Валентина Акссі (літературний псевдонім Валентини Аксемітової) — відома українська письменниця, народжена в Криму, яка понад два десятиліття проживала в Києві. Її творчий доробок включає оповідання, романи та статті для жіночих журналів.

Стиль Валентини відзначається живістю, гумором та емоційною щирістю, створюючи історії, які знаходять відгук у серцях читачів на багатьох рівнях. Вона не боїться досліджувати людські емоції, які викликають як сльози, так і сміх, і приймає той факт, що її творчість може не подобатися всім, що, втім, не обмежує її натхнення.

У 2020 році її роман “21 ½ Casino-Stories” був удостоєний Премії імені Волошина, а в 2018 році вона була визнана «Письменницею року» літературним журналом Веселка. Її твори увійшли до списків Міжнародного літературного конкурсу імені Ісаака Бабеля, серед яких найбільш відомі оповідання “Сірі-блакитні очі”, “Хлопець на іншому березі” та “ДНК Янголів”.

Збірка оповідань “ДНК Янголів” стала першою публікацією Валентини грецькою мовою в перекладі Олени Каціолі, виданою видавництвом Βακхικόν.

У своєму інтерв’ю для Bookpress (27 червня 2023 року) Валентина зазначила:
“Можливо, писати — це спосіб відчути світ навколо мене. Відчуваю — пишу. А зараз світ перебуває у потрясінні, і це відображається в моїх нових історіях. Я вірю, що Україна скоро переможе в цій війні, і після цього з’являться нові історії”.

 

Присвячується М. К.

Засновано на реальних подіях

Ненавиджу соняшники. Вже чотири роки як ненавиджу. А вони сняться мені майже щоночі, а потім цілий день перед очима стоять, не дають спокою. Я продираюся, біжу між цими ненависними соняшниками, жорсткі стовбури боляче дряпають руки, ноги. Намагаюся наздогнати свого Славка, а він навіть не обертається, ніби не чує, вперто просувається вперед, розштовхуючи широкими плечима високі стебла, і зникає під жовтими кошиками. Я перечіплююся, падаю, та не зупиняюся і кричу йому вслід: «Сла-авко-о!» А соняшники, як живі, пригортаються один до одного все щільніше і щільніше, і я вже не можу протиснутися через частокіл стебел. Тільки бачу маківку чоловіка під жовтими кошиками все далі і далі…

Цього року на 1 вересня один мій першокласник приніс букет з декоративними соняшниками. То я закрилася в учительському туалеті й проридала весь перший дзвінок, плакала і топтала жовті пелюстки.

І все ж я змушена була припаркувати машину край соняшникового поля. До дому нам ще години півтори добиратися. Зупинитися, відпочити нам усім треба, вже чотириста кілометрів проїхали. Води попити, перекусити та ноги розім’яти все-таки краще саме тут. Далі будуть тільки яри та колючі чагарники на узбіччі, присісти нікуди.

***

– Мамусь, не хвилюйся! Все буде добре, — любив повторювати Славко, щойно я починала нервуватися через якусь розбиту склянку чи курс долара. Тоді, в тринадцятому році долар як стрибнув вгору з восьми до тринадцяти, а потім і до тридцяти, тож я собі місця не знаходила, і побивалася після кожного походу в супермаркет:

– Як тепер прожити на ці копійки? Ні, ну як? Ти бачив скільки «Лікарська» вже коштує?

Платня вчительки молодших класів та формувальника на заводі, навіть шостого розряду, не прив’язані до долара, і до цінника на ковбасі теж не прив’язані.

– Мамусь, не хвилюйся! — повторював мій Славко і гладив за лівим вухом, як кішечку.

Дружини його друзів — «кошенятка», «зайченятка», а я в нього була «мамусею». До моєї ненависті до соняшників ми прожили зі Славком дванадцять років. Мені було лише двадцять, коли я його зустріла, зелена, вітер у голові. Молодість була, а розуму ще не було. Могла б і на бабія натрапити, і на ледаря чи просто дурня. Хороші хлопці, і щоб до хати, а не по клубах і ресторанах — таких дефіцит. А мені пощастило. Зі Славком у нас все трапилося дуже просто, не по-кіношному. Містечко невелике, всі одне одного знають. Перетнулися якось у спільних друзів, сподобалися одне одному і стали жити разом. Жодної там романтики, поцілунків по ночах, квітів та цукерок.

Чи любила я його? Тоді, до соняшників, і не замислювалася навіть. Просто жила. Добре мені було з ним, тепло. Завжди почувала себе заміжньою, за чоловіком, за мужиком: і дім збудував нам своїми руками, і до хати усе, що треба, принесе, і цвях заб’є, де треба. Жила, не бідувала, без діамантів, але шмат м’яса у борщі завжди був.

– Ти за Славком, як у Бога за дверима, — любила наша сусідка Танька сканувати своїм рентгенівським поглядом мого чоловіка.

А сама у свої тридцять п’ять без мужика, але, правда, з професією гідною — лікар усе-таки. А я навіть не ревнувала до Славка. Такий він був у мене домашній, спокійний, хоч до рани прикладай. Мене навіть іноді злила ця його м’якотілість.

– Та піди ти вже до свого директора! Он зміннику твоєму Степанові премію нарахували, а ти, як тюхтій, — під’юджувала я його раз-два на місяць.

– Мамусь, не хвилюйся! Все буде добре, — спокійно відповідав він і гладив мене за вухом.

Усе й було добре, та тільки діточок нам Бог не посилав. Скільки я молилася, по монастирях ходила, один раз на колінах три ночі простояла на службі, та все марно було. Спочатку дні вираховувала, той самий день ловила, коли яйцеклітина моя дозріє. Щомісяця тести купувала. Все марила: «Ось зараз, у цьому місяці». Але сиротлива смужка на тесті казала, що ні, не цього разу. Я й змирилася врешті-решт і перестала за тестами бігати в аптеку. Та й діти мене оточували щодня у школі, чужі, але все ж діти. І серед їхнього дитячого гомону якось відволікалася від думки про своїх, що Бог так і не дав. Славко теж перестав про це говорити, чи то теж змирився, чи мене жалів, хоча я знала, що мріє про дитятко, дуже хоче.

– Мамусь, не хвилюйся. Все буде добре.

І здавалося, нехай без діточок, але буде все гаразд. Я навіть на в’їдливі плітки колег, а колектив у нас у школі бабський, стервозний, навчилася не реагувати:

– Вроки на ній таки є.

– Та абортів наробила, нагулялася. То тепер чого хоче?

– Що це вона по лікарях ходить? Хвора, мабуть.

А тут почали долітати до нас новини зі столиці, тривожні якісь: Майдан вирує, шини палять, каміння кидають, людей на вулицях б’ють, в ліс вивозять. Та мені що до того всього, хіба що потеревенити на роботі в учительській на перервах, та у фейсбуці почитати, фотки полайкати. До моєї ж хати далеко. Але Славко щось почав заводити дивні розмови, мовляв, там його місце, з хлопцями, «хто ж як не ми» і так далі. І тут у мені все бабське піднялося, закипіло:

– Ти що надумав? Що ти там забув? Мені чоловік у хаті потрібен. Он труби на кухні старі, грудень на вулиці, з опаленням перебої. Та й з роботою як? Підеш, а на твоє місце — купа бажаючих. Потім куди? На біржу? А весною загорожу треба міняти? Чи ти забув вже? Послухав Славко мене і залишив цю «майданівську» задумку. Тоді мені так здалося. А навесні вже гарячіші новини почали надходити зі Сходу. І Славко знову занервував.

– Навіщо вони сопляків призивають? — відреагував він на повістку з військкомату, що прийшла племіннику, сину сестри моєї старшої Наташки. — Я ж «срочку» служив, зброю в руках уже тримав, та й мізків побільше: тридцять чотири — не дев’ятнадцять.

Але я не дуже переймалася всім цим. У нас тут тихо, спокійно. Зарплату у школі платять вчасно. І з моїми першокласниками вже мороки поменшало. За пів року звикли і до шкільної дисципліни, і до мене, і батьки їхні заспокоїлися, а то спочатку всі мами, та й батьки теж, гіперактивні, за дитя своє переживають дуже і вчителя мучать.

Я ж собі вже все розпланувала: які квіти у дворі посаджу навесні, захотілося своїх тюльпанів, гладіолусів. Сусідка Танька розсаду огірків обіцяла дати гарну, огірки маленькі та міцні виростуть, ідеальні для консервації.

– Під картопельку, як ти любиш, ух, — хвалилася я Славку.

Огірочки консервовані він любив, але не під горілку, а просто з картоплею. Горілку він у мене не пив, рідко келих вина за компанію, і все.

Якось сиділи ми, телевізор дивилися, новини зі столиці: влада нова, весь Хрещатик у квітах і свічках, будівля спалена прямо на Майдані… І Славко мій ні з того ні з сього вперше за останні два роки мовив сумно:

– Шкода, мамусю, що з дітьми у нас так і не вийшло.

– Так… Але ж ще маємо час. Мені ж лише тридцять два, — відповіла я тоді.

Якийсь маленький вогник надії в мені ще жеврів.

«Може, грошей назбирати, на штучне запліднення піти», — вже подумувала я, і навіть із сусідкою Танькою радилася, вона як-не-як лікар, нехай просто терапевт, дільнична наша. Танька казала, що зараз це вже не так дорого, а в моєму віці дуже реально. Нині й у п’ятдесят народжують. Зі Славком я ще цією ідеєю не ділилася, сама поки що обмірковувала.

Березень прийшов теплий. Я вже намріяла собі, куди і що посадити, вечорами з чоловіком намагалася порадитися, але той за останній місяць взагалі став розгубленим. Рюкзак свій старий з горища дістав. Запитала: «Навіщо?», разів зо три спитала. Та він відмахнувся, мовляв, просто старі речі перебираю.

– Ну і перебирай, — махнула я теж рукою і пішла зошити своїх першокласників перевіряти, але якось мерзлякувато стало мені, навіть у батареях температуру підняла. Добре, що Славко добротне опалення в будинку провів, кнопку натиснув — і тепло.

А за тиждень сиджу я в порожньому класі, моїх першокласників на фізкультуру забрали, Славко дзвонить. Ніколи не дзвонив мені, коли я в школі, знає, що говорити рідко коли можу.

– Мамусь, я зараз заїду до тебе. На дві хвилини.

І слухавку повісив. А мені в очах потемніло, дихати нічим, ніби весь кисень з класу зник. Хочу встати з-за столу, вікно відчинити, але не можу. Серце стислося, стало, як зім’ятий аркуш зошита. Відчула, щось трапилося, щось, чого мені вже не змінити, не відвести.

Двері прочинилися. Славко зазирнув, побачив, що я сама.

– Мамусь …

А я сиджу і дивлюся на нього. Слова не можу сказати. Він стоїть, широченними плечима прохід у дверях закриває: без шапки, куртка розхристана, рюкзак той старий з горища в руках.

І дивиться шкодливо, як мої першокласники, коли напакостять, і посмішка — хитра від вуха до вуха. Веселий, щасливий, а мені моторошно від цієї його веселості, страшно.

– Мамусь, мене забирають, повістка прийшла, в армію йду.

Казала ж мені Танька ще в лютому, що бачила його біля військкомату кілька разів, та я якось повз вуха пропустила. А він, виявляється, туди бігав, поки я в школі пропадала. І вибігав, щоб його добровольцем забрали. І так порожньо мені стало, ніби руки мені відрізало. Так він і був моїми руками.

– Мамусь, та все буде добре. Нас тільки на навчання. За десять днів дома вже буду, — обняв він мене міцно, погладив за лівим вухом. А рука холодна, як шматок заліза. Автомат, мабуть, саме такий холодний.

День-два я посовалася по порожньому будинку, речі його перепрала, книги поприбирала на полиці. Любив він різні історичні романи на ніч читати, хто коли з ким воював, про гетьманів і воєвод, пам’ятав дати битв і баталій. Я ж більше детективи різні.

***

– Та що ти так нервуєшся, мамусь? У нас тут майже курорт. І сюрприз, — спробував порадувати мене Славко по телефону вже першого дня служби. — Тут ще нам і гроші платять, так що до моєї заводської платні ще й звідси отримаєш.

Але мені якось не стало веселіше від цього грошового сюрпризу. Що не кажи, але від чоловіка під боком тепліше, ніж від грошей на картці.

Славко дзвонив щодня:

– Та що тута у нас, мамуль? Нічогісінько цікавого. Шикування на плацу щодня, ну на полігон вчора вивезли, постріляли так собі, ось і вся служба. Я ж тобі казав, що все добре буде.

Фотки скидав: то вони рибалять з хлопцями на річці, то шашлики смажать, мяча на плацу ганяють. «Та нехай пограється», — заспокоїлася я. Начебто поряд, відправили його служити у військову частину неподалік у сусідній район. Що з ним там такого станеться?

У самої часу більше з’явилося, до Таньки майже щовечора почала заглядати попліткувати, подруги нові з’явилися — Лєрка, Ірка, Свєтка. Їхні чоловіки такі ж ненормальні, як і мій, теж пішли служити добровольцями, в одній частині зі Славком футбол тепер ганяють.

– Дівчата, як ви думаєте, наші мужики там шури-мури крутять з місцевими?

– Так вони далеко від населених пунктів. Де вони там місцевих знайдуть? — заспокоювали ми себе, зустрічаючись один-два рази на тиждень у кафешці, що біля військкомату. Каву-чай пили та показували на телефонах одна одній фотки, кому які чоловік надіслав.

Потім фотографії з шашликами припинилися, і не тільки з шашликами. Хлопців відіслали на Схід, десь на Донеччину. Як я зрозуміла із куцих розповідей Славка, вони переміщалися від одного КПП до іншого, не затримувалися на одному місці більше двох днів. Уже було не до шашликів. Але голос Славка у телефоні був, як і раніше, бадьорий і веселий.

– Мамусю, в мене все добре. Тут зв’язок просто поганий, дзвінки не проходять, — так виправдовувався він, що на мої дзвінки не завжди відповідає.

На моє питання:

– А ти де зараз?

Він відповідав коротко:

– Там.

І я відчувала, не дивлячись на його бадьорий голос, що «там» — це далі, ніж до Місяця. А якось пропав на три дні, ні на один мій дзвінок не відповів навіть смскою. А коли передзвонив, номер висвітився як «невідомий».

– Усе добре, не хвилюйся за мене, мамусю. Себе бережи… і… ти тільки не дзвони мені більше сама. Добре? — сказав він мені крізь страшну тріскотню у слухавці. — Я сам тобі дзвонитиму. Раз на три дні десь. Так зручніше.

А мені якось моторошно стало. «Може, когось собі завів чи що? — промайнула перша думка. — Вони ж там не в пустелі».

– Ти що, причмелена? Він що — тобі нічого не розповідає? — закотила очі до стелі Лєрка.

Ми зустрілися у нашому кафе поласувати морозивом після роботи. Її чоловік Володька зі Славком разом на одному блокпості були зараз.

– Їм же не можна дзвонити, щоби снайпер їх не зняв.

– Звідки зняв? Як зняв? — ледве проковтнула я шматок морозива.

– Ну ти дзвониш, екран на телефоні світиться, снайпер побачить і вистрілить. Що не зрозуміло? — потягуючи капучино, здивувалася з моєї тупості Лєрка.

– Куди вистрілить? — не доходило до мене.

– Та у Славка твого й вистрілить.

Моє морозиво залишилося недоїденим. Тієї ночі я не заплющила очей. Мені здавалося, що це все відбувається не зі мною, а в якомусь поганому кіно: снайпери, постріли та мій Славко. Не плакала. Зім’яла подушку, притиснула до живота і так пролежала до самого ранку.

Незабаром я звикла і до дзвінків раз на три дні. Тривога потроху ні, не вщухла, просто стала якоюсь звичною, повсякденною. Так з часом звикаєш до запаху горілого і перестаєш його помічати. Славко дзвонив, як завжди, спокійний, коротко питав, як мої справи, чи все гаразд у хаті, чи не засмічена знову раковина на кухні, обіцяв, що восени замінить паркан, якщо вже не вийшло навесні. На мої запитання, що в нього там, чим їх годують, відповідав:

– Усе добре, мамуль. Голодний не ходжу. Втомився просто трохи. Командир обіцяв скоро відпустити додому на два тижні, а може, й на три. Ротація у нас незабаром.

Я потоваришувала з волонтерами, особливо з Любою, молода, жвава, ій і тридцяти ще немає, сама з Києва, пробивна, як танк. Вона їздила на Схід до наших хлопців майже щотижня. Ми з нею передавали чоловікам то їжу, то одяг. Але волонтери більше займалися бронежилетами, оптикою, ліками, у них були свої канали, де дістати та як доправити. Я в цьому нічого не розуміла та й не хотіла розуміти.

Пройшов червень, закінчувався липень, Славко — «там», у школі — канікули, мені особливо й зайнятися нічим. Весь будинок вже тричі прибрала, фіранки нові купила, кішку завела, щоб не так самотньо було, городом займалася: огірки дуже смачні, Танька з розсадою не підвела. Восени буде що до картопельки подати. Я чекала вересня. За своїми балбесами, вже другокласниками, скучила. Та й по телевізору різні політики міркували, що все це на Сході до осені закінчиться, хоча були й ті, хто не вірив. Але мені хотілося вірити, що все буде гаразд, як любив повторювати Славко.

Славко приїхав у відпустку тільки в липні. Зателефонував уже з дороги, що їде. Я кинула копатися на городі, швидко наготувала все, що він любить: курку запекла, вареників наліпила, голубців накрутила, борщу зварила. Бігала по хаті, як скажена, як мої першокласники на перервах, нічого не бачачи від щастя, зачіпаючи кути, спотикаючись об килимки та доріжки. Ще встигла до салону забігти манікюр зробити. А перукарка, як почула, чого це я чепурюся, то ще й зачіску мені зробила, безкоштовно, навідріз гроші відмовилася брати. Локони підкрутила гарно так, по плечах розкидала, вийшло, як у кіно.

Славко увійшов до двору, голосно грюкнув хвірткою. Усміхається, очі сяють. Великий, наче виріс за ці місяці. І постарів. Зморшка глибока на переніссі. Сивина на скронях, незначна, чи може, це пилюка з дороги. Не помічала, не було наче раніше. Зелена куртка в руці, футболка брудна торс обліпила, штани заправлені в бутси, а права рука та пів обличчя у чорних цяточках — півмісяцях.

– Це гільзи відрекошетило . Мамусь, усе гаразд. Заживе.

Всю ніч не стуляли ми очей, притискалися тілами, втиралися один до одного під шкіру. Хотілося прилипнути до нього животом, грудьми та не відклеюватися, обвити руками, ногами та не відпускати до ранку, до кінця життя. Він гладив моє спітніле від його пестощів волосся і шепотів:

– Мамусю, все у нас буде добре, все добре …

І я провалювалася в цей шепіт, занурившись в його плече з чорними полумісяцями. І засинаючи, гладила волосся біля його скроні. Таки сиве. Не пилюка це була. За два тижні на вихідні зібрали у себе друзів та родичів: Таньку-сусідку, Лєрку, Ірку, Свєтку, моїх батьків, сестру Наташку з чоловіком і сином, того ще в армію не забрали, та мою колежанку Зойку з чоловіком — вона біологію в школі у нас викладає, часто разом на перервах чаї ганяємо. Славка мама померла ще десять років тому, а батька він ніколи не знав, сестер-братів не було. Отже, моя сім’я — це і його сім’я. В нас наприкінці серпня з ним дванадцять років сімейного життя, от і вирішили відзначити трохи раніше, поки Славко тут. А я про себе подумала, що поговорю ввечері з ним про запліднення це, штучне. Танька мені все розповіла, що та як.

Вранці почала готувати на стіл, але щось почувалася погано. Температура 37,2, начебто не така і висока, а слабкість, хитає. Мабуть, застудилася під кондиціонером. Славко по приїзду поставив на кухні, щоб не мучилася над плитою в спеку. Ось цей кондиціонер мене й підкосив. Ледве на олів’є нарізала і «шубу» натерла. Добре, мама прийшла раніше, допомогла з гарячим.

Гості зібралися. Мене ніби попустило трохи, слабкість відійшла, але шматок у горло не лізе. Сидимо. Всі щастя та дітей бажають нам. Все, як завжди. А що нам іще бажати? Хата є, в хаті все є, живемо, сваримося не дуже, Славко, в принципі, ніколи не лається, це я пошипіти можу та й прикрикнути інколи.

– Славко, так розкажи, що там. Бо в інтернеті таке пишуть! — діставала його Зойка.

Славко відмахувався, мовляв, потім розповім.

– Що, не можна розповідати? Забороняють? — не вгамовувалася моя колега, несхвально примружуючи густо нафарбовані очі.

Посиділи десь з півтори години. Вже до гарячого дійшли. Тут мобільник у Славка задзвонив. Підскочив різко, ніби чекав на цей дзвінок, вийшов на подвір’я, щоб не чули його. Через вікно бачу: щось говорить, насупився і на годинник поглядає. А потім помітив, що я на нього дивлюсь і помахав, щоб вийшла. І знову

мене захитало, занудило. Тихенько встала, щоби зайву увагу до себе не привертати, нібито за компотом до холодильника.

– З частини дзвонили. Сьогодні виїжджаємо, мамусь. Хлопці вже мою форму забрали. Мені за зброєю ще треба. За мною зараз заїдуть.

Так і поїхав, а я лишилася з гостями. Далі тости за наше щасливе подружнє життя сама слухала. Особливо Зойка старалася.

***

Щось занедужала я після від’їзду мого Славка. На серці моторошно. Від безсоння вже більше двох тижнів ходила як очамренна, втома навалилася, місячні затримувалися, зовсім розклеїлася. «Буває, що і слон літає», — подумала я і купила тест в аптеці. Вранці зробила все, що потрібно, намочила смужку, аж Лєрка дзвонить:

– Машко, як твої справи? Твій дзвонив?

– Так, позавчора.

– А мені Володька вже три дні не дзвонить. Щось у мене серце не на місці. Учора п’ятеро хлопців загинуло, у фейсбуці читала. А Володька… не знаю, що думати.

– Ну, Славко зазвичай дзвонить раз на три… Я осіклася на пів слові.

– Машко, ти чого мовчиш? Алло, алло, Машо, ти мене чуєш?

– Лер, я тебе наберу пізніше…

Тест на вагітність лежав на пральній машині… Дві смужки. Я дивилася на них і не знала, що робити. Радіти? Плакати? Цього не може бути. Скоріше за все — помилка.

– Тань, можеш до мене забігти? — набрала я тремтячими пальцями сусідку.

– За годинку, Маш. Прибираю. Що там у тебе? Щось термінове?

– Дві смужки. На тесті.

– Зараз буду, — випалила Танька і кинула слухавку. Танька влетіла до мене у ванну за дві хвилини. Я, як сповзла по стіні зі смужкою в руці, так і залишилася

сидіти на підлозі.

– Так, подруго, з твоїми нервами, це може бути і гормональний зрив. Поки не панікуємо і даремно не сподіваємося, — Танька швидко взяла контроль над ситуацією до своїх лікарських рук. — Я тебе запишу на дев’яту ранку до Ірини Анатоліївни, це найкращий гінеколог у місті. Там все і дізнаємося точно.

***

– Ну що, — Ірина Анатоліївна перевела погляд із монітора на мене. — Твої смужки не всю правду тобі, люба моя дівчинко, сказали, не всю.

Танька стояла поруч і тільки голосно підкрикувала, підстрибуючи біля УЗД апарату:

– Нічого собі! Бути такого не може!

– У тебе вже п’ять тижнів, люба, і… — Ірина Анатоліївна змовницьки зиркнула на Таньку і запитала у мене: — У тебе в родині близнюки були?

– Так, у маминої сестри двійнята, — відповіла я. — А що?

– А те, що вітаю, люба матусю! У тебе теж двійнята! Танька заверещала і кинулася мене обнімати, як божевільна. А я заплакала, спершу тихо, стримуючись, а потім — як прорвало. Я плакала голосно, шматками виймаючи з себе всі ці дванадцять років очікування та розпачу. Все тепер буде інакше. Нарешті все буде гаразд, як і запевняв мене Славко. Він знав, завжди знав. Хотілося йому зателефонувати, по відео, щоб побачити його очі, щоб мої побачив. Але вирішила дочекатись його завтрашнього дзвінка. По відео все одно не вийде, у нього телефон кнопковий, та і зв’язок слабкий, рветься, не потягне відео.

А мій телефон просто розривався. Не виходячи з поліклініки, Танька встигла поділитися новиною про мою вагітність з моєю мамою, сестрою і ще з купою спільних знайомих, у мене самої сил не було навіть дзвонити, і пішли хвилі циганського радіо. Найголосніше верещали в трубку дівчата Лєрка, Ірка, Свєтка. Пообіцяли тримати язик за зубами та чоловікам нічого не говорити, доки я сама Славику не скажу.

Я цілий день місця собі не знаходила, фотографії подіставала дитячі, Славка та мої, вдивлялася в його очі, губи, себе дитиною розглядала та намагалася уявити, хто у нас зі Славком буде: хлопчики, дівчатка чи хлопчик та дівчинка, і які вони будуть. Я лежала на дивані і вже бачила, як з пологового будинку виходжу, а Славко зустрічає нас із квітами та з великою двомісною коляскою. Цікаво, скільки така коштує? І ще уявляла, як сидять за партою у мене в класі: то два хлопчики з чорнявим волоссям, як у Славка, то дві дівчинки з русявими косичками, — у мене в шість років були такі. Стать діток мені Ірина Анатоліївна не сказала, не видно ще.

Ось тільки Зойка, коли я до школи забігла вдень на пару хвилин, дивно запитала:

– То ти що, двох народжуватимеш?

Начебто можна одного. Та й що за питання — я двом удвічі рада.

Мама ввечері забігла і принесла мені вечерю, смаженину в каструльці, а то я від щастя, що впало на мене, і про їжу забула.

– Ти щаслива, донечко? — чи то спитала вона, чи то просто підтвердила очевидний факт і обняла міцно-міцно. А в очах — чи то щастя, чи то тривога.

Зранку я телефон не випускала з рук. Славко міг зателефонувати будь-якої миті. Сім ранку, сім нуль п’ять, сім нуль сім… Час, мов черепаха, повз. Восьма ранку. Славко не дзвонив. Ну де ж він? Я не відводила очей від екрана мобілки. Душ приймала з відкинутою шторкою, щоб бачити телефон, раптом дзвінок не почую через воду, що ллється. Гладила мокрий живіт, прислухалася подушечками пальців, що там всередині робиться, що там наші малюки витівають, і дивилася на екран смартфона.

Сьогодні треба було ще до школи заїхати на нараду, до 1 вересня залишалося кілька днів, роботи багато. А на вулиці дощ. Стою на зупинці, автобус чекаю, дощ ллє, а я — щаслива, як ліхтар — сяю під парасолькою. Наш фізкультурник із викладачем праці уже почули про моє щастя, побачили мене, мокру і сяючу, і забрали до себе в машину:

– Ану, матусю, двічі матусю, застрибуй. Не годиться тобі мокнути тепер! Ще захворієш. Ти тепер під нашим шефством, так і скажи своєму Славику.

Тільки я всілася на заднє сидіння, як задзвонив телефон. Невідомий номер.

– Мамусю, привіт. Як ти? — затріщало в телефоні.

– Славко, ти сидиш там? — закричала я в телефон, навіть не сказавши «привіт». Хоча хотілося його помучити натяками перед тим, як вивалити таку новину, але зв’язок міг обірватися будь-якої миті.

– Сиджу, на дерево заліз… я… — тріск забивав його голос. — Зв’язок до біса пога…

– Славко, у мене дві смужки, — прокричала я в телефон.

У відповідь слухавка тільки затріщала.

– Славко, Славику, у нас двійнята! Чуєш! Я вагітна.

Їх двоє!

Телефон змовк на якусь мить, і я почула Славка голос, розгублений: не вірив у те, що чує.

– Мамусю, то… жарт? — розтягуючи слова, спитав він. І телефон знову затріщав.

– Я у гінеколога була. Двоє! Точно! — закричала я, міцно притискаючи телефон до губ, ніби так мене чути буде краще.

– Мамусю! Бережи…. І… себе…. Кохаю, чуєш, я тебе так…

І зв’язок обірвався. Цілий день ходила по школі з телефоном, думала, що передзвонить, але не передзвонив. Не вийшло, мабуть, знову на дерево залізти.

Наступні три дні я літала на крилах.

– Ти як люстра кришталева, — жартувала Танька. Принесла мені вітаміни. Лєрка, Свєтка та Ірка вже почали збирати дитячі речі, що залишилися від їхніх діточок, що вже підросли. Знайшлася навіть коляска двомісна — Люба-волонтер притягла.

Я ходила по хаті і розмірковувала, де краще ліжечко поставити дитяче, де пеленальний столик. Спочатку, звичайно, в спальні, краще ближче до ліжка обладнати дитячий куток.

– Тільки від вікна подалі, доню, — підказувала мама. — А то продме.

Як тільки Славко повернеться восени, вже восени точно все це на Сході має закінчитися, треба переробляти під дитячу другу кімнату, що біля нашої спальні. Зайшла до меблевого, там каталоги дали подивитися. Такі гарні ліжечка, шафки, стільці, під казки різні стилізовані, суцільна краса.

Спала я міцно, і снився мені Славик, молодий, яким його зустріла вперше, по соняшниковому полю кудись іде. Прокинулася вранці від виття сусідського собаки. Той вив, як вовк, протяжно, тужливо. Але я підстрибнула з ліжка легко так, сонячно, і сон хороший, і апетит теж хороший, виявляється, у вагітних. Намнула омлет із чотирьох яєць, та ще з хлібом, двома помідорами і шматком ковбаси. Щільний сніданок вийшов. Треба за апетитом стежити, бо рознесе, як Зойку. І побігла до школи, 1 вересня вже за два дні, треба все встигнути підготувати. Телефон з рук не випускала, Славко мав подзвонити.

Але подзвонила Лєрка. Я спочатку навіть не зрозуміла, що вона говорить: з телефона лунало якесь голосіння.

– Що сталося? Кажи вже! — перелякано прокричала я в телефон, а у самої серце зупинилося.

– Володька мій у лікарні, — голос Лєрки тремтів. — Поранений. Сильно. Може, і не виживе! Розумієш?

– Де у лікарні? Де поранений? А Славко? Славко мій? Я притулилася до стіни, щоб не впасти.

– У шпиталі… біля нас, — голосила Лєрка , — їх туди всіх звозять.

– Їх? А Славко? Славко теж? — видихнула я.

– Не знаю. Там пекло зараз. Там ніхто нічого не знає. Ти читаєш інтернет?

– Де там? — насилу вимовила я.

– Ти що, не знала? Вони ж зараз у…

Я читала, я знала вже про котел, але що мій Славко там… Ні, він мені сказав би. Чи не сказав? Повітря бракувало в грудях, учительська провалилася в туман, голос Лєрки почав розтягуватися в гудіння, весь світ навколо почав розтягуватися, як мотузка, і намотуватися навколо моєї шиї, і здавлював, здавлював, не давав дихати.

– І-і-іл-л-ловайську-у-у… — долинуло до мене.

І я закричала: «Славко!», закричала так несамовито, наче це в мене гатили всі кулемети, автомати, вся зброя світу, закричала так, щоб він міг почути мене там, у тому пекельному котлі і врятуватися. Погано пам’ятаю, що було далі. Мене тримали чиїсь міцні руки, я виривалася, кричала, що мені до нього треба, щось трапилося, йому треба допомогти.

– Машенько, заспокойся, Машенько… Рідна. Він повернеться, — долітали до мене чиїсь слова.

Потім лікарі якісь з’явилися, вкололи мені щось. Танька приїхала і забрала мене додому. Зосталася зі мною на ніч.

Я не знаю, чи спала. Провалювалася в забуття. Навіть щось снилося, але під ранок — розбита, невиспана, продовжувала лежати в ліжку разом з кішкою і дивитися в стелю.

– Де ти? Ти ж — живий. Я знаю. Я відчуваю. Ти не можеш залишити мене. Нас уже четверо. Славко… — шепотіла я у подушку.

Телефон Славка мовчав, «абонент поза зоною досяжності». Разів сто набирала.

Танька і мама були біля мене. Дзвонили у військкомат. Там ніхто нічого не знав. Так, були бої, так, є загиблі, поранених привозять до шпиталю сусіднього міста.

– Машко, Машко! — Лєрка подзвонила ближче до обіду, її голос звучав дзвінко, радісно. — Володька отямився після операції.

– А Славко мій? — прошепотіла я в трубку.

– Машуня, люба, не знаю.

Через дві години я вже була у шпиталі. Трудовик допоміг дістатися, підкинув на машині.

Володька лежав у ліжку блідий, весь забинтований, у трубках, але говорити міг. Медсестра хотіла прогнати нас з Лєркою:

– Не можна йому хвилюватися, і розмовляти не можна.

Але Володька глянув на неї похмуро і кивнув, мовляв, не проганяй їх. Лєрка сиділа на маленькому стільчику біля нього, гладила руку, що звисала з-під простирадла, і схлипувала від щастя.

– Не знаю, — відвівши очі, відповідав мені Володька, ніби соромився, що живим залишився. — Нас обстрілювали з усіх боків. Машини, як сірникові коробки, переверталися. Усі розбігалися хто куди. Славкова машина перед нами була… У них влучили… Потім перекинулися, прямо перед нашою машиною… Влучили в них. Гусеницю зірвало… я бачив… Їх понесло. Потім перекинулися, прямо перед нашою машиною… Потім поряд рвонуло, й останнє, що пам’ятаю, — хлопці розсипом біжать у соняшники. Ну, здається, і Славко там був.

– Здається чи був? — розсердилась я.

Злість мене наповнювала, нічого він не пам’ятає, чому не Славко мій зараз лежить тут, а він.

– Машо, там реально пекло було. Всі тікали, хто куди. Там один мужик був, високий, плечі широкі, біг у соняшники, я бачив, схожий на Славка був, — тяжко дихаючи, — уламок легеню зачепив, — тихо промовив Володька і відвів очі.

– Не кажи про нього «був». Живий він, — кинула я через плече, виходячи з палати.

***

Мій живіт потихеньку округлювався. Природа завжди бере своє, це люди тільки втрачають.

– Ти уявляй, люба, якими вони будуть, якого кольору очі у твоїх малюків, як у школу підуть, як постаріють, — казала мені Ірина Анатоліївна, мій гінеколог. Переживала за мене, як за рідну дочку.

А ночами я розмовляла зі Славком: розповідала, що в нас буде хлопчик і дівчинка, що його побратим Володька вже одужав, а ось Зойка виявилась сукою. Прийшла в гості і наминаючи мої ж голубці, співчутливо так мовила:

– Що ти будеш, Машко, з дітьми одна робити? Може, краще було аборт… Тобі ж гроші відвалять за вбитого неміряно, на себе витратила б. Один раз живемо.

Вигнала її з дому. Дурна.

– Ти живий, Славко? — питала я щоночі порожнечу навколо. Не могла спати, навіть «Новопасит» не допомагав. — Подай мені знак, тут ти чи вже там. Приснись, скажи… …Як же так. Ну скажи, — шепотіла я.

Не снився. Мовчав. І військова частина мовчала, нічого до ладу не говорила, тільки верзли незрозуміле

«зниклий безвісти», та «за непідтвердженими даними, перебуває в полоні».

Володька, коли вже вийшов зі шпиталю, до мене зайшов, фруктів приніс.

– Знаєш, Машо, він таким щасливим був за день до… — Володька осікся, і не підібравши потрібне слово, продовжив: — Ми з ним сиділи ввечері біля бліндажу, а Славко мені і каже: «Ні, ти уявляєш, я батьком скоро стану! Моя Машка — молодець, двох одразу. Мені тепер помирати ніяк не можна… Не можна». Щасливим таким був…

– Не кажи «був», я вже просила, — відрізала я.

І розпочала свої пошуки. Люба-волонтер допомагала добути контакти всіх, хто потрапив до того страшного котла разом із Славком. Телефонувала тим, хто вижив, і рідним тих, хто не вижив. До шпиталю приїжджала неодноразово: розпитувала всіх, хто врятувався з цього котла, хто що і кого бачив чи чув, по крихтах збирала. Але найдокладнішою залишалася розповідь Володьки. Він бодай точно бачив перед вибухом машину, в якій сидів Славік. Всі інші спогади були заповнені «можливо» і «здається».

Вже підморожувало, коли до міста привезли тіла загиблих у тому страшному котлі. Тих, кого змогли впізнати, передали родичам одразу, фрагменти інших поховали під номерами, докладно описали, взяли зразки ДНК, і поховали як «тимчасово неопізнаних».

***

Мене викликали до слідчого відділу, який займався розшукуванням безвісти зниклих.

– Нам би зразки ДНК вашого чоловіка взяти. Може, залишилася його бритва чи щітка зубна?

Але ні бритви, ні щітки, нічого не знайшлося в нашій хаті.

– Ну тоді тільки родичі. Хто в нього є з рідні? Батько, мати, може, брати чи сестри є? — пропонував мені варіанти слідчий.

– Нікого немає, — похитала я головою. — Мама була, та вже десять років, як померла. Батько загинув в аварії, ще коли свекруха вагітною ходила. Тож нікого.

Через тиждень мене знову викликали у відділ.

– Послухайте, єдиний варіант тоді визначити, чи є ваш чоловік серед загиблих, тобто серед знайдених тіл, — слідчий подивився на мій вже добре округлений живіт, — це взяти ДНК ваших дітей. Беруть із навколоплідних вод. Нескладна процедура.

Я поклала руку на живіт.

– Так, так, подумайте, — кивнув головою слідчий.

***

– Машко, навіть не думай! — Танька бігала по кухні з чашкою чаю і розмахувала руками, проливаючи на підлогу чай. — Навіть не думай! Це небезпечно! Дуже ризиковано! Можна спровокувати викидень! Можуть інфекцію занести! Та що завгодно! А якщо Славко живий прийде, подумай, що йому скажеш: заради того, щоб дізнатися, чи живий він, вашими дітьми ризикнула.

– А якщо ні? — прошепотіла я, кусаючи солоні від сліз губи.

– А якщо ні, — Танька присіла біля мене і пригорнула до себе, — то тим більше безглуздо ризикувати тільки заради того, щоб вбити надію.

А я так втомилася від цієї надії. Так, від надії теж втомлюються. То мені здавалося, що його вже немає. А потім читала в інтернеті історію, як когось контузило та його доглядали місцеві, поки пам’ять не повернулася, і мені знову здавалося, що і мій Славко теж у чужій хаті без пам’яті, поранений, живий.

***

– Славко, я все зроблю, я тобі таких діток народжу, не натішишся, ти тільки повертайся… Просто повертайся, і все… хоч в інвалідному візку, хоч на милицях, але живий… — чи то просила, чи то молилася я, лежачи в пологовому будинку.

Дівчинка народилася першою, а слідом за нею з’явився на світ синочок.

– Славко… Славко, вітаю! Ти тепер тато! Де б ти не був. Вони — янголи, ось подивися. Просто янголи, — шепотіла я і цілувала двох малюків, що лежали поряд зі мною на ліжку, і розмовляла з їхнім батьком. — Давай назвемо їх Соломія та Мирослав. Що думаєш?

І знову наснилися мені соняшники. І уві сні я не пам’ятала, що у нас вже є діти, а просто бігла за моїм Славком, а він йшов уперед, не обертався.

***

– Могила вашого чоловіка № 73, — повідомив мені слідчий, як тільки надійшли результати ДНК тестів двійнят. 99,97 відсотка збіг із Мирославом і 99,98 відсотка із Соломією.

Після цього повідомлення я пролежала у ліжку дві доби. Я так чекала результатів тесту, і ось вирок. Нема мого Славка, і не буде, ніколи не буде.

Танька гладила мене по голові і примовляла:

– Подивися, які очі у Мирослава, а носик у Соломії! Славкові очі, Славковий ніс… Він тут з тобою, Машуня… З тобою…

– А знаєш, там у могилі лише кілька кісток. Слідчий так сказав. Може, йому, ну… там ногу відірвало, і цю ногу ось… знайшли, а він сам живий десь, без ноги. Я читала, такий випадок був, — ділилася я своїми думками з Танькою.

Танька не сперечалася.

– Володька ж бачив, як він йшов у соняшники… живий.

Танька просто пригортала мене до себе і колихала, як маленьку дитину.

***

Ми перепоховали останки Славка поруч з його мамою.

***

Соломії та Мирославу вже по чотири роки. Соломійка дуже схожа на батька — ніс, губи, підборіддя — копія Славко, але жвава, як я. Б’ється з братом, командує ним, старша ж. Ось до Люби-волонтерки до Києва їздили в гості, вона — хрещена наша тепер. То Соломія в її дворі на всі дерева і турніки залазила і кілька разів упала, але навіть не заплакала.

– Вогонь-дівка! — сміялася Люба.

Висидіти в машині всю дорогу з Києва для непосидючої Соломії — непосильне завдання. Вже пів години, як кидає в брата то печиво, то фантики — до чого дотягнеться, бо ж пристебнута у дитячому кріслі. Я тому й вирішила зупинити машину, погодувати їх, дати побігати трохи, хай навіть біля поля з соняшниками.

Мирослав схожий більше на мене, але спокійний такий, як Славко, дозволяє сестрі кривдити себе, і на печиво, що летіло в нього від сестри-забіяки, ніяк не реагував.

Ми перекусили з дітьми на узбіччі бутербродами та чаєм, що приготувала нам у дорогу Люба, і я відпустила їх трохи побігати між соняшниками, розім’ятися. Діти весело гасали між соняшниками, один одного наздоганяли, верещали, перекидалися, намагалися повиснути і погойдатися на стеблах.

Я сиділа на узбіччі, підставивши сонцю обличчя, і посміхалася. Мені здавалося, що звідти з соняшників спостерігає за ними Славко і теж усміхається нашим янголам.

Вітер промайнув над полем і розхитав жовті кошики. Вдалині кілька соняшників розступилися, начебто хтось крокував між ними, розштовхуючи широкими плечима високі стебла.

***

Соняшники мені більше ніколи не снилися.