Олександр Морозов, директор бібліотеки Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, член Національної спілки краєзнавців України.
Майбутній навколосвітній мореплавець, дослідник-географ, океанолог, картограф, етнограф та першовідкривач невідомих земель Юрій Федорович Лисянський (1773-1837) народився та жив у той час, коли ще не всі далекі землі були нанесені на карти, а тривалі заокеанські мандри були справжнім подвигом, пов’язаним зі значними труднощами та небезпеками.
Період другої половини XVIII–початку XIX ст. в історії України був драматичною добою суттєвих змін та перетворень в усіх сферах суспільного життя. Будучи фактично історичним ядром Російської імперії, без якого саме її існування не було можливим ані ідеологічно, а ні економічно, Україна перебувала в умовах жорсткого підпорядкування централізованій самодержавній владі нарівні з іншими анексованими та колонізованими провінціями. Колесо імперських реформ, спрямованих на уніфікацію та денаціоналізацію усіх сторін життя, торкнулося українців з особливою силою. Втрата залишків адміністративної та культурної автономії, знищення Запорізької Січі, насильницька ліквідація Гетьманщини та полкового козацького устрою, закріпачення селян, гноблення української мови, русифікація духовного та культурного життя стали тими ключовими подіями, що докорінно змінили традиційний устрій українців.
На рубежі XVIII–XIX ст. у столиці колишньої Російської імперії Санкт-Петербурзі існувала потужна, впливова, хоча на той час ще строката, організаційно та ідеологічно роз’єднана, українська громада (за влучним висловом О. Пріцака, «малоросійська мафія столиці») активними діячами якої були не тільки письменники, художники, музиканти, архітектори, академічні вчені, але й державні чиновники, військові та дипломати, які, вільно чи невільно, своєю діяльністю сприяли подальшому українському національно-культурному відродженню, а згодом – і потужному національно-визвольному руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. Саме тут,у «Північній Пальмірі», у 1798 році побачила світ українською мовою славетна «Енеїда» І. Котляревського. Саме тут на початку ХІХ ст. освічені українці у списках поширювали «Історію Русів» – потужний маніфест українських «автономістів» та чи не найперший твір вітчизняної історіографії, що фактично засвідчив окремішність української історії, а отже й народу. Що вже говорити про інших, якщо навіть такі величні постаті української культури, як Микола Гоголь і Тарас Шевченко, намагалися саме там, у Петербурзі, реалізувати свій творчий потенціал…
Майбутній мандрівник та мореплавець, котрий першим з українців обійшов довкола світу, Юрій Федорович Лисянський походив зі старовинного козацького шляхетного роду міста Ніжина. Тогочасний Ніжин, хоча й був значно приголомшений імперськими реформами російського царського режиму, але ще не встиг перетворитися на глуху провінцію (це станеться пізніше, у 30-40 рр. ХІХ ст. після суттєвого обмеження магдебурзького права та скасування славнозвісних ніжинських ярмарків). Місто було адміністративним, військовим та торговельним осередком Гетьманщини, центром Ніжинського козацького полку – найбільшого на лівому березі Дніпра.
Лисянські не були «захудалим родом збіднілих дрібнопомісних дворян», як про це писали численні російські та радянські історики-біографи мореплавця, а належали до козацької еліти Гетьманщини.
Численні представники роду Лисянських документально засвідчені в козацьких реєстрах та компутах ще з середини XVII ст. Засновником ніжинської гілки Лисянських, як стверджують архівні джерела, був покозачений правобережний шляхтич Степан (Стефан) Лисянський, котрий у другій половині XVII ст., після втечі з кримського полону, перейшов на терени Гетьманщини й оселився у фільварку Харсіки біля сотенного містечка Чорнухи Лубенського полку. Він був «…природным польським шляхтичем и того краю войска товарищ». Степан Лисянський та його предки, як стверджують джерела, належали до шляхетського гербу «Лис» та «козакували на тому березі Дніпра», тобто належали до правобережної української козацької старшини.
Син Степана Лисянського Семен також належав до козацької старшини, був полковим осавулом, і «на службе воинской» разом з іншими козаками брав участь у російсько-турецьких війнах і «в походе кончин и жизнь». Його нащадок Герасим Семенович Лисянський з трьома синами – Дем’яном, Іваном та Федором, також були на військовій козацькій службі. Дем’ян Герасимович Лисянський тривалий час обіймав посаду Заньківського сотника Ніжинського полку, згодом – бунчукового товариша, мав численні маєтості в сотенному селі Заньки під Ніжином та в Березенському повіті Чернігівщини. Іван Герасимович Лисянський дослужився до звання абшитованого військового товариша та володів батьківськими маєтками в Чорнухах та Ічні.
Батько майбутнього мореплавця Федір Герасимович Лисянський (або, за тодішніми церковними відомостями, Федір Герасимовський) народився 1735 року, був освіченою людиною та починав військову кар’єру писарем «при письменних указных делах» сотенної Іченської канцелярії та Прилуцької полкової лічільної комісії. Згодом, покинувши військову службу, він перейшов канцеляристом до Київської духовної консисторії, де 1760 року був рукоположений в сан, отримав призначення священником на парафію Івана Богослова в місто Ніжин та обійняв посаду «намісника володькодівицького».
Ніжинська церква Івана Богослова розташовувалася на центральній вулиці міста, біля Київської брами ніжинської фортеці, мала великий приход і була у XVIII ст. однією з найкращих церков міста. Її спорудив 1752 року власним коштом нащадок впливової родини ніжинських греків полковник Іван Петрович Тернавіот. Родини Лисянських та Тернавіотів невдовзі також увійшли в близькі взаємини – фундатор храму І. П. Тернавіот став хрещеним батьком одного з дітей о. Федора. Будували храм, як вважають дослідники, відомі архітектори А. Квасов та В. Григорович-Барський.
1-го (12) квітня 1773 року дружина ієрея Федора Лисянського Фотина Йосипівна (дочка священника зі шляхетного козацького роду Якубовських) народила сина, якого охрестили Юрієм (Георгієм). Обряд хрещення здійснив батько новонародженого, протоієрей Федір Лисянський, у Богословському храмі. Юрій був шостою дитиною в багатодітній родині Лисянських. У метричних та сповідних книгах Іоанно-Богословської церкви м. Ніжина вдалося виявити згадки про інших дітей подружжя Федора та Фотинії Лисянських (подаємо за роком народження): Іван (1755/1758), Ганна (1763), Ананій (1767), Ганна (1768), Симеон (1772), Юрій (Георгій, 1773), Петро (1777), Єлісавета (1778), Федір (1782). У подальшому в писемних джерелах згадуються тільки Іван (був священником у с. Махнівці Борзнянського повіту, згодом у 1803 р. змінив батька на посаді настоятеля Івано-Богословського храму м. Ніжина), Ананій та Юрій стали морськими офіцерами. Решта дітей, на жаль, померли в ранньому віці.
У Ніжині та в околицях міста Лисянські мали декілька будинків. Так, у селі Заньки розміщувалася маєтність (будинок та земельні володіння) козацького сотника Дем’яна Федоровича Лисянського. Зазвичай до таких маєтностей входили панський будинок, господарчі споруди та землі сільськогосподарського призначення. У Ніжині в Богословському приході на вулиці, що вела до фортечної вилазки в напрямку річки Остер (зараз – вулиця С. Яворського) протоієрею Федору Лисянському та його родині належали два невеличкі будиночки – дерев’яний «на три покої» з господарчими спорудами (згорів під час нищівної пожежі 1797 року), та ще один на тій самій вулиці «об одному покої», який дістався йому від брата Івана. Була також невеличка одноповерхова кам’яниця неподалік від церкви Івана Богослова зі світлицею, господарчою кімнатою на глибокому підвалі та холодними сінями, де власне був кабінет священника, а також час від часу збиралася невеличка парафіяльна школа (від 2 до 5 учнів), якою опікувався протоієрей Федір Лисянський (зараз у цьому будинку створюється музей видатного мореплавця). Ця історична споруда – унікальний взірець міської забудови Ніжина XVII–XVIIIст., єдиний збережений на сьогодні меморіальний будинок, який пов’язаний з життям та діяльністю родини Лисянських. Тут, безумовно, бував маленький Юрко Лисянський, коли допомагав батькові в богослужіннях та відвідував парафіяльну школу.
Десятирічним хлопчиком Юрко Лисянський вступив до Морського кадетського корпусу в Петербурзі, який готував майбутніх офіцерів для російського військово-морського флоту. Дослідники вважають, що це сталося завдяки клопотанню дядька Дем’яна, котрий все своє життя віддав козацькій військовій службі, та протекції впливового земляка, колишнього ніжинського наказного полковника, а на той час статс–секретаря самої імператриці Катерини ІІ, Олександра Безбородька. Одночасно, незважаючи на вже досить дорослий вік – 15 років, кадетом зарахували і його старшого брата Ананія. Тут 1785 року Юрій Лисянський близько зійшовся з німцем естонського походження Адамом Йоганном фон Крузенштерном, з яким його буде пов’язувати багаторічна дружба.
На той час Морський кадетський корпус вважався прогресивним навчальним закладом. Його процвітанню, зокрема, сприяла активна діяльність інспектора, вченого-просвітителя, українського громадського діяча Григорія Андрійовича Полетики. Учителем математики, астрономії та ротним командиром в Ю. Лисянського в корпусі був ще один українець Платон Якович Гамалія, відомий капітан-командор, приятель І. Котляревського, член Академії Наук та автор перших підручників з навігації. Корпус давав ґрунтовну загальну освіту. Заняття проходили щодня у два блоки: зранку – морські та математичні предмети, у післяобідній час – словесність та іноземні мови. Обов‘язковими були уроки фехтування, малювання й танців. Приготування уроків відбувалося у вечірні години. По суботах післяобідніх класів не було, натомість влаштовувалося загальне шикування, на якому оголошували провини кадетів, котрих карали тілесно.
У корпусі процвітала «дідівщина». Повний шестирічний курс навчання ділився на дві частини – кадетський та гардемаринський. Гардемарин мав право обрати собі кадета-«ад’ютанта», який був зобов’язаний виконувати усі його забаганки, терпляче зносити кпини та побої, але натомість гардемарин захищав свого підопічного від кривдників та допомагав з уроками. У гардемаринських класах поглиблено вивчали засади сферичної тригонометрії, навігації, астрономії та геодезії, гідрографії, теорії кораблебудування тощо. Незважаючи на труднощі та відірваність від рідного дому, Юрію Лисянському навчання давалося легко. У перші роки йому допомагало те, що він ще в Ніжині був навчений читанню, письму та арифметиці. Улітку 1784 і 1785 років, як успішного учня, його допускали до «шлюпкових» навчань у Кронштадтській гавані. 20 березня 1786 року Лисянського переведено до гардемаринського класу, а влітку того ж року він брав участь у навчальному плаванні на вітрильнику до острова Гоґланд. 1787 року його брат Ананій Лисянський отримав чин мічмана і був направлений на флот, а Юрія призначили практикантом на фрегат «Мстиславець», на якому він здійснив своє перше плавання до берегів Англії. Після завершення плавання Ю. Лисянський отримав гарну характеристику за старанність та успіхи в навігації.
У зв’язку з початком російсько-шведської війни 1788-1789 років у Корпусі відбувся достроковий випуск гардемаринів. Серед випускників був і 15-річний підпрапорщик Юрій Лисянський, котрого в чині «за мічмана» відрядили на службу до ескадри адмірала С. К. Грейга, на фрегат «Подражислав». Бойове хрещення Ю. Лисянський прийняв у битві при острові Гоґланді 6 липня 1788 року. Вже в першому бою він заслужив похвалу командира, який побачив у молодому гардемарині здібного та хороброго офіцера. Після закінчення бойових дій на Балтиці Ю. Лисянський протягом трьох років служив на бойових кораблях. 1793 року він отримав чин лейтенанта. На кінець 1793 року Ю. Лисянського та його кадетського приятеля А. Й. Крузенштерна відряджено для проходження морської практики до Великобританії, де вони були зараховані волонтерами на кораблі ескадри адмірала Дж. Мюррея. На англійському флоті Ю. Лисянський прослужив волонтером близько 7 років, службу проходив на фрегатах «Люазо» та «Топейз». У цей час він здійснив кілька далеких плавань: побував біля берегів Англії, Північної, Центральної та Південної Америки, Західної та Південної Африки, довгий час жив в Америці, плавав до Ост-Індії. У цей час Ю. Лисянський брав участь у військових операціях англійського флоту проти французів, а в 1796 році, при взятті фрегата «Єлізавета», отримав важку контузію. Під час плавання біля островів Карибського басейну він переніс смертельно небезпечне захворювання – тропічну лихоманку, відому під назвою «жовта гарячка», що ледве не відняла в нього життя. На щастя, до нашого часу дійшов «Журнал лейтенанта Лисянського», що він його вів під час служби волонтером на суднах англійського флоту від 1793 по 1800 рр. Щоденникові записи й листи відтворюють яскраву картину вражень Ю. Лисянського від тодішнього його життя в Європі, Америці, Південній Африці та Індії, містять чимало цікавої історичної та етнографічної інформації.
На початку жовтня 1795 року Ю. Лисянський на купецькому кораблі прибув до Нью-Йорка, де в той час була епідемія чуми. 12 жовтня на диліжансі мандрівник відбув до тодішньої столиці США – міста Філадельфії (штат Пенсільванія), яке справило на нього велике враження. Перебування в місті тривало до весни 1796 року. У листуванні та щоденнику Ю. Лисянський відзначив, що його особливу увагу привернули міський музей та публічна бібліотека. Дуже високо він відгукувався про діяльність Бенджаміна Франкліна, мармуровий пам’ятник якому було встановлено на фасаді бібліотеки. У Філадельфії Ю. Лисянський отримав запрошення на аудієнцію до першого президента США Джорджа Вашингтона та мав з ним розмову. Це стало можливим завдяки знайомству в диліжансі з Мартою Поллок – дочкою бізнесмена та торгового капітана Джозефа Ентоні, котрий і влаштував Лисянському зустріч з президентом. У листі до брата Ананія Юрій Лисянський писав: «Скільки хто не говорить проти гостинності тутешніх обивателів, але я на них жалітися не можу. Будучи знайомим з багатьма фаміліями, я від оних отримав чимало вітань. Президент же Вашингтон обласкав мене таким чином, що я по гріб життя мого повинен йому лишатися вдячним і завжди сказати, що не було у світі величніше мужа цього. Простота його життя й доброзичливість у поводженні такі, що в одну мить вражають і дивують почуття».
Під час служби за кордоном, Ю. Лисянський самотужки вивчив англійську мову та досконало нею володів. Сучасники розповідають про курйозний випадок, який трапився з ним перед самим поверненням на батьківщину: з’ясувалося, що за 7 років постійного перебування в англомовному середовищі, Ю. Лисянський забув російську мову! Повертати до Петербурга «російського» офіцера в такому стані було неможливо, і послу в Лондоні графу Воронцову довелося терміново викликати в Англію його брата Ананія, завданням якого було «розговорити» Ю. Лисянського та повернути йому «російськомовні» навички… Ця подія набула широкого розголосу серед російських офіцерів, через що Ю. Лисянський зазнав чимало глузувань. А взагалі служба на Британському флоті справила на нього велике враження, і все своє подальше життя він був відвертим «англофілом».
Навесні 1800 року Лисянський повернувся до Петербурга, отримав чин капітана–лейтенанта та був призначений командиром на фрегат «Автроїл». У той же час він переклав з англійської мови та видав велику книгу Джона Клерка «Рух флотів», у якій розроблялася нова тактика ведення військових морських операцій. 1803 року за військові заслуги, хоробрість та участь у 18 морських кампаніях Ю. Лисянського нагородили орденом Святого Георгія 4-го ступеня.
Ще під час служби на Британському флоті, А. Й. Крузенштерн та Ю. Лисянський обговорили план навколосвітньої морської експедиції. Після повернення до Петербурга, Крузенштерн виклав цей план у вигляді письмового рапорту. Майже три роки цей документ «блукав» коридорами установ та чиновницькими кабінетами і на самому вищому рівні був визнаний недоречним. Причиною цього стали зашкарублість чиновників, нестача коштів, технічна відсталість тодішнього російського флоту, відсутність досвідчених морських офіцерів та науковців, здатних здійснити подібне плавання. Розчарований Крузенштерн виїхав з Петербурга до власного маєтку в Естляндії, збирався подати у відставку та став замислюватися про педагогічну кар’єру викладача географії в повітовому училищі. А Ю. Лисянський тим часом продовжував служити на флоті та, наскільки це було можливо, намагався «проштовхувати» перед начальством план «кругосвітки»…
Нарешті, на рапорт Крузенштерна звернула увагу комерційна Російсько-Американська торгівельна компанія, що займалася видобутком хутра на Далекому Сході та Алясці. Саме вона взяла на себе підготовку навколосвітньої морської експедиції, керівником якої було призначено А. Й. Крузенштерна. Його помічником та командиром другого корабля призначили Ю. Лисянського. У вересні 1802 року капітана Лисянського відрядили за кордон з метою купівлі іноземних кораблів для майбутнього плавання. У Лондоні за кошти Російсько-Американської компанії Ю. Лисянський придбав два шлюпи – «Леандр» та «Темза», що на початку червня прибули в Кронштадт, де й отримали нові назви – «Надєжда» та «Нева». 7 серпня 1803 року о 10-ій годині обидва шлюпи знялися з якоря і відпливли від кронштадтського рейду.
Під час навколосвітнього плавання Ю. Лисянський був капітаном шлюпу «Нева». Його команді було доручено доставити вантаж до російських факторій у Північній Америці – на островах Сітка, Кад’як на тихоокеанському узбережжі Аляски. Майже дві третини всього пройденного шляху «Нева» під командуванням Лисянського подолала самостійно.
Перші дні плавання супроводжувалися жорстокими штормами. Проте від самого початку командою «Неви» та її капітаном регулярно велися метеорологічні, гідрографічні спостереження, збиралися та систематизувалися різноманітні географічні відомості. До середини грудня кораблі А. Й. Крузенштерна та Ю. Лисянського підійшли до острова Святої Катерини, де команда «Неви» провела терміновий ремонт пошкоджених щогл. Практично безперешкодно судна проминули Вогняну Землю та протоку Дрейка, що дозволило Ю. Лисянському зробити висновок: мореплавство в цих широтах є не більш небезпечним, ніж у будь-якому іншому місці Світового Океану. На шляху до Маркизького архіпелагу Ю. Лисянський затримався на декілька днів біля острова Пасхи, де провів астрономічні спостереження та уточнив координати острова. На Маркизах обидва кораблі запаслися питною водою, свіжими фруктами та дослідили побут корінного племені дикунів-канібалів. Ю. Лисянський став першим європейцем, котрий склав словник мови місцевих тубільців.
Біля Гавайських островів Крузенштерн та Лисянський розійшлися: «Надєжда» вирушила до Японії, Курильських островів та Камчатки, а подальший шлях «Неви» лежав до берегів Аляски. Ю. Лисянський взяв курс до острова Кад’як, і після двадцяти трьох діб важкого плавання прибув до російських колоній на півночі Америки. Тут команда «Неви» на чолі з капітаном була змушена взяти участь у військовій сутичці з місцевим племенем індіанців-тлінкітів, які повстали проти російської колонізації їхніх споконвічних земель. Участь у російських колоніальних війнах не входила в плани експедиції Ю. Лисянського. Сутичка призвела до жертв з обох сторін, і до честі капітана зазначимо, що він пішов на примирення та перемовини з вождями місцевих племен.
Під час майже одинадцятимісячного перебування на Алясці Ю. Лисянський склав детальний опис островів Кад‘як та Сітка, здійснив кількаденне сходження на вершину згаслого вулкану Еджкомб, картографував прилеглі території та зібрав цінну етнографічну колекцію, що розповідає про побут та культуру корінних народів Північної Америки. Матроси шлюпу «Нева» під командуванням Ю. Лисянського взяли безпосередню участь у будівництві «Новоархангельського форту» (зараз місто Сітка, США). У щоденниках Ю. Лисянський відзначив важке становище алеутів, ескімосів, чугачів та індіанців Аляски, що перебували під владою Російської імперії. Злидні, голодування та хвороби були звичайним явищем серед цих народів та були причиною массового вимирання людей. Ю. Лисянський відзначав, що йому, як представнику держави, що вважає себе цивілізованою, неодноразово було соромно за подібне поводження співвітчизників з тубільцями, і якщо найближчим часом ставлення росіян до корінних мешканців Аляски не зміниться, то останні будуть приречені на неминуче вимирання. Під час перебування на Алясці Ю. Лисянський, наскільки це було можливо, намагався полегшити важке становище голодних: за його наказом матроси «Неви» розвозили та роздавали в селищах аборигенів запаси в’яленої риби та інші харчі.
У вересні 1805 р. «Нева» завантажила на борт партію хутра та вийшла у відкрите море, взявши курс на Маріанські острови. Через кілька днів шлюп упритул підійшов до коралових рифів, де й сів на мілину. Так був відкритий раніше нікому невідомий безлюдний острів зі складу Гавайського архіпелагу який отримав назву «Острів Лисянського». Неподалік був відкритий та позначений на карті кораловий риф. Його Лисянський назвав «Риф Крузенштерна».
3 грудня 1805 року на рейді Макао (Південний Китай) відбулася зустріч «Неви» та «Надєжди». Тут Лисянський та Крузенштерн успішно продали привезений вантаж хутра та завантажили свої судна китайськими товарами.
Відпливши в лютому 1806-го року від берегів Китаю, шлюпи до початку квітня наблизилися до берегів Південної Африки. Тут вони потрапили в зону густого туману і знову загубили один одного. Враховуючи, що запасів харчів та питної води достатньо лише на три місяці подорожі, Ю. Лисянський вирішив плисти прямо до Європи, не заходячи в жоден порт.
Довгий шлях із Китаю до Портсмуту «Нева» пройшла за 142 дні, не отримавши при цьому жодних пошкоджень та втрат. До того часу жоден корабель Європи ще не ставив таких рекордів у швидкості безперервного плавання на подібні відстані. 5 серпня 1806 року «Нева» увійшла в гавань Кронштадту. А ще за два тижні повернулася й «Надєжда». Таким чином Ю. Лисянський першим в історії колишньої Російської імперії завершив навколосвітнє плавання, здійснивши при цьому низку важливих наукових відкриттів, зробивши внесок у вітчизняну географію, картографію, океанологію, етнографію та інші науки. Коштовний подарунок, золоту шпагу, зробила своєму капітанові команда «Неви». Від держави Ю. Лисянський отримав чин капітана ІІ рангу, орден Св. Володимира ІІІ ступеня, премію та пожиттєву пенсію.
Подальша військова кар’єра Ю. Лисянського, на відміну від його побратима А. Й. Крузенштерна, не склалася, головним чином, через неприязні стосунки з тодішнім морським міністром адміралом П. В. Чичаговим. Останній не приховував свого презирливого ставлення до Лисянського.
Ще під час навколосвітньої подорожі Лисянський та Крузенштерн домовилися про те, що вони окремо опублікують свої щоденники. Але публікація завершенного Ю. Лисянським ще 1806 року опису плавання наразилася на опір у військово-морському відомстві, причому не останню роль у цій справі відіграв сам міністр. Так, у приватному листі до російського посла в Англії С. Р. Воронцова Чичагов, піддавши сумніву цінність наукових досягнень Лисянського, роздратовано писав: «Стосовно відкриттів, то Лисянський зробив тільки одне: це скеля, на якій він потерпів трощу і ледь не загинув з усім екіпажем; інших не було зовсім». Про щоденники Лисянського адмірал висловився ще більш неприязно, стверджуючи, що книгу написано «мовою старої баби», і що в ній «неможливо розібратися на основі правил, що існують в «російском наречії». Рецензенти відомства та цензура неодноразово повертали Ю. Лисянському його рукопис на доопрацювання, і це «ходіння по колу» тривало довгих 6 років! Остаточний вирок цензорів для автора був невтішним: «у такому вигляді книга надрукована за рахунок міністерства бути не може».
Крім того, на той час вже була видана книга Крузенштерна, що додало аргументів оппонентам Лисянського: мовляв, навіщо друкувати ще один опис однієї й тієї ж подорожі…
Обурений подібним ставленням, Ю. Лисянський пише цензору сердитого листа, в якому кидає гнівну фразу: «більше нічого в книзі убавляти не буду!». 8 (20) січня 1809 року він вирішує залишити військову службу та виходить у відставку з чином капітана 1-го рангу, мундиром та пенсією, мотивуючи свій крок наслідками хворобливого стану здоров’я. Але насправді головну роль у цьому рішенні відіграла образа та принижене відчуття власної гідності. Ю. Лисянський вирішує опублікувати корабельні щоденники власним коштом. Весь свій вільний час він приділяє виправленню рукописів, упорядкуванню зібраних під час експедиції колекцій та гравіруванню географічних карт.
Видати книгу «Подорож навколо світу в 1803, 1804, 1805 і 1806 рр. на кораблі «Нева» та атлас «Зібрання карт та малюнків, що належать до подорожі капітана Лисянського», автор зміг тільки у 1812 році. Вірним помічником у цій справі став його старший брат Ананій, котрий також служив капітаном на Балтійськом флоті. Біографи мореплавця вважають, що 1810 року брати заклали свої успадковані маєтки в Ніжинському та Борзнянському повітах за 10 тис. карбованців сріблом. Імовірно, на ці кошти, додавши власні заощадження, Ю. Лисянський і надрукував свої мандрівні записки. Двотомний опис подорожі вийшов тиражем 1200 примірників. У передмові автор з гідністю дав відсіч недоброзичливцям, що чинили перепони виходу у світ його книги. «Зрештою, лишається мені висловити щиросердне зізнання у недоліках та несправностях моєї мови, попросити в читача великодушного у тому вибачення, у якому він тим більше відмовити не може, що я, за родом своєї служби, ніколи не сподівався бути письменником. При написанні моїх мандрівних записок, – зауважує Лисянський, – я намагався прикрасити усі речі не красномовством або вишуканістю стилю, але істиною». Трохи пізніше й значно меншим тиражем він опублікував додаток–збірник гравірованих карт і малюнків. Але, на жаль, книжки ці не зустріли тієї уваги російської публіки, на яку, поза всякими сумнівами, заслуговували. За весь час через мережу книжкових магазинів було продано не більше 200 примірників, видавничий проєкт виявився збитковим. Ю. Лисянський був змушений майже за безцінь роздати весь тираж видання, даруючи книги знайомим та поповнюючи бібліотеки навчальних закладів.
Але 1813 року Ю. Лисянський здійснює поїздку до Лондона, де за півтора роки власноруч перекладає свою книгу англійською мовою та друкує її коштом Британського Адміралтейства. Це видання, незважаючи на деякі зауваження критиків, мало успіх: за місяць було розпродано майже половину тиражу! Англійське видання, на відміну від російського, має суттєві доповнення наукового характеру, супроводжується короткою автобіографією автора та проілюстроване літографованими картами й малюнками, що були відтворені за ескізами самого Ю. Лисянського. Примірник цього видання в розкішній червоній саф‘яновій палітурці з золотим тисненням та обрізами досі зберігається в бібліотеці англійських монархів у Букінгемському палаці в Лондоні.
Вийшовши у відставку, Ю. Лисянський повністю віддався родинним справам. Після повернення з експедиції до Петербургу він познайомився з удовою передчасно померлого надвірного радника Вільгельма Жандра – Шарлоттою Карлівною, уродженою баронессою де Брюнольд. У 1807 році вони одружилися. Шлюб виявився щасливим, і в подружжя Лисянських народилося п’ятеро дітей: троє синів – Олександр, Юрій, Платон, та дві доньки – Марія та Катерина. Крім того, у Шарлотти Карлівни від першого шлюбу був син Василь Жандр (згодом штаб–ротмістр Кавалергардского полку, титулярний радник). Юрій Лисянський пильно ставився до виховання всіх дітей, намагався дати їм гарну освіту та забезпечити майбутнє.
Влітку родина Лисянських мешкала в сільській місцевості під Гатчиною. Там у селі Кобріно (стара фінська назва – «Копріна») Шарлотті Карлівні належав куплений нею 1800 року в матері письменника О. С. Пушкіна колишній маєток Абрагама Ганнібала (прадіда поета). Шарлотта Лисянська влаштувала в маєтку садибно-парковий ансамбль, збудувала лютеранську кірху. Юрію Федоровичу це затишне місце дуже подобалося, оскільки нагадувало далеку мальовничу Україну. Саме там він опрацьовував зібрані під час подорожі колекції, готував до друку свої книги та картографічні матеріали. Розповідають, що у вільний час він полюбляв займатися живописом на природі, та сам навчав дітей англійської мови.
1826 року наказом Миколи І мореплавцю та його нащадкам було пожалувано персональний герб, в основу якого покладено давній родинний геральдичний символ «Лис» – срібна, двічі перехрещена стріла в червонному полі під шоломом, з якого виходить лисиця. До давнього герба було додано елементи, що розповідали про подвиг мандрівника: на синьо-жовтому тлі було зображено медаль «За подорож навколо світу» із силуетом вітрильного судна та план відкритого мандрівником «Острова Лисянського». Синьо-жовте забарвлення на гербі відповідало кольорам стрічки лицарського Ордену Меча, яким «за успіхи в мореплавстві» нагородив Ю. Лисянського 1820 року шведський король Карл XIV Юхан.
Але, як і належить, життя дає людині порівну і радощів, і журби… У травні 1831 року родину Лисянських спіткало велике горе: несподівано померла дружина Шарлотта Карлівна. На її надгробку на Волковському кладовищі у Петербурзі донині збереглася складена Ю. Лисянським зворушлива епітафія: «Супруге ѣмоей нѣжной //Сей даръ я приношу /И съ сердца умиленьемъ //Всевышнего прошу: //Да сблизитъ о нъея //С Преѣстоломъ Своимъ вѣчнымъ, //И да утѣшитъ мя //Въ прискорбіи сердечномъ».
Автор першої біографії Ю. Лисянського, що була опублікована в часописі «Морський збірник» 1894 року, військовий історик Олександр Лєрпо дає такий портрет мореплавця в останній період його життя: «Юрій Федорович був вище середнього зросту; доволі повний; мав серйозне обличчя; сиве його волосся вилося природними сріблястими кучерями; говорив трохи повільно. Проживши сім років поміж англійцями, він чимало перейняв собі гарних звичок – був у всьому, у справах та домашньому побуті, надзвичайно акуратним; тримав себе з усіма товаришами і знайомими, так би мовити, справжнім джентльменом, і це, якщо не помиляємося, було приводом багатьох неприємностей, що він переніс у житті». До цього портрету маємо додати, що Ю. Лисянський вільно володів іноземними мовами, добре знав військову справу, спеціальні морські науки, математику, астрономію, картографію, креслярську справу, відмінно малював, цікавився етнографією різних народів, не цурався художньої літератури та поезії… Навіть вийшовши у відставку, він не переставав цікавитися досягненнями колег-мореплавців, активно дискутував на професійні теми на сторінках часописів, вів активне листування з різними кореспондентами, здійснив ще декілька закордонних подорожей. Ю. Лисянський був турботливим батьком, переймався вдалим шлюбом своїх доньок, допомагав влаштувати кар’єру синів.
Не забував Юрій Федорович і свою батьківщину – Україну, рідний його серцю Ніжин. Він наніс місто свого дитинства на зведену карту своїх географічних відкриттів! Мандрівник активно листувався з ніжинськими родичами, яких дуже любив: з батьками Федором Герасимовичем та Фотиною Йосипівною, з братом Іваном Федоровичем та дядьком, заньківським сотником та прем’єр-майором Дем’яном Герасимовичем. Збереглися листи Ю. Лисянського в Ніжин, у яких він цікавиться обставинами життя своїх рідних, клопочеться про їхнє здоров’я та пише про наміри найближчим часом їх відвідати. І хоча останній період життя мандрівника є мало дослідженим, ми не маємо жодного сумніву, що він бував у Ніжині, і, можливо, неодноразово. Юрій Лисянський не міг не відвідати могили своїх батьків, котрі померли у той час, коли їхній наймолодший син здійснював навколосвітню подорож… Федір та Фотина Лисянські відійшли від земного життя на початку грудня 1803 року майже дночасно, з різницею у два дні… Маму мандрівника поховали на Богословському кладовищі, ліворуч від входу до кладовищенської церкви Івана Милостивого (зараз – біля загальноосвітньо школи №16), де свого часу були поховані передчасно померлі малолітні діти Лисянських, а батька, заслуженного протоієрея, – посеред міста, біля жертовника церкви Івана Богослова – приходського храму, службі в якому він віддав 43 роки свого життя…
Сам Юрій Федорович Лисянський помер 22 лютого (6 березня) 1837 року на 64-му році життя. У «Санкт–Петербурзьких відомостях» 26 лютого було надруковано коротенький некролог, присвячений видатному мореплавцю… Поховали його на цвинтарі Олександро-Невської Лаври. На могилі спадкоємці встановили пам’ятник за ескізом самого Лисянського – залізний якір на гранітному постаменті, з двох боків якого вміщено зображення медалі «За подорож навколо світу». Епітафію собі склав сам мореплавець: «Прохожий, не тужи о томъ, //Кто кинулъ якорь здесь //Он взялъ съ собою паруса, //Под коими взлетитъ въпредѣль Небесъ»…
Після смерті Ю. Лисянського залишилася значна колекція різних речей з тропічних та інших відвіданих ним країн, включаючи зібрання одягу й зброї тубільців та інші «рідкісні речі»; все це за його заповітом було передано до Румянцевського музею та Кунсткамери.
Сьогодні видатний український мореплавець-дослідник Юрій Лисянський відомий в усьому світі. Його ім’ям названо острів (Lisiansky Island) на Гаваях, півострів та мисс на Алясці (Lisianski eninsula та Lisiansk Point; розташовані на північ від острова Сітка, на північно-західному узбережжі острова Баранова; названі так у 1883 році американським натуралістом В. Г. Даллом), протока, річка та гора на Сахаліні. Пам‘ять мореплавця увічнена і в Україні. На центральній Гоголівській вулиці Ніжина збереглися пам’ятка архітектури національного значення, струнка барокова церква Івана Богослова, у якій батько протоієрей Федір Лисянський охрестив свого новонародженого сина – майбутнього мореплавця, пам’ятник Ю. Лисянському з якорем біля підніжжя (споруджений 1974 року, скульптор К. Годулян) та бібліотека Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя з Музеєм рідкісної книги, де зберігаються книги, передані свого часу в Ніжин Ю. Ф. Лисянським.
2018 року в Музеї рідкісної книги Ніжинського держуніверситету відкрилася музейно-меморіальна кімната, присвячена Ю. Ф. Лисянському. Співробітниками Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського та «Майстернею музейних проєктів Олександра Антонця» розроблено наукову концепцію, дизайн-проєкт, проєкт реставрації та пристосування під меморіальний музей пам’ятки історії та архітектури місцевого значення «Будинок Лисянського». Співробітники музею ведуть плідну роботу зі створення стаціонарної експозиції, проводять активну науково-дослідницьку та культурно-просвітницьку діяльність.
Лисянському присвячено також низку літературних творів українських письменників. Зокрема, українського мореплавця згадує поет Леонід Мосендз у вірші «Мапа» (збірка «Зодіяк: вірші», Прага, 1941). Початковому періоду життя мореплавця присвячено вікі-повість відомого українського письменника-мариніста Антона Санченка «Круз та Лис: напередодні» (Видавництво «Комора», 2020). У 2019 році київське видавництво «Темпора» упершее в Україні перевидало книгу «Юрій Лисянський. Навколосвітня подорож на шлюпі «Нева» (1803-1806)». В основу видання покладено переданий автором у Ніжин 1824 року оригінальний примірник першого видання його книги з Музею рідкісної книги Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя.