Максим “Далі” Кривцов
23 січня 1990 року — 7 січня 2024 року
В 2024 році у видавництві “Еналактікес екдосіс” в Атенах вийшла двомовна книга з перекладами грецькою мовою поезій Максима “Далі” Кривцова, які увійшли до збірки “Вірші з бійниці”.
Із тильної обкладинки грецького видання:
“Поезія в окопах, маючи тривалу історію в світовій літературі, сьогодні набуває обрисів одного з наших хлопців, Максима.
Він народився 22 січня 1990 року в Рівному і загинув на передовій, під Харковом, 7 січня 2024 у віці 33 років.
Навчався в Київському національному університеті технологій та дизайну. Брав активну участь у Революції Гідності на Майдані у 2014 та був добровольцем у “Національній гвардії України”. Після вторгнення вступив до лав Збройних сил і воював на передовій.
“Він не був схожий на воїна, скоріше, на Ісуса з автоматом”, – каже його друг і видавець.
У його рядках схоплене те філософське “зненацька”, яке в одну мить докорінно змінило життя людей в Україні. Вони відновлюють поцінування буденних речей і особливо природи, які через отвір його бійниці набувають нове трансцендентне сяйво. Гумор і сарказм перед обличчям смерті, ніжність і світло.
Максим встиг побачити надрукованою свою книгу в 2023 р. Посмертна книга “На мінному полі пам’яті: Щоденники, есеї, оповідання” з його неопублікованими творами вийшла у тому ж видавництві “Наш формат”.
Його вірші стали піснями, увійшли до збірок, були відзначені нагородами, але – найголовніше – стали символом українського Опору”.
***
Він переїхав у Бучу в середині березня 2021-го
винайняв маленьку квартиру в цоколі й завів кота
шерсть якого була кольору помадки на еклері.
Він ходив на англійську, в тренажерку та на сповіді
він любив дивитись, як падає сніг
і в тумані зникає вулиця.
Він слухав Радіохед, старі альбоми Океану Ельзи, дощ, грім і стукіт серця дівчинки
з якою засинав у маленькій цокольній квартирі
і прокидався в маленькій цокольній квартирі
цілував її тепле обличчя
пригортався до її липкого тіла
пірнав долонею у хвилі її волосся
та борсався там, наче мушка на павутині.
Вона покинула його восени
так, як птахи покидають ліси
так, як інженери фабрику по-закінченні зміни
і поїхала в Польщу
щоб там залишитись.
Він взяв кота, схожого на тістечко
і сказав: коте, нам треба їхати
з нами, як ранок
як життя
як хвороба
сталась холодна
як крига
війна
урок, що зветься “Спокійне життя”, закінчився.
У тумані зникає вулиця
падає дощ
його зовсім не слухають
кіт вибіг у поле й ім’я його вітер.
На хресті наче на айді-картці написано:
тут спочиває номер 234 вічна пам’ять.
Вона мріяла про мандрівку в Патагонію
про роман із рок-музикантом
про реінкарнацію в царицю чи в рибу.
Планувала написати книгу
про те, що пам’ять
крихка наче кірка на крем-брюле
вразлива, наче кохання
розсипається, як пісок поміж пальців
і зникає
щезає
немає.
Вона любила свій велосипед
морозиво зі згущівкою
збирала пожовкле листя
наче марки
любила розглядати хмари
розсипані наче поп-корн
неохайним хлопчиком в кінотеатрі.
Мандрувала в гори наодинці
щоб приймати інгаляції лісом та повітрям
збирала м’яту та іван-чай
збирала зорі, розкладаючи в пам’яті, наче у фото-альбомі.
Її батько загинув у чортинадцятому
їй було чотирнадцять, коли мама поїхала в Італію
і не повернулась.
Вона не мала стосунків, бо все чекала на рок-музиканта.
Коли зима вирішила залишитись
щонайменше до наступної осені
гучно і боляче сповістивши про це
і пахло на вулицях
тишею жахаючою
вогнем і землею
розліталося вороння.
Тоді вона не розгубилася
дістала із верхньої полиці пляшечку
із висушеним іван-чаєм та чебрецем
заварила трави
налила в термос
і понесла на пости
хлопцям із тероборони.
На хресті наче татуюванням закарбовано:
тут спочиває номер 457 вічна пам’ять.
Вона жила поруч із парком
у невеликому будинку
годувала білок
годувала собак
годувала п’яниць
була хранителькою осені
і хранителькою спогадів
розсипаних, як цукор.
Їй було 54
вона працювала у комунальному підприємстві
носила синю робу “Епіцентр”
і їздила на велосипеді.
Фарбувала нігті у багряний
фарбувала губи у багряний
і щоночі до неї приходили багряні сни.
Вона дивилась “Говорить Україна”
витирала сльози білим носовичком
згадувала дитинство
яким тоді теплим було сонце
перед сном читала Кокотюху
і стрибала, наче плавець у воду, в свої сни
багряні, як нігті
багряні, як губи.
Чекала на суботу
щоб витерти пилюку в кімнатах
випрати одяг
приготувати шарлотку
та думати про минуле.
Її вбили п’ятого березня
коли вона повертала на свою вулицю
їдучи на велосипеді
вбили, як ніч вбиває день
як осінь вбиває літо
розіпнули чергою кпвт.
На хресті наче на дошці оголошень написано:
тут спочиває номер 451 вічна пам’ять.
На вулицях та на полях
з’являлись нові Голгофи
ось тільки кулі замість цвяхів
ось тільки артилерія замість списів.
Хотілося
рахувати дні до літа
рахувати кошенят
рахувати дітей
рахувати зорі
рахувати до ста, засинаючи.
Тут спочиває номер 176 вічна пам’ять
тут спочиває номер 201 вічна пам’ять
тут спочиває номер 163 вічна пам’ять
тут спочиває номер 308 вічна пам’ять.
5 січня 2024 року
Останній вірш
Моя голова котиться від посадки до посадки
як перекотиполе
чи м’яч
мої руки відірвані
проростуть фіалками навесні
мої ноги
розтягнуть собаки та коти
моя кров
вифарбує світ у новий червоний
Pantone людська кров
мої кістки
втягнуться в землю
утворять каркас
мій прострелений автомат
заржавіє
бідненький
мої змінні речі та екіпу
передадуть новобранцям
та скоріше б уже весна
щоб нарешті
розквітнути
фіалкою.
Світлини із вільного доступу та ті, що увійшли до двомовного українсько-грецького видання від “Еналактікес екдосіс”.