Олена Коваль

Авторка. Копірайтер. Мандрівниця. Мрійниця. Carpe diem.

 

 

 

 

 

Я люблю тебе. Дзвінкий дитячий сміх лунає над безмежною хмарою туристів, що вкрили все узбережжя Євпаторії. Червень, початок сезону, а знайти місце ближче до води можна лишень вставши удосвіта. Сім’ї з двома дітьми це вдалося. І тепер дівчинка щоразу, коли тато підкидає її над водою до неба, голосно сміється і кричить йому – люблю. Що насправді вона любить? Тата, море, маму, брата, своє безтурботне дитинство, галасливу Євпаторію з безліччю дитячих таборів і відомих санаторіїв? Чи ту мить невагомості між небом і надійними татовими долонями? Ту мить, коли від тебе нічого не залежить і разом з тим залежить абсолютно все. Мить безтурботного кримського польоту. Який вона згадуватиме тисячі разів. Коли вперше до нестями закохається, коли сама переїде до столиці, вступить до омріяного вишу і отримає червоний диплом. І навіть коли сидітиме в темному задушливому укритті під час сотої повітряної тривоги. Вона згадуватиме той політ, коли відчувала себе найбільш живою, справжньою та щасливою. Той сонячний червень, в якому всі були щасливі. І всі були разом.

Я люблю тебе. Дідусь Акім міцно обіймає мене своїми теплими долонями. Ні, він не мій рідний дідусь, мій вже давно пішов у засвіти. Акім – його армійський товариш. Вони разом служили, а потім несли свою щиру дружбу крізь все життя. А ми, буваючи в Криму, завжди заїжджаємо в Бахчисарай до Акіма і Гульнари. Їхні четверо дітей роз’їхались по всьому світу, а онуки, як і ми, навідуються час від часу у гості. Ми йдемо до затишного саду, де міцний дерев’яний стіл ховається під гілками старого розлогого гранатового дерева. Це дерево посадив Акім, коли у них з Гульнарою народився первісток. Він зробив подарунок своїй коханій, ім’я якої означає «квітка гранатового дерева». І ніде в світі я більше не зустрічала такого чарівного дерева, в тіні якого приємно відпочивати навіть в спекотний липневий бахчисарайський полудень. Попереду у нас два дні теплих розмов про все на світі. Спогадів про страшні та болісні часи депортації, несправедливість, підступність, зради, приниження і виживання в засланні. Про повернення на рідну землю, спраглу та спустошену, але свою. Байки про найбільший урожай солодкого інжиру та соковитих персиків, який потім їли ще з десяток років всією родиною. Кумедні спогади дитинства і серйозні обговорення політики, що  на нас чекає і в які буремні часи живемо, як знову здолати ворога, що стоїть біля порогу. Але всі ці розмови вмить вщухали, щойно на столі з’являлась сарма в пружному блискучому виноградному листі та сарбурма, щедро посипана дрібним пряним сезамом, долма і обов’язково варення з пелюсток троянд, які бабуся Гульнара вирощувала в своєму саду. Непомітно на нас опускалась тепла літня кримська ніч з концертом невтомних цикад, господиня дому тихенько наспівувала старовинні пісні, які знала ще від своєї бабусі. Ми розуміли лише декілька слів її рідної мови, але мелодія щоразу торкалась глибин наших душ, обіймала, пестила і заколисувала. Високе небо, рясно встелене зорями, дбайливо огортало немов тканою кримсько-татарською ковдрою. В ті миті здавалось, що так буде завжди і ставало зрозумілим, що значить по справжньому любити рідну землю, людей, що поряд, і своє безцінне життя.

Я люблю тебе. Слова торкнулись античної колони Херсонесу Таврійського і відлунням пірнули у тепле серпневе море. Хвилі підхопили їх і понесли ген за горизонт. А мене підхопило на своїх хвилях студентське кохання. Те, яке до нестями і назавжди, тобто до кінця літа. Те, що з присмаком солі і меду на вустах. З палкими обіймами і зустрічами світанків лише удвох. Старовинні руїни грецького полісу на українській землі слугували йому прекрасним обрамленням. Студенти-археологи котрі вдень немов бджілки вивчають свої знахідки під палючим сонцем, відчищають, викопують, відмивають та намагаються склеїти щось давно розбите історією. А вночі багаття, пристрасть, пісні під гітару, купання в сріблястій гірко-солоній воді Чорного моря, яка заколисує місяць, сміх, гамір і солодке вино з сусіднього села. Палкі поцілунки і обіцянки любити вічно. З тих часів вічною лишилась тільки любов до півострова. Бо напевно, коли ми зазирали в шматочки розтрощених люстерок і амфор, Херсонес зазирнув у наші душі. І це виявилось набагато ціннішим, ніж навіть диплом омріяного столичного вишу.

Я люблю тебе. Щоразу коли мені стає сумно чи болить від вселенської несправедливості я відкриваю скриньку, в якій зберігаю «спогади з подорожей». Дістаю свої старі фото та оксамитовий мішечок, і витрушую з нього жменьку камінчиків схожих на яшму. Багато років тому мені зустрілась на мисі Фіолент щаслива Жінка. Вона не мала віку та натомість у неї були теплі смарагдові очі і дуже щира посмішка. Жінка сиділа на пляжі, її тонкі ступні були занурені в прибережні хвилі, забарвлені рожевим вечірнім сонцем, а долоні вправно перебирали камінчики схожі на яшму. Досить невимушено почали розмову. Вона розповіла, що народилась неподалік і що це її місце сили – Фіолент. Про велику сім’ю, мрії, боротьбу з хворобою і щасливе одужання. А в кінці на прощання вона дала мені жменю камінців і сказала: «Коли тобі стане сумно або ти втратиш віру у себе і в світ – дістань ці камінчики. Пересипай їх в долонях, відчувай фактуру і тепло кожного. Пригадай цей пляж, це море і сонце, пригадай, якою щасливою ти тут була. Обійми себе і скажи – люблю. І завжди зберігай у скриньці спогади з різних берегів, де тобі було добре».

Я люблю тебе. Маленький хлопчик шепоче ці слова хвилям Чорного моря. Він народився на східному березі півострова, в невеликому селі де жили кримці та українці. З дитинства він всотував традиції обох народів. З дитинства він приходив до моря, коли йому було радісно, бентежно або самотньо. Обговорити несправедливу трійку з алгебри, бійку з сусідом, чи поділитись щастям від подарунку на день народження – біле цуценя, якого він назвав Крим. Його друзі дивувались такому вибору імені, а він казав, що Крим найкраще місце на землі, тому його найкращий пес має носити це ім’я. Хлопчик виросте, стане досвідченним капітаном та об’їздить півсвіту. Він бачитиме безліч морів та океанів, міст, містечок, цивілізацій і народів, але щоразу повертатиметься додому, щоб прийти на рідний берег до Чорного моря. Бо тільки воно вміє уважно слухати, чесно мовчати в штиль разом з тобою, здіймати шторми коли тобі важко, шепотіти про столітні секрети буття і наше сьогодення. Він вперше розповість про свою закоханість рідному морю, а потім зробить пропозицію тій єдиній, саме тут, на східному березі Криму. Де пізніше з’являться на світ їхні діти й онуки. І тут він проведе в останню путь багато родичів та друзів. Його знайомі з інших країн дивуватимуться, чому така освічена та заможна людина не придбає будинок десь в Європі чи Америці, там де прекрасне, омріяне життя, сповнене перспектив та достатку. А він не буде пояснювати, бо його берег – це його кров та душа, і ніщо не може бути кращим в цілому світі.

Я люблю тебе. Слова тонуть у гамірних нічних дискотеках десь на ялтинській набережній так ніколи й не досягнувши тієї, кому були адресовані. А чи потрібно це їй? Тут і зараз в субтропічній, вологій та звабливій точці півострову. Тут, де кожну ніч нові знайомі, імена яких ти ніколи не згадаєш на ранок. Де щодня кращі пляжі країни, ді-джеї, коктейлі, красуні із засмаглою шкірою та міцні статурою красені з білими сяючими посмішками. Тут ти відчуваєш себе завжди молодим, навіть якщо приїжджаєш сюди три десятки років поспіль. Тут кожен творить свою неповторну та невпинну історію щомиті на найближчі дні і ночі. Бо тільки тут п’янкий аромат квітів і звабливий шум прибою занурюють тебе у вихор фантастичних пригод, які неможливо забути і неможливо відтворити. Мрії, сподівання, злети і падіння, а потім легкий присмак солоного невідворотного смутку, коли чекаєш на свій потяг додому.

Я люблю тебе. Саме це хочеться кричати стоячи на самій маківці Ай-Петрі. Там, де небо цілує смарагдові кримські сосни. Де можна загубитись, блукаючи в теплому вересневому тумані немов у казковому світі мрій. На мить випасти з реальності і ширяти в невагомості власних думок. Де всюди пряний аромат чебрецю, гіркуватий присмак звіробою, ніжна материнка та солодка м’ята. Ми ніколи не дізнаємось, хто був той перший відважний мисливець, чи просто подорожній, який піднявся на цю вершину світу. Але напевно він чи вона тієї миті збагнули всю красу життя. Його швидкоплинність і безкінечність. Тут відчуваєш магію буття і сам за польотом птахів можеш віщувати майбутнє. А якщо лягти на землю і всім тілом обійняти її – можна почути голоси минулого. Голоси традицій, голоси боротьби, голоси любові, віри і надії. Земля тут дзвенить старовинними піснями і сучасними мелодіями. В очах місцевих жителів глибинна мудрість віків і дитячі бісики щирої радості. Тут сонце цілує море і шкіру, а вітер вплітає в волосся аромати трав та легенди тутешніх земель. Тут кожен лишає частинку своєї душі, щоб обов’язково повернутися знову.

Я люблю тебе, мій Крим.

27 лютого 2024. Афіни