Олена Коваль
Авторка. Копірайтер. Мандрівниця. Мрійниця. Carpe diem.
Більшість місцевих боялись Явдоху. Легенди про неї складали, нісенітниці розповідали, Ягою називали. Та, незважаючи на це, кожен мешканець містечка хоча би раз відвідав її хатчину (звісно, цілком таємно). А дочка мірошника навпаки – любила бувати в гостях у жінки. Пісні співала з нею, з котом Рудим танцювала. Пекла пироги, ягоди та гриби допомагала їй збирати. Явдоха любила свою юну приятельку з волоссям кольору стиглої малини. Вона взагалі дітей та підлітків любила, адже у них розум допитливий, душа вільна і сміливість вірити в свої мрії ще не розтанула.
Так вони товаришували і весело проводили час. Явдоха замовляла у мірошника борошно, найкраще в околиці, і завжди передавала йому перший хліб, випечений з того ж борошна. Але ось і борошно давно скінчилося, і гриби збирати час, а дівчинки все немає. Де поділась? Знає Явдоха, що ходить вона поруч із хатинкою, та все повз. Чому б це? Покликала тоді баба помічника свого Морока. Та й наказала йому памороки на дівчинку навести, щоб заблукала і до хатинки прийшла.
Так і сталося наступного ранку. Красуня з ягідним волоссям пішла гуляти, а отямилась на знайомому порозі. Щойно хотіла втекти, а Рудий тут як тут, шлях їй перегородив і завів до хати.
– Привіт люба, чому не заходиш? Дорогу забула, чи я тебе чимось образила?, – промовила господиня.
Сидить дівча, сопе, але ні слова не промовить.
Почала Явдоха намисто низати, пісні співає, з Рудим жарти лісові розповідає, а гостя непохитна. Пообідала Баба з котом і продовжила в скриньці прикраси свої перебирати. Дивиться, а в дівчинки очі горять, допомогти хоче, але тримається що є сили і мовчить. А Явдоха почала казки розповідати про країни далекі, про людей різних, про те, що у кожного душа своя особлива, і що правда у кожного своя і шлях. Заплакала гостя гірко-гірко, від того Рудий перекинув чарку заспокійливого і сховався на печі – бо його нервова система за останні двісті років стала надто чуттєва.
Явдоха дочекалася доки сльози вщухли і вдруге запитала, чи не образила вона дівчини.
– Ні, – пролунав дзвінкий молодий голос, – не ти, бабусю. У селі всі шикають на мене, погрожують вигнати. Кажуть, що дивна я, раз із птахами розмовляю та тварини домашні всі мене слухаються, та до тебе в гості заходжу. Всі кажуть, що дорослішати мені час і нормальною ставати, а то мене ніхто не полюбить і знатися зі мною не будуть. Сусідські малюки вже не вітаються. Лякають їх мною.
– А, що ж тато з мамою твої кажуть?
– Та що? Кажуть, що люди дурні і далі носа свого не бачать. Брешуть і в правду інших не вірять. Страхи самі собі вигадують. Батьки кажуть мені жити як живу і на інших не зважати.
– Правильно батьки кажуть, а ти чого не слухаєшся?
– А як їх слухати? Хлопці ж з них не знущаються, дівчата від них не відвертаються.
Усміхнулася Явдоха непомітно, згадавши, як і батьки її дітьми ще бігали до неї з тим самим болем. Але вона їм допомогти змогла і була щаслива, що науку засвоїли.
Пішла тоді Баба до своєї комори за дубовими дверима, довго там щось шукала, сварилась, Домовика лаяла і веліла негайно повернути важливу річ. Нарешті вийшла, тримаючи в руках клубок ниток сірого кольору. Дала його гості своїй і каже, – тримай міцно, зігрівай долоням своїми і думай про те, якою тебе хочуть бачити твої сусіди та друзі. Подумала дівчинка і клубок став геть чорним, наче згорів увесь. Злякалася вона, але клубок не випустила, чекає далі вказівок Явдохи.
– А тепер подумай про те, яка ти насправді, якою хочеш бути, як жити?
І щойно перша думка промайнула – почав клубок світлішати, а потім колір у ньому з’явився і став він кольором стиглої лісової малини.
Розсміялася гостя, улюблений колір її – яскравий, зухвалий і такий теплий, що у будь-яку холоднечу зігріє.
– Як думки тяжкі з’являться, та люди докучатимуть – бери мій клубок і перевіряй – своє життя живеш, чи в чуже завернула? А потім відпусти клубок, нехай котиться, і куди би він не вів – іди за ним, він тебе до тебе й поверне.
Обійняла дівчинка Явдоху-Ягу міцно-міцно, поцілувала і пошепки запитує, – а ті клубочки зелений і жовтий, що у батьків в кімнаті на підвіконні лежать – твої?
– Іди, люба, про свій клубок думай, долонями зігрівай, думками добрими й радісними наповнюй і не дозволяй чорніти йому ніколи.
(Сюжет з’явився завдяки світлині фотографині Анастасії Бас)
Олена Коваль, 15 січня 2021, Одеса