

Бесіду провела Галина Маслюк.