Богдан Райчинець, голова
Европейського Конґресу Українців
Про історію українців в Європі та роль ЕКУ в збереженні української самоідентичності
Г. М. Богдане, ти належиш до другого покоління, безпосередньо пов’язаного з діяльністю Европейського Конґресу Українців. Твоя мама, Лідія Райчинець, ініціювала відновлення діяльності ЕКУ одразу після розпаду Радянського Союзу. Тобі тоді було ще зовсім мало років. Чи збереглися у твоїй пам’яті спогади про той час? Що саме мотивувало твою маму на цей крок? Як це відчувало покоління твоїх батьків, які завжди належали до активної частини української громади?
Б. Р. У 1994 році, тобто рівно 30 років тому, моя мама Лідія Райчинець разом із колегами взяли на себе відповідальність відновити діяльність вже існуючого конгресу, надавши йому сучасну назву — Европейський Конґрес Українців. Це рішення базувалося на їхньому вихованні та патріотичних засадах, які вони отримали від своїх предків і передали наступним поколінням. Я добре пам’ятаю як мама допомагала будувати цю нову структуру, бо щиро вірила в її необхідність.
Тоді, одразу після падіння радянської системи, країни Східної Європи, такі як Чехія, Словаччина, Угорщина, нарешті відчули, що настав їхній час. Вони почали активно долучатися до діяльності ЕКУ, доповнюючи роботу традиційних діаспор із Західної Європи, навіть перебрали ініціативу в цій справі. Водночас важливо згадати про автохтонів — українців у Польщі, Словаччині, Румунії, які вперше після десятиліть тиску отримали можливість вільно розвивати свою мову та культуру.
Тематика, над якою працював ЕКУ тоді, залишається незмінною й сьогодні: освіта, співпраця, патріотизм, вплив, об’єднання та відповідальність. Це є основа, яка завжди актуальна для українців у Європі.
Г. М. Українські громади Центральної та Східної Європи до розпаду Радянського Союзу — це окрема велика тема. Можеш розповісти про особливості вашого життя в Чехословаччині того часу? Ваша родина відома своєю творчістю. Якщо не помиляюся, твої батьки заснували відомий український гурт ‘Іґніс’, до якого пізніше долучився і ти?
Б. Р. Українські громади Центральної та Східної Європи — це справді окрема велика тема, яка яскраво проявляється на прикладі Чехословаччини. У часи “нормалізації” після радянського вторгнення 1968 року, яке відбулося не так криваво як в 1956 році в Угорщині, вони жили в умовах жорсткого контролю та цензури. Після спроб демократизації 60-х років, комуністична влада прагнула повернути суспільство до «норми» у своєму розумінні. В кінці 60-тих багато людей зневірилися, “Москва в’їхала і це назавжди”. Кілька тисяч людей емігрували. Попри це, українська молодь, навіть у тих умовах, знаходила шляхи для самовираження. У 1969-70 роках студенти-автохтони та переселенці з України заснували гурт, який спершу називався ‘Палас’.
Назва гурту викликала асоціацію з ім’ям чеського студента Яна Палаха, який в січні 1969 року, слідом за українським патріотом Василем Макухом (учасник українського руху опору в СРСР, воїн УПА, який 6 листопада 1968 року в Києві на Хрещатику вчинив акт самоспалення на знак протесту зросійщення України та, зокрема, проти агресії СРСР щодо Чехословаччини. В 2018 р. іменем українського дисидента назвали пішохідний міст через р. Ботич в Празі і встановили там інформаційну таблицю), вчинив акт самоспалення у Празі на знак протесту проти радянської окупації. І Василь Макух, і чеські студенти стали з плином часу героями для народу. Влада заборонила назву, й гурт завдяки видатному діаспорному історику п. Зілинському перейменували на ‘Іґніс’, що в перекладі з латини означає ‘вогонь’. Ця назва була нейтральною і прийнятною для цензури.
Мої батьки, Лідія Затовканюк і Віктор Райчинець, були активними учасниками гурту. Мама була солісткою, а батько грав на ударних і співав. Вони виконували пісні східної Словаччини, Лемківщини, адаптуючи їх до літературної української мови, аби уникнути заборон. Попри це, гурт залишався під суворим контролем, а такі поняття, як УПА чи «Червона калина», були повністю забороненими.
Гурт ‘Іґніс’ швидко став популярним серед українців-автохтонів у Словаччині. Учасники гастролювали селами, виступаючи перед школярами вранці й на концертах увечері. Значний внесок у популяризацію гурту зробив майбутній президент ЕКУ, Левко Довгович — відомий хормейстер, який підтримував виступи ‘Іґнісу’ та допомагав організовувати поїздки.
На жаль, у 1980-х роках діяльність гурту була призупинена через еміграцію до Канади одного з провідних учасників — мого вуйка Богдана Затовканюка. Але в другій половині 90-х гурт відновився, і я до нього долучився, спочатку як батько, з вокалом та ударними, пізніше і з іншими інструментами. Упродовж останніх 25 років ‘Іґніс’ змінював склад, репертуар і формат, але залишався важливим культурним явищем, гастролював тепер вже по діаспорі за кордоном. Сьогодні гурт існує у мінімалістичному форматі з трьох учасників: Світлана (вокал), Саша (гітара) і я (клавіші). Це прагматичний підхід, який дозволяє нам продовжувати творчу діяльність.
Г. М. Чи комунікували між собою українські громади в ті часи, і якою була їхня взаємодія?
Б. Р. Якщо говорити про українські громади в Чехії та Словаччині, то їхня комунікація кардинально відрізнялася від тієї, що була у країнах Західної Європи. У Бельгії, Британії чи Німеччині українська діаспора, хоч і з труднощами, все ж підтримувала освіту, мистецтво, пресу. Натомість у країнах радянського блоку громади були в занепаді через тотальну заборону всього українського. Тут не було офіційної переписки чи зібрань, лише обережні приватні зустрічі. Єдиним легальним засобом самовираження залишалася культура — пісня, хор, традиції.
У Чехії ключову роль відігравав храм Святого Климента на Карловій вулиці в Празі. Ця греко-католицька церква, прихожанами якої здебільшого були українці, стала справжнім духовним осередком громади. Від 20-х років ХХ століття вона була і продовжує залишатися місцем прихистку для українців.
У 50-80-х роках церква Святого Климента та її хор Св. Володимира стали символами українського життя в Празі. Високопрофесійний колектив під керівництвом маестро Левка Довговича на певному етапі свого існування об’єднував видатних виконавців, серед яких у свій час був оперний бас світового рівня Едуард Гакен (чех родом з Волині). Моя бабуся, Ірина Затовканюк, також співала в цьому хорі й часто брала мене на виступи, залишаючи в моїй пам’яті незабутні враження.
Хор був суворо контрольованим, як і всі культурні ініціативи. Святкування Шевченківських днів, наприклад, дозволялося, але лише під совєтською інтерпретацією Шевченка як «революціонера». У цей період ‘Іґніс’ доповнював церковний хор, і раз на рік на Слов’янському острові в Празі – «Жофін» (у свій час там виступав Іван Франко*) організовували великий культурний захід, зазвичай новорічні святкування, які ми називали на український лад “Маланчині вечорниці”. Вони поєднували виступи церковного хору, декламації поезій і народну музику.
Щодо життя українців у 50-х роках, моя бабуся розповідала про жорсткий контроль з боку чехословацької служби безпеки. Визнати себе українцем було небезпечно: лише близько 300 осіб офіційно заявили про своє походження, хоча їх було значно більше. Усі, хто ідентифікував себе як українець, зобов’язані були реєструватися в Міністерстві внутрішніх справ, що додавало страху та напруження.
Емігранти, які потрапили до Чехії після Другої світової війни, рятувалися від радянських репресій. Родини, як моя — Затовканюки і Райчинці, — були свідомими українцями, які робили все, щоб зберегти свою ідентичність. Вони організовували зустрічі вдома, створювали осередки. У Празі це були квартири Затовканюків, Шутків, Сушків, та інші, де зберігалися українські традиції та дух, але це було добре всім відомо, і відстежувалося відповідно.
Можливо, саме події тих часів і є причиною того, що досить організацій залишаються закритими, побоюючись руйнівних впливів. Також, вже після звільнення, в 1992 році з ініціативи моєї мами в Празі почав видаватися щоквартальник “Пороги”. Він існує досі як щомісячне видання.
Г. М. Якою ти уявляв собі Україну в дитячі роки і коли ти вперше там побував?
Б. Р. Вперше я побував на Закарпатті, коли мені було три-чотири роки, але з цих моментів, звісно, багато чого не пам’ятаю. Згодом, під час поїздок до прабабусі та прадідуся, я вже сприймав це як другий дім. Мій батько народився на Закарпатті, тому було до кого їздити. Для мене було абсолютно природно: живемо в Чехії, їздимо в Закарпаття, говоримо українською. У своїй околиці в Закарпатті я часто пояснював, що наша мова не російська, а я не русак, а українець. Це було принципово, і якщо хтось ставився до мене недобре, я чітко ставив крапки над «і». Це ключовий момент в житті кожної людини – позиція.
Закарпаття завжди асоціювалося з красою природи, нашими діалектами, працею і теплом. Я й досі люблю цю землю, її ліси, гори, тварин. Думаю, що це передалося генетично: з боку бабусі вся родина була дуже простою, господарі з Волині та Галичини. Вони працювали на полях, і хоч зараз я не працюю на землі, як вони, це мені близьке і рідне.
Пізніше, вже у другій половині вісімдесятих, я бував у Львові, в дев’ядесятих в Києві. Але тоді, в дитинстві, найбільше враження справляло Закарпаття: його люди, їхня праця, великі, спрацьовані руки прадіда і прабабусі. Я також запам’ятав соціалістичну реальність Закарпаття. Різниця між Закарпаттям і Чехословаччиною в ті часи була вражаючою. Соціально-культурне руйнування, яке спричинив комуністичний режим, відчувалося у всьому. Тільки в 90-ті, коли почалося заробітчанство, люди почали вкладати набутий за кордоном досвід і гроші у свої домівки, щоб покращити якість життя.
Г. М. Твоя дружина теж родом із Закарпаття?
Б. Р. Так, моя дружина Янка переїхала до Чехії з батьками, коли їй було п’ять років. Вона виросла в місті, а я їздив у село, в гори, тому знав там усе краще, ніж вона. Для мене Закарпаття завжди асоціювалося з горами, працею і теплими сімейними цінностями. Ці перші враження про Україну залишили в моїй душі глибокий слід, який і досі відгукується любов’ю до цієї землі.
Г. М. Кому ти завдячуєш своєю чудовою українською мовою?
Б. Р. Моя мова ще далека від досконалості, але я постійно вчуся і спілкуюся з українцями на різних рівнях. Свого часу я жив кілька місяців у Львові, займався в Університеті Франка, і це допомогло мені поглибити знання. Вдома ми з дітьми говоримо українською, хоч у ній і відчутний вплив богемізмів. На жаль, пандемія і війна забрали у нас багато часу: два роки через ковід ми не могли з дітьми їздити в Україну, тепер це унеможливила війна. Виходить уже п’ять років втрат. В Україні зараз буваю часто, але без сім’ї.
Я усвідомлюю, що для четвертого чи п’ятого покоління в діаспорі дуже складно зберегти глибоке відчуття причетності до України. Все залежить від партнера в подружжі, бо якщо сім’я змішана, це стає величезним викликом. Сучасний світ глобалізований, і молодь керується зовсім іншими цінностями, ніж 50 чи 100 років тому. Але я сподіваюся, що мої діти матимуть змогу надолужити згаяне, як тільки з’явиться можливість подорожувати. База у них вже є, а решта — це буде їхній вибір.
Про сьогодення та виклики
Г. М. Які виклики стоять сьогодні перед ЕКУ та українською діаспорою в Європі? Як вплинула теперішня війна на роботу ЕКУ, і які конкретні кроки вживаються для підтримки України?
Б. Р. Найбільший виклик для ЕКУ сьогодні — координувати дії, спрямовані на підтримку України та діаспор у своїх країнах. Ми маємо свободу, але без належної координації кожен робить щось своє, і ефективність знижується. Завдання ЕКУ — створити платформу, яка об’єднує і посилює голос українців у Європі.
Одним із ключових напрямків є допомога Україні: від медикаментів до дронів, залежно від можливостей законодавства кожної країни. Це вклад, який включає і кошти, і величезну енергію наших людей. Важливо також нагадувати Європі про загрозу, яку несе російська агресія не лише для України, але й для демократичного світу.
Крім цього, ЕКУ працює над тим, щоб постійно зміцнювати свою платформу і мережу контактів. Ми допомагаємо вирішувати конкретні питання: від гуманітарної допомоги до узгодження законодавчих деталей з Україною. Наприклад, під час річних зборів ми обговорювали, як краще взаємодіяти з українськими інституціями: з Офісом Президента, МЗС, дипмісіями чи уповноваженими представниками. Це складне питання, але комунікація стала ефективнішою завдяки сучасним технологіям.
Г. М. Як ЕКУ допомагає українським біженцям та сприяє діяльності своїх членів?
Б. Р. Допомога біженцям показала, що українці в Європі, незалежно від покоління, змогли самоорганізуватися на високому рівні. Є організації, які працюють на волонтерських засадах, інші отримують фінансування і реалізують масштабні проєкти. Важливо, що членська база ЕКУ постійно розширюється, додаючи нові організації з унікальним досвідом. Наприклад, північні країни мають інший підхід, ніж Греція чи Чехія. Цей обмін досвідом — основний сенс існування нашої платформи.
Г. М. Якою є сьогодні взаємодія ЕКУ з Україною?
Б. Р. Війна кардинально змінила сприйняття діаспори українськими інституціями. Ми взаємодіємо із найвищими органами влади України, подаємо пропозиції, іноді отримуємо швидкі відповіді. Це величезний прогрес порівняно з минулими десятиліттями. Засоби комунікації дозволяють вирішувати питання за лічені хвилини, і це працює на зміцнення зв’язків між Україною та діаспорою.
Підтримка України
Г. М. Яким чином Европейський Конґрес Українців сприяє політичній підтримці України в європейських країнах?
Б. Р. ЕКУ сприяє політичній підтримці України на рівні Європейського Союзу та країн-членів. Одне з питань, яке обговорюється в наших колах: чи варто українцям і членам ЕКУ вступати до політичних партій, щоб через них впливати на роботу ЄС? Відповідь очевидна: варто, але це довгий і складний процес. Українці, які мають певний скептицизм до політиків через історичні травми, повинні розуміти, що політична діяльність може приносити результати. У деяких країнах, наприклад у Бельгії, позитивний досвід таких ініціатив вже є.
Водночас, ми як громадське об’єднання маємо свою вагу. Громадські діячі інколи впливають сильніше, ніж політичні. Наше завдання — розширювати контакти, координувати дії і постійно нагадувати про потреби України. Наприклад, ми пишемо листи, ведемо дискусії на всіх рівнях і регулярно звертаємося до структур ЄС.
Г. М. Які заходи організація проводить для економічної підтримки України?
Б. Р. Економічна підтримка України — ще один важливий напрямок. Реальні інвестиції можуть надати тільки держава та бізнес. Ми бачимо приклади успішних ініціатив: окремі українські бізнесмени, члени торгових палат, залучають ноу-хау зі своїх країн і намагаються вкладати їх в Україну. Але виклики тут великі. На прикладі Чехії можна сказати, що з усіх потенційних інвесторів лише 5-8% досягають успіху.
ЕКУ допомагає створювати умови для таких інвестицій: ми надаємо підтримку на етапі підготовки, ділимося досвідом. Це надзвичайно важливо, адже кожна успішна ініціатива може слугувати прикладом для інших.
Г. М. Чи є приклади успішних проєктів або ініціатив, що були реалізовані ЕКУ для допомоги Україні в останні роки?
Б. Р. Особливу увагу ми приділяємо гуманітарній допомозі. За останній рік ми стикнулися з серйозною проблемою: українська постанова про ввезення гуманітарної допомоги створює значні ускладнення. Волонтери та донори з-за кордону не хочуть передавати свою допомогу на розпорядження державним інституціям, оскільки довіра до справедливого розподілу з боку держави все ще низька.
Цей крок України має свої аргументи — облік і контроль є необхідними. Але механізми настільки складні, що навіть досвідчені волонтери не можуть з ними впоратися. Ми неодноразово зверталися до українського уряду, і хоча нас чують, конкретних змін поки немає. Усе ж таки, ми зобов’язані продовжувати нашу роботу. Попри всі труднощі, допомога потрапляє на фронт, у лікарні, до біженців.
Українська діаспора, яка працює через платформу ЕКУ, залишається важливим інструментом підтримки України. Від політичної діяльності до гуманітарних ініціатив — наша діяльність охоплює всі ключові аспекти. Ми будуємо мости між українським народом і країнами Європи, зміцнюємо наш вплив і віримо, що разом здатні подолати всі виклики.
Про роботу з біженцями
Г. М. Які програми чи ініціативи реалізують організації-члени Европейського Конґресу Українців для підтримки українських біженців в Європі?
Б. Р. Організації-члени ЕКУ реалізують низку програм, спрямованих на підтримку українських біженців. Найбільше біженців оселилося в Німеччині, Польщі та Чехії, але допомога надається в усіх європейських країнах.
Держави ЄС і місцеві уряди виділяють кошти на програми підтримки біженців, які включають:
- створення інтеграційних центрів, що організовують курси мови, допомогу зі школами для дітей, соціальні та фінансові консультації;
- психологічну підтримку, спрямовану на адаптацію до життя в нових умовах;
- інформаційну та юридичну підтримку, що допомагає новоприбулим знайти житло, роботу чи оформити документи.
Ці програми часто впроваджують за участі партнерських організацій, членів ЕКУ, які подаються на ґранти та отримують фінансування для реалізації ініціатив.
Г. М. Які найбільші труднощі виникають у роботі з біженцями, особливо з жінками та дітьми, і як їх долають організації?
Б. Р. Основні труднощі в роботі з біженцями стосуються: а) забезпечення жінок з дітьми необхідною соціальною та економічною підтримкою. Часто такі родини є найбільш вразливими, адже жінки залишаються самі з дітьми, без стабільного джерела доходу та житла. Організації-члени ЕКУ постійно працюють над переконанням урядів у необхідності надання такій категорії біженців додаткових пільг; б) забезпечення психологічної допомоги для біженців, які постраждали від війни. Особливо це стосується дітей, які потребують реабілітації після травматичних переживань; в) вирішення бюрократичних питань, пов’язаних з легалізацією перебування, оформленням соціальної допомоги та влаштуванням дітей у школи.
Попри всі труднощі, розуміння важливості підтримки людського потенціалу на рівні ЄС залишається високим. Проблема війни залишається головною причиною складнощів для біженців, однак діяльність організацій-членів ЕКУ спрямована на пом’якшення її наслідків. Це спільна боротьба за збереження людяності та гідності в умовах війни.
Про майбутнє Европейського Конґресу Українців
Г. М. Які плани має ЕКУ на найближчі роки? Чи планує організація нові ініціативи або розширення існуючих програм?
Б. Р. На наступний рік ЕКУ запланував дві ключові події, які стануть важливими етапами у визначенні майбутнього організації. Перша подія — круглий стіл у Празі, під час якого будуть оцінені досягнення ЕКУ, визначені нові цілі та проведені тренінги для вдосконалення роботи. Це допоможе зрозуміти, чи організація рухається у правильному напрямку. Захід запланований на весну 2025 року.
Друга ініціатива — зустріч із представниками Української греко-католицької та православної церкви України. Ця подія буде присвячена обговоренню хвилі міграції українців, що стала викликом як для релігійних установ, так і для організованих українських громад за кордоном. Метою є визначення ролі, яку відіграють церква та діаспора у підтримці українців, що виїхали за межі країни. Ідея цієї зустрічі виникла під час розмови з Блаженійшим Святославом Шевчуком у Києві у серпні 2024 року.
Г. М. Як, на твою думку, зміниться роль ЕКУ у майбутньому?
Б. Р. Майбутнє ЕКУ залежить від активності та ініціативності тих, хто керуватиме організацією, а також всіх членів та прихильників організації. Успіх подібних платформ базується на їхній здатності адаптуватися до нових викликів, визначати стратегічні напрями та створювати цінний продукт, що викликатиме зацікавлення у широкого кола людей.
Одним із напрямів розвитку може стати проектна співпраця, яка розширить можливості ЕКУ у різних сферах. Іншим перспективним шляхом є професіоналізація окремих напрямків діяльності, що дозволить організації діяти ефективніше. ЕКУ вже має певний фундамент і готовий продукт, який може бути розвинений далі. Головним залишається питання — які позиції обстоюватиме організація, перед якими викликами стоятиме та яким шляхом розвиватиметься. Це залежатиме від потреб і викликів, що постануть перед українською діаспорою та Україною у майбутньому.
Особиста думка
Г. М. Що особисто мотивує тебе обіймати цю посаду і які твої особисті цілі як голови ЕКУ?
Б. Р. Мене мотивує бажання залишити ЕКУ дієвою, живою організацією, яку можна буде передати наступному поколінню лідерів. Це нормальна ціль для будь-якого керівника — створити щось стійке, що функціонуватиме й після його каденції. Є лідери, які тримають проєкти лише навколо себе, і тоді ці ініціативи зникають разом із ними. Я хотів би уникнути цього і зробити так, щоб ЕКУ став ще сильнішим.
Окрім цього, мене мотивують люди. Кожна зустріч приносить новий досвід, знання, і навіть у професійному плані це є величезним стимулом для мене. Участь у житті ЕКУ дозволяє побачити роботу багатьох попередників, які зуміли втримати організацію і не дозволили їй зникнути. Це надихає продовжувати.
Г. М. Чи є якісь особисті історії або моменти, які особливо надихають у цій роботі? Як до надмірної завантаженості і частої відсутності ставиться родина? Скаржаться?
Б. Р. Моя родина — моя опора. Без підтримки дружини та дітей, які вже не такі маленькі, але добре розуміють цю місію, було би неможливо. Важливу роль також відіграє мій батько, який стоїть за лаштунками, як бекофіс, і друзі, які розуміють, чому я взяв на себе цю відповідальність.
Чи скаржаться? Ні, не скаржаться. Вони розуміють, що це частина мого життя і моєї роботи.
Г. М. Чого би ти як голова найстарішої діаспорної організації бажав для багатомільйонної української громади в світі?
Б. Р. Перш за все — вистояти. Зберегти нашу історію, культуру, мову та самобутність. Щоб Україна, як колиска нашого народу, змогла подолати всі труднощі.
Я дивлюсь на це як на епоху, і бачу, як вороги України століттями намагаються нас знищити, але щоразу зазнають поразки. Вони не змогли знищити українців навіть у найтемніші часи. Ми вистояли і зберегли нашу ідентичність.
Я бажаю нашій громаді просвіти духу, критичного мислення, відкритості та здатності аналізувати. Часто українські організації, особливо за кордоном, закриваються у своїх рамках і вважають, що їхній шлях єдино правильний. Але ми маємо навчитися бачити ширшу картину, розуміти, як наші дії пов’язані із зовнішнім світом.
Я би радив нашим організаціям трохи призупинитися, переосмислити свою діяльність і подумати про те, як вона впливає на інших. Це дозволить нам рухатися вперед із більшою силою і впевненістю. В здоровій критиці і здатності до змін — ключ до успіху.
Додаток про історію ЕКУ: З праці Левка Довговича про створення Координаційного Осередку Українських Громадських Центральних Установ (КОУГЦУ) та Світового Конґресу Вільних Українців (СКУ)
Після Другої світової війни сотні тисяч українців стали біженцями в країнах Західної Європи через репресії сталінського та гітлерівського режимів. Москва намагалася повернути українців до СРСР, але більшість відмовлялися через страх сталінських таборів. Для захисту емігрантів були створені Українські допомогові комітети, які об’єдналися в Координаційний осередок українських громадських центральних установ (КОУГЦУ) у 1949 році.
Головними завданнями КОУГЦУ були:
- Захист національних і громадських інтересів українців-емігрантів.
- Координація діяльності українських організацій у Європі.
- Підтримка культурного та громадського життя.
Установчий Конгрес КОУГЦУ відбувся у Лондоні, а секретаріат розташувався у Великій Британії. Першим головою обрали В. Мудрого, а до Президії увійшли представники з різних країн. КОУГЦУ координував діяльність українських громад у 21 країні Європи, Азії та Африки, а згодом став колективним членом Світового Конґресу Вільних Українців (СКВУ), утвореного у 1967 році.
КОУГЦУ відігравало провідну роль у просуванні ідеї незалежності України та поясненні української національної справи на міжнародному рівні. З історичними змінами 1990-х років діяльність осередку інтегрувалася з іншими координаційними надбудовами, включаючи Світовий Конґрес Українців та Українську всесвітню координаційну раду (УВКР), що сприяло глобальній співпраці української діаспори.