Нікос Франґакіс – журналіст.

 

Давайте прояснимо історичні події 2013-2014 років:
Євромайдан не мав жодного стосунку до НАТО чи Сполучених Штатів. Початковий протест був викликаний рішенням тодішнього президента Віктора Януковича не підписувати Угоду про асоціацію між «Європейським Союзом та Україною», попри те, що угода була схвалена українським парламентом із переважною більшістю голосів і мала широку підтримку серед українського населення.

Вибір режиму Януковича відповісти жорстоким насильством проти мирних протестувальників (здебільшого студентів) у ніч на 30 листопада 2013 року не лише не придушив спротив, але й ще більше відштовхнув населення та посилив протести. Після ухвалення Януковичем низки законів, що обмежували свободу преси та мирних зібрань (зазвичай називаються «диктаторськими законами») у січні 2014 року, Євромайдан перетворився на ширший рух проти зловживання владою, урядової корупції, поліцейського насильства та порушення прав людини, що нині відоме як «Революція Гідності».

Вступ України до НАТО ніколи не був метою цього руху. Тому спроби Путіна пов’язати початок війни з НАТО є історично неточними. Більше того, трактування України як пішака на геополітичній шахівниці Сполучених Штатів є образою для мільйонів українців, які ризикували своїм життям під час цієї «Революції Гідності».

Ви неодноразово наголошуєте, що розширення НАТО спровокувало Московію: «НАТО не повинно розширюватися, адже це загрожує безпеці Московії».

На цьому етапі хочу нагадати кілька історичних фактів:

• У 1939 році Радянський Союз та нацистська Німеччина вторглися до Польщі.
• У 1940 році Радянський Союз вторгся до країн Балтії.
• У 1940 році Радянський Союз анексував частини Румунії.
• У 1956 році Радянський Союз вторгся до Угорщини.
• У 1968 році Радянський Союз вторгся до Чехословаччини.

Польща, Естонія, Литва, Латвія, Румунія, Угорщина та Чехословаччина не нападали на Московію чи Радянський Союз. Жодної загрози з боку цих країн не було, проте саме ці країни стали жертвами агресії з боку СРСР/Московії.

Це головна причина, чому ці країни захотіли вступити до НАТО. З моменту їхнього приєднання до Альянсу жодна з цих країн більше не зазнала нападу з боку Московії. Так само, як і ці країни, Україна (військовий бюджет якої у 2013 році становив лише 2,9 мільярда доларів до військової агресії Московії у 2014 році) прагне забезпечити безпеку та мир. Вона не хоче знову зазнати нападу з боку Московії (військовий бюджет якої у 2013 році становив 68 мільярдів доларів).

Зважаючи на те, що угода України про відмову від ядерної зброї у 1994 році в обмін на «гарантії» безпеки від США, Великобританії та Московії (!) не запобігла російській агресії, для України зараз єдиною надійною гарантією її безпеки є вступ до НАТО.

Факт того, що Фінляндія та Швеція приєдналися до НАТО у відповідь на російську агресію, не викликав протестів з боку Московії проти вступу цих двох країн до Альянсу. Такий різний підхід Росії до України порівняно з Фінляндією та Швецією, схоже, спрямований на легітимізацію поняття «сфер впливу» – концепції, яка належить до минулих століть, епохи імперій, а не до сучасного світу.

«Крим історично був і в майбутньому, ймовірно, залишиться, щонайменше de facto російським».

Анексія Криму Московією у 2014 році порушила Будапештський меморандум (1994), відповідно до якого Московія зобов’язалася поважати та захищати українські кордони, включаючи Крим. Це також порушило Договір про дружбу, партнерство та співробітництво, підписаний з Україною у 1997 році з тими ж зобов’язаннями. Крім того, за рішенням Міжнародного суду ООН, це було порушенням міжнародного права.

Як постійний член Ради Безпеки ООН, Московія мала б захищати мир, але натомість вона порушила основоположний принцип Організації Об’єднаних Націй (стаття 2 Статуту ООН: «Усі члени мають утримуватися у своїх міжнародних відносинах від загроз або застосування сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави або будь-яким іншим способом, несумісним із цілями Організації Об’єднаних Націй»).

Справді, вся світова архітектура безпеки після Другої світової війни ґрунтується на положенні, що національні кордони країн (незалежно від історичного контексту) не можуть змінюватися примусово, аби зберігати мир, як про це сказав посол Кенії в Організації Об’єднаних Націй у своїй відомій промові. Якщо дозволити одній державі анексувати території іншої країни за власним бажанням, то жодна країна у світі не може почуватися в безпеці.

Наполягаючи на тому, що вона може утримати Крим, Московія спирається на мовчазне припущення, що, якщо їй це дозволять, вона залишить решту України у спокої. Однак це явно неправда, оскільки «де-факто» контроль Московії над Кримом з 2014 року до сьогодні (2024 р.) жодним чином не перешкодив її постійній агресії. Метою Путіна є «остаточне вирішення українського питання», тобто повне знищення України та анексія всієї її території. Відповідно, анексія Криму не «відновила історичну справедливість», як стверджують росіяни, а стала лише трампліном для подальших військових атак проти України. Тому відновлення контролю України над усією її територією має життєво важливе значення не лише для безпеки України, але й для безпеки всіх народів.

«Московія точно ніколи не прийме вступ України до НАТО». Однак усі ми знаємо, що Статут ООН встановлює право народів на самовизначення як фундаментальний принцип. Московії не належить вирішувати, до яких союзів чи об’єднань має приєднуватися Україна. Україна має власний демократично обраний уряд (на відміну від диктатури Московії), і саме цей уряд, після консультацій з українським народом, ухвалить рішення, чи вступати до НАТО. Так само країни-члени НАТО мають повне право самостійно вирішувати, кого вони прийматимуть до свого альянсу.

«Основою для миру є очевидна річ: Україна буде нейтральною країною, поза НАТО. Крим залишатиметься домом для Чорноморського флоту Росії, як це було з 1783 року (коли, обманом, вигнала греків із їхніх споконвічних земель і вперше анексувала його). Практичне рішення могло б бути знайдене для Донбасу, наприклад, територіальний поділ, автономія або лінія перемир’я».

Хоча ця офіційна російська пропозиція повністю відповідає риториці російських пропагандистів, вона залишає без відповіді одне ключове питання української сторони: На яких підставах можна вірити, що серійний війнирозпалювач, який неодноразово заявляв, що Україна не існує як незалежна країна, задовольниться лише Кримом і Донбасом і не спробує захопити всю Україну?

Поки немає переконливої відповіді на це питання, будьте певні, що «мирні плани» Кремля лише продовжать страждання українського народу.

Стверджувати, що якби Україна запропонувала Крим і Донбас Путлеру у грудні 2021 року чи березні 2022 року, «бої припинилися б, російські війська залишили б Україну, а її суверенітет гарантувала б Рада Безпеки ООН та інші країни-члени», – це просто наївна мрія.

Мирні переговори на початку 2022 року провалилися не через неіснуюче американське втручання, а тому, що Московія вимагала беззастережної капітуляції України – вимога, яку вона висуває й сьогодні!

Цілі Московії в Україні – це «демілітаризація та денацифікація». Що означає «денацифікація», пояснив один із політичних радників Путлера, Тимофій Сергєйцев, у своїй статті: «Що має робити Московія з Україною?». Зокрема, він підтримав необхідність жорстокого знищення української нації, вбивства мільйонів людей та «перевиховання» тих, хто залишиться.

Росіяни вже почали реалізовувати ці плани на окупованих територіях України. Якщо ви прочитаєте весь текст Сергєйцева, ви це зрозумієте. Але навіть деякі уривки чітко показують, що він має на увазі: «Країна, яка пройшла денацифікацію, не може мати суверенітету», «Денацифікація неминуче включатиме деукраїнізацію, а це означає й неминучу деєвропеїзацію», «вилучення українських навчальних матеріалів та заборону освітніх програм на всіх рівнях, які містять нацистські ідеологічні настанови» (у своїй статті Сергєйцев неодноразово називає українців «нацистами»).

На жаль, світ не усвідомлює, що, відповідно до цієї риторики, Московія вчиняє жахливі воєнні злочини, задокументовані ООН та іншими міжнародними організаціями. Немає жодних ознак щирого інтересу до миру з боку Росії через триваючі звірства. Вільний світ має переоцінити свою позицію щодо того, чи дійсно Московія «добросовісно» зацікавлена у мирних переговорах.

«Сполучені Штати проігнорували дві жорсткі політичні реалії в Україні. Перша полягає в тому, що Україна глибоко розділена етнічно та політично між націоналістами, які ненавидять Московію на заході України, та росіянами на сході України й у Криму». Ця заява відображає російську політичну техніку, вперше використану під час президентських виборів 2004 року, яка досі використовується Росією для виправдання «денацифікації» України.

Але давайте звернемо увагу на реальні факти та правдиву історію. У 1991 році всі регіони України проголосували за незалежність країни, включаючи Крим. Згідно з переписом населення 2001 року (найновіші доступні дані про самоідентифікацію за національністю в Україні), українці становлять більшість у всіх регіонах України, окрім Криму.

Коли ми говоримо про Крим, слід запитати себе, чому він має такий етнічний склад сьогодні. Крим переважно російський через низку геноцидів і депортацій, які почалися з першої окупації Московією у 1783 році та тривали до 1944 року, коли кримських татар і інші меншини, зокрема кримських греків, депортували у віддалені райони Радянського Союзу. Корінне населення Криму було виселено, вбито та замінено росіянами.

Схожі методи Московія застосовувала під час численних геноцидів українців – наприклад, під час Великого голоду 1932-33 років, коли росіяни заселяли будинки українців, які загинули від голоду. Московія використовує ці самі методи переселення населення і сьогодні, під час триваючої війни: насильницьке виселення українського населення, “усиновлення” дітей або їх “перевиховання” (промивання мізків) після того, як їх насильно забирають від родин.

Окрім знищення українського та інших корінних народів, Московія використовувала й «м’якші» тактики, такі як русифікація, тобто стримування вивчення та використання української мови в усіх сферах. Русифікація триває століттями. Методи були різними: від переселення людей, коли українців відправляли працювати до Московії, а росіян — навчатися або працювати в Україні, до ускладнення доступу українців до університетів, знецінення української мови й культури як нижчих порівняно з «великою російською культурою», і крадіжки української культурної спадщини. Наприклад, лише нещодавно музеї по всьому світу почали правильно визнавати українських художників, яких Московія представляла як російських. Сотні тисяч артефактів були розграбовані з українських музеїв після 2014 року.

Отже, палкі дискусії про мову є природною відповіддю на історичні спроби Московії придушити будь-яке відновлення прав української мови. Попри цю історію утисків, українці поступово переходять на українську мову, а повномасштабне російське вторгнення прискорило цей процес.

Останні опитування свідчать, що, незалежно від мови чи місця проживання, переважна більшість українців (80%) відкидає будь-які територіальні поступки Московії. Крім того, дослідження показують, що 85% українців переважно ідентифікують себе як громадяни України, незалежно від регіону проживання, етнічної меншини чи будь-яких інших характеристик. Це було б неможливо у розділеній країні.

Підсумовуючи, Україна вітає інтерес усіх, хто підтримує її незалежність. Проте, щоб будь-які зусилля були корисними та сприяли створенню конструктивних пропозицій для припинення війни, вони мають базуватися на певних принципах. Офіційна Україна вважає, що ця мета ще не досягнута. Міжнародні втручання, на сьогодні, викривлюють справжню картину походження та мотивів російського вторгнення. Вони поєднують факти та суб’єктивні інтерпретації, мимоволі поширюючи кремлівські наративи, головним чином через незнання реальної історії обох народів.

Україна не є геополітичним пішаком чи розділеною нацією; це незалежна країна, яка має право визначати своє майбутнє. З моменту здобуття незалежності у 1991 році Україна не нападала на жодну країну. Для агресивної війни Московії немає жодного виправдання.

Лише чіткий моральний компас, повага до міжнародного права та глибоке розуміння історії України можуть стати визначальними принципами будь-якої дискусії про справедливий мир.

Переклад з грецької Галини Маслюк.