Презентація. Олексій Бобровников. Документальний роман “Сіра зона”

Олексій Бобровников,

журналіст, публіцист,

сценарист, письменник

Презентація

Документальний роман “Сіра зона”. Початок

Це перша книга двосерійного циклу про те, як кремлівська кліка готувала плацдарм для атаки, що сталася 24 лютого. Це історія про те, до чого може привести журналістське завдання: редактор просить перевірити слух про наркотрафік, що проходить через зону бойових дій, а ти погоджуєшся зняти матеріал, ще не розуміючи, куди це може завести. Перш ніж написати цю книгу, автор змінив три країни, об’їздив уздовж і впоперек три «сірих зони», позбувся однієї наркотичної залежності, але водночас пристрастився до в’єтнамського супу «фо» (у його ханойській версії), допоміг французькому банкіру купити великий банк і перешкодив представникам старої номенклатурної комуністичної верхівки вигідно продати свій бізнес.

Автор втратив майно у себе на батьківщині, втратив весь архів і бібліотеку, що були конфісковані спецслужбами, частково відтворив досьє вбитого інформатора, тричі був затриманий силовими структурами, розбив один ноутбук, одного разу ледве уникнув полону росіян, але жодного разу не порушив правила журналістики: розповідати тільки ті історії, які можна документально підтвердити.

Галина Маслюк:

Презентуючи цю потужну документальну розповідь, що через особистий досвід автора передає жахи і реалії війни, ми пропонуємо увазі наших читачів Передмову від Стефка Бандери. Попри те, що він проживає в Канаді, Стефко глибоко знайомий із подіями в Україні і зумів простежити складний шлях автора, що у важких умовах прийняття доленосних рішень неодноразово ризикував власним життям.

Щоб наші читачі швидко оцінили унікальність і неординарність цієї праці, високий рівень письменницької майстерності автора та його вражаючу чесність, ми обрали для ознайомлення 9-ту «Зону» з 11-ти, що увійшли до першої книги під назвою «Сіра зона». Ця глава викликає сильні емоції, занурюючи в атмосферу воєнних подій, які автор пережив особисто. Стиль тексту відзначається високою документальною точністю, деталізованими описами подій і місць, що виглядають як фрагменти кіноплівки. Це створює ефект присутності і дозволяє читачеві глибше зрозуміти, як жорстокий і хаотичний час перевернув життя простих людей.

Автор ретельно відтворює атмосферу, використовуючи реалістичні й іноді шокуючі описи, що занурюють у реалії війни. Короткі, але виразні діалоги, а також згадки про конкретних людей надають розповіді реалістичності, роблячи персонажів живими і справжніми. Використання метафор і порівнянь — із загальними та казковими образами — надає тексту емоційної глибини й особливого колориту.

Для зацікавлених надаємо Зміст книги і сподіваємося, що прагнення автора — виявити «пухлини» у вигляді «сірих зон» на тілі нашої країни, наблизити Україну до оздоровлення, покарання винних, відновлення справедливості та створення сильної, унітарної держави — увінчаються успіхом.

Поки українська версія книги, перекладена з російської Любком Дерешем, готується до друку, ми із задоволенням анонсуємо її вихід на сторінках нашого альманаху.

Зміст “Сірої зони”

Зона 1. Передчуття

Зона 2. Занурення

Зона 3. Бій наосліп

Зона 4. Політ над гніздом

Зона 5. Земля-Повітря

Зона 6. Абхазьке дежавю

Зона 7. Правила гри

Зона 8. Банківська таємниця

Зона 9. Безумний бог

Зона 10. Вулиця “Дружби Народів”

Зона 11. Аґент “Моль”

Передмова

«Повертайся скоріше», — сказав мені Георгій Ґонґадзе з притаманними йому нотками захоплення у голосі. — Тут зараз таке почнеться!». Був вересень 2000 року. Я вилітав із Києва у Торонто того самого вікенду, коли зник Георгій.

Того ж року Ґонґадзе заснував «Українську правду». Я підтримав його у цьому проєкті. Вперше ми зустрілися за декілька років до цього, заприятелювавши на ефірах його шоу на «Радіо Континент», цілодобових репортерських чуваннях у Центральній виборчій комісії під час президентських виборів 1999 року, коли Леонід Кучма обійшов свого компартійного конкурента у передвиборчій драмі «червоні не пройдуть», злизаної, здавалося, з того ж сценарію, що привів до влади Бориса Єльцина за три роки до цього.

Ми зустрічалися з Георгієм в офісах «УП» — спочатку на Лютеранській, потім на Володимирській; там, де вулиця утворює спуск, ідучи різко вниз у керунку Саксаганського. Дивлячись із вікна одного з верхніх поверхів, Ґонґадзе вказував мені рукою на машину зовнішнього спостереження, припарковану біля будівлі, яка фіксувала його пересування.

Новинні сайти в Україні тоді тільки починали зароджуватися, і вже було зрозуміло, що інтернет — це дорога у майбутнє. Георгій був наділений харизмою і драйвом. У нього була власна команда і мережа контактів: так він і створив власний сайт.

Особливим предметом його гордості був миттєво впізнаваний газетний бренд «Правда» і символ-талісман його проєкту: адаптація літографії Пікассо «Дон Кіхот» (правда, без Санчо). Я не зразу розкусив його ідею, і тоді Георгій взявся пояснювати мені підспідок дон-кіхотівської місії боротьби з вітряками. У версії Ґонґадзе Дон Кіхот був метким тролем, який нещадно атакував опонентів, а до того ж неймовірним мрійником: «Ми знаємо, ким є ми, а вони… Вони всього лиш вітряні млини». Ця анти-ілюзія й стала фатальною: «вітряки» виявилися справжніми чудовиськами, що належали до надзвичайно потужного кримінального світу, який вже виніс Георгію вирок. Цих монстрів ви зустрінете у «сірих зонах» на сторінках і цієї книжки.

Новина про зникнення Ґонґадзе прийшла за ніч до того, як я сів у літак, щоб летіти у Торонто, і всього через два дні після нашої останньої розмови: «Тут зараз таке почнеться!».

І почалося.

Останній телефонний дзвінок творця «УП» піднявся в памʼяті, коли я прочитав на цих сторінках про останній діалог Андрія «Ендрю» Галущенка з його донькою; про розмову, що сталася незадовго до розправи над ним. Тоді також був вересень, чотирнадцять років після загибелі Ґонґадзе. Як і Ґонґадзе, Галущенко перед власною смертю був сповнений оптимізму, вірячи у близький успіх свого ідеалістичного квесту. Як і Ґонґадзе, Галущенко був убитий «перевертнями» — людьми, що імітували служіння українській державі, тоді як насправді перебували на побігеньках у месірів «сірої зони». Як і Ґонґадзе, Галущенко став спершу пішаком, а потім жертвою у чужій грі. Так само, як і правда про смерть Ґонґадзе, історія загибелі Галущенка покрита таємницею, яка стала ще непроникнішою після серії подальших смертей і розправ. Книжка проливає світло на цю темну зону, даючи відповіді на запитання, на які українська держава, до власного сорому, не може або не хоче дати відповіді.

Андрій Галущенко багато в чому уособлює український Майдан зразка 2014 року. Бувши успішним підприємцем-технарем, він вийшов на громадянський протест, став заступником командира третьої сотні народної самооборони, призвався на фронт, проявив себе компетентним і талановитим розвідником, потім став командиром зведеної мобільної групи, що мала за мету шляхетну місію боротьби з контрабандою і корупцією у фронтовій зоні. Але «сіра зона» завдала удару у відповідь, забравши його життя, як і 14 тисяч інших життів, яких коштувала постмайданній Україні війна за свою свободу.

«Євромайдан» не був лише маніфестацією геополітичного вибору, високої цивілізаційної планки. Він був актом самоочищення країни, структури якої проіржавіли від засилля червоних командирів та чекістів, що вбудувалися в ряди армії та спецслужб і досі залишаються загрозою не тільки для гідності, але й для самої національної безпеки країни. Та частина місії все ще не невиконана, і безсоромні убивства, описані у книжці, належать до перемог горезвісної «сірої зони» над Майданом.

Якщо Ґонґанзе відкрив для мене Сервантеса, то Олексій Бобровников відкрив мені мелвіллівського «Мобі Діка». Мій десятилітній син завершив розпочате. Я якраз закінчував переклад декількох глав із «Сірої зони», де автор ввів у оповідь образ палуби корабля «Пекод», з якої капітан Ахав у його «мономаніакальній» погоні за Білим китом прокладає свій курс. «Мобі Дік» — улюблена англомовна книга автора, і ті, хто знайомий з її структурою і ритмом, побачать на цих сторінках схожість із нею.

Метафора великого американського роману пояснює одержимість автора цього тому вирішенням загадки трьох убивств, що трапилися у розпал його власного журналістського розслідування контрабандних операцій у зоні військових дій. Вимушений утікати з України, Бобровников продовжує погоню за китом-убивцею, перебуваючи у вигнанні, а ця книга — те саме кульмінаційне спускання на воду китобійної шлюпки, наповненої гарпунами і моряками, які дихають у хвіст велетенському китові.

Бували в минулому й інші подібні полювання чи, точніше, виходи в море зі схожою задачею, тому що розслідницькі репортажі, уже готові до трансляції, і раніше вже знімали з ефіру, написані статті знімали з друку або цензурували, але саме гарпун, котрий ви тримаєте зараз у руках, найбільший у цьому човні. Чи вистачить його довжини й сил самого автора, щоб уразити ціль, — чудовисько, яке плаває у сірих водах, — це нам і доведеться дізнатися.

Поки я працював над перекладом, моє чадо принесло додому «Мобі Діка» зі шкільної бібліотеки. Це була скорочена та ілюстрована версія, адаптована для шкільного віку. Моя дитина проковтнула її вмить. Я ж, прогортавши книжку, запропонував прочитати йому першу главу оригінального тексту. Так у нас вдома почалася власна одіссея на борту корабля «Пекод» тривалістю у половину пандемії¹.

Почавши читати оригінал, я виявив похибку у власному перекладі з бобровниківської російської на мелвіллівську англійську. В оригіналі, зберігаючи рівновагу на капітанському мостику, Ахав устромляє свою кістяну ногу у спеціально просвердлені в дошках дірки, а не у випадково протоптані кінчиком кістяного протезу жолоби поміж палубними дошками, як я спершу подумав. Це невелика деталь, але я був вдячний Богові за цей мимовільний фактчекінґ.

Читачеві це видасться дрібницею, але значущість такої деталі для журналіста і перекладача важко переоцінити. Адже в нашій дійсності дедалі більше зсихаються, зменшуються у розмірах ньюзруми, послуги фактчекерів і пруфрідерів стають розкішшю, і ці обовʼязки редакційне керівництво покладає на плечі самих журналістів. Усе це спровокувало зовсім новий страх: страх побачити власну працю опублікованою з помилками і одруківками, котрих легко можна було б уникнути, якби до твоїх послуг була свіжа пара очей.

Напевне, це найкраща послуга, яку один журналіст може виказати іншому. Бути цією другою парою очей, дружнім редактором-фактчекером, що підтверджує репортажну точність і аналіз свого колеги.

У справі про вбивство Андрія Галущенка мої можливості фактчекера були обмежені тим, що я перебував на іншому континенті, але тоді, у 2017 році, «Ігри нескорених» (Invictus Games) привезли у Торонто невелику армію атлетів-ветеранів, і у мене з’явилася нагода побачити тодішнього українського топ-поліціянта Арсена Авакова. Це сталося під час презентації його власної книжки про волонтерські батальйони на східноукраїнському фронті з Росією. Коли ми зустрілися вперше, розмова склалася легко, наче ми зналися багато років. Коли контакт налагодився, я спитав у нього щодо розслідування справи про убивство Андрія Галущенка. Міністр відповів, що поліція зробила все, що було в її силах, а розслідування застрягало в СБУ. Додав, що справи з цим ділом «недобрі». Це було все, що він сказав, і тоді я зауважив, що канадські журналісти слідкують за цим кейсом дуже уважно. У ті дні у Торонто перебував і президент Петро Порошенко. Ох, як би хотілося спитати його про цю справу, навіть якщо цим би вдалося тільки нагадати, що історія «ще не вмерла».

Я розпитував тоді ветеранів, що брали участь в іграх, але ніхто більше не мовив ні слова. Хтось знизав плечима, ще хтось кивнув головою і замовк, ніби відганяючи цим мовчанням саме питання, що псувало святковий настрій. Виникло відчуття, що питання викликало настороженість і напруження. Особливо ж деморалізівно воно звучало з вуст іноземного журналіста — хай і такого, що розмовляє українською з канадським акцентом, а все ж іноземця. Деморалізівний аспект цієї історії ще й у тому, що вона — про убивства своїх своїми ж у війні, де єдиною мішенню повинні були би бути окупаційні російські редути. Далі тільки гірше: Галущенко був не єдиною жертвою атак 2 і 3 вересня 2015 року. Докази на місці убивств знищувалися зумисне, а офіційне розслідування зайшло у тупик. Я не спитав членів сімʼї Андрія, чи раді вони тому, що українська Служба безпеки назвала студентський курс у держінституті, який вивчає кібербезпеку, іменем Галущенка. Втім, донька Анастасія через шість років після загибелі батька хоче докопатися до суті цієї історії. Розмова з нею — ще один елемент фактчекінгу, котрий мені вдалося здійснити².

Потім була моя власна робота над документальним фільмом про епізод, не повʼязаний безпосередньо з цією книгою. Історія про збитий рейс PS 752. Робота над цим матеріалом³ дала ще одне підтвердження, певний мета-фактчекінг головного уроку, котрий дає ця книга. Я не буду розкривати усі карти заздалегідь, можу тільки сказати, що факти присутності продуктів радянського і російського воєнторгу окреслюють кордони тих самих зон, де гинули звичайні громадяни, які, ні про що не підозрюючи, летіли цивільними бортами у різні точки світу. Проводячи дослідження для документального проєкту, я виявив звіти про 2127 жертв (це мінімальні оцінки), які загинули у 50 авіакатастрофах з часів Другої світової. 485 із цих жертв загинули в катастрофах літаків, збитих військовими бортами, 365 (75,3% з них) — у результаті атак радянських винищувачів у проміжку з 1947 по 1989 рік. Таким чином, починаючи з портативних ракет ПЗРК (Πортативний Зенітний Ракетний Комплекс) типу «Стріла» і до комплексних систем «Бук» радянсько-російська зброя забрала життя 1005 людей, ставши причиною смерті принаймні 61,2% усіх жертв серед цивільних від систем ППО з часів Другої світової.

Серед таких жертв — пасажири рейсу 1812 авіакомпанії «Сибір», який збили ракетою С-200 (попередницею відомих С-300, які також згадуються в цій книзі) у Криму в ті самі дні, коли президент України Леонід Кучма спостерігав за демонстрацією майстерності українських ракетників на Чорному морі. Це сталося у 2001 році, трохи більше ніж за рік після вбивства Ґонґадзе. Якщо того разу саме українські військові виявилися винуватцями трагедії, то у 2014 році Україна опинилась уже мимовільним місцем злочину, коли рейс МН-17 було збито російським «Буком», що забрав життя всіх 298 людей на борту.

У списку трагедій, здійснених за участі радянсько-російських ППО, є й катастрофа 1994 року, що забрала життя дванадцяти людей, включно з президентами Руанди і Бурунді, спровокувавши убивство сотень тисяч людей під час геноциду в Руанді.

Україна була пунктом призначення недавнього рейсу PS 752, коли українська авіакомпанія вирішила підіймати борт із Тегерану через декілька годин після того, як тамтешні збройні сили завдали ракетного удару по американській базі в Іраку. Тоді установка «Тор» російського виробництва випустила дві ракети, що забрали життя 176 людей.

Не дивлячись на смертоносний послужний список, найновіші моделі «Бук» і «Тор» демонстрували на параді на Червоній площі у Москві під час святкування Дня перемоги у 2020 році, усього через пів року після описаної вище трагедії. «І ти теж можеш поширювати нещастя, як і Москва!» — ніби каже цей парад усім тим, хто готовий купувати російську зброю.

Список, який ми почали вище, містить і трагедію рейсу 902 авіакомпанії «Аерофлот» над Красноярськом у 1962 році, коли 84 людини були убиті ракетою, запущеною під час чергових радянських навчань. Сліди заміталися, але розслідування, яке проводив дехто Володимир Зеленський (не наш сучасник, а тодішній заступник керівника конструкторського бюро імені С. Туполєва), встановило, що вибух всередині корпусу повітряного судна стався після проникнення крізь обшивку стороннього предмета. Правда, врешті-решт, вийшла на поверхню.

Сюди ж варто віднести й катастрофи з двома громадянськими рейсами у Грузії, коли з різницею в один день у вересні 1993 року 135 людей були убиті «абхазькими повстанцями» на шляху до Сухумі. З останніми ви також зустрінетесь на сторінках цієї книги.

Коротше кажучи, більша частина безглуздих смертей, катастроф абсолютно антропогенного характеру при аваріях бортів цивільної авіації після закінчення Другої світової була викликана ракетами ППО радянського і російського виробництва. Значення факту присутності пускових установок, куплених урядами різних країн у «радянському воєнторзі», розкривається на сторінках цієї оповіді.

Мандрівка крізь час і простір, яку читач розпочинає у ці хвилини, розділена на 22 «зони». Кожна з них сплетена з ланцюжків подій, що поєднують місця і моменти цієї документальної оповіді — точної в частині, що стосується свідчень про злочини, і більш узагальненої у реконструкції подій, віддалених у часі. Це — документальна сага, що охоплює декілька десятиліть: від повернення додому діда автора, Кирила Бобровникова, з Німеччини в 1945 році до кульмінації історії, коли сам автор вирушає до Німеччини взимку 2016-го. Сумна дійсність полягає в тому, що такий текст могла створити лише людина, яка залишила свій дім і опинилася поза досяжністю «сірої зони», котра вже продемонструвала свою здатність убивати тих, хто намагається її досліджувати.

Перш, ніж втягнутися у автобіографічну частину книжки, читач проведе якийсь час на лісоповалах ГУЛАГу у 1970-ті, на краю пустелі Сахара і у серці «вільної зони» сахраві — ще однієї «сірої зони».

Потім оповідь закине його у Київ часів чорнобильської катастрофи. У 1992 році він вперше опиниться у Грузії: у країні, в яку ця історія буде приводити його неодноразово у 2008, 2015 і 2018 роках. Саме Сакартвело дасть самому автору натхнення і прихисток. Грузія справить у цій оповіді й іншу службу, показавши приклади створення «сірих зон» в Абхазії та Південній Осетії. Логіка таких зон допоможе нам зрозуміти Ліван зразка 2003 року, зробивши на своєму шляху декілька зупинок у Білорусі…

Бобровников опиниться в Грузії саме в ті дні, коли Росія розгорне там військову кампанію 2008 року. Саме тоді він здобуде свій перший досвід військового кореспондента — за роки до того, як війна торкнеться самої України.

Більша частина книжки присвячена подіям, що розгорнулися після Майдану 2014 року. Автор опинився в Криму 27 лютого — у перший тиждень російської операції з «повернення» Криму до свого лона. Бобровников провів кілька тижнів у Сімферополі, Чонгарі, Євпаторії, Бахчисараї та Севастополі. Після початку російського вторгнення на сході країни він перетнув лінію фронту вздовж і впоперек (Дебальцеве, Маріуполь, Слов’янськ, Краматорськ), щоб, зрештою, дістатися до містечка Щастя на Луганщині. Там він відраховував останні секунди до початку нового 2015 року, не підозрюючи про майбутню серію убивств, які відбудуться тут, у «серці пітьми» «сірої зони». Дорога до Щастя стане хребтом цієї історії, її головною сполучною ланкою. Однією з таких доріг поблизу Щастя автор їхав у компанії Андрія Галущенка за дві доби до того, як його безцеремонно вбили.

Читач цих рядків побуває і на самому Заході країни, у краях, що лежать по різні боки карпатських піків — у Івано-Франківську, Ужгороді, Мукачеві. Там, уже на протилежному кордоні, він запитає себе, чи не проковтнула «сіра зона» усю країну від Заходу до її Сходу? Читач проведе декілька тижнів, залігши на дні в порту Одеси, сподіваючись, що Чорне море винесе на берег відповідь на численні «листи у пляшці», кинуті ним у його води.

Основна частина історії розгорнеться у Києві, у місті, де автор роману зʼявився на світ, дорослішав у босяцькому кварталі й прожив життя, повне пригод, зробивши успішну карʼєру в журналістиці. Ви дізнаєтеся про сімʼю Бобровникових, чиї корені та саме походження їх імені повʼязано з греблями, що будували бобри у притоках Дніпра. Тут дід головного героя навчить його жити та кохати. У цій книжці багато апетиту і пристрасті, інтимної документалістики, листів і медитацій, котрі автор включив у свої власні «польові дослідження українського сексу».

Ми зійдемо в підвали київської богеми, опинимося в серці Майдану 2013 року, в ньюзрумі одного з найбільших українських медіа. Саме там і почне розгортатися ця історія. Як же мало знали ті, хто залякував Бобровникова, про журналістське чуття і про те, що профдеформація від нашої роботи нагадує дитячу цікавість. Чим частіше повторюєш: «Не пхайся!», тим більше підігріваєш хлопʼяцький інтерес. Саме тому, незважаючи на сім погроз і три розправи (принаймні три), ви й читаєте цю книжку.

«Для всього час, і пора для кожного діла під небом», як писав класик, і ця книжка виходить у світ у той момент, коли історія, розказана у ній, ще не завершена. Я пишу ці рядки наприкінці липня 2021 року, за тиждень до початку серпня, улюбленого часу Москви для початку військових дій на пострадянському просторі, де вона намагається встановити гегемонію власної «сірої зони».

Правда про вбивства, які розслідує автор, — розправи над Андрієм Галущенком, Дмитром Жаруком і Володимиром Кияном на Луганщині 2 та 3 вересня 2015 року — досі залишається під завісою таємниці. Автор зібрав усі доступні йому факти та свідчення, щоб завершити своє редакційне завдання, що співпало з місією Андрія Галущенка: довести до кінця справу, розпочату ними обома, але успадковану лише одним — домогтися правосуддя у справі про три вбивства, які сталися в розпал розслідування. Час для цього правосуддя настане, але коли саме — передбачити неможливо. Пострадянська історія України, на жаль, переповнена такими нерозгаданими ребусами: від правди про плівки Мельниченка та їхньої ролі у вбивстві Ґонґадзе до численних інших підозрілих, нерозкритих смертей політиків, журналістів та громадських активістів. Кожне зусилля, спрямоване на розкриття таких справ, заслуговує щирої підтримки, бо саме від правосуддя у подібних випадках залежить справжній сенс фрази: «Україна — не Росія».

Стефан Бандера. 24.VII.2021

Переклад з російської Любка Дереша.

1 Цю книжку можна було би назвати расистською за сучасними стандартами, чи навіть прирівняти до пропаганди «вищості білої раси». Коли ми прочитали главу «The Whiteness of the Whale» (Білість кита), у нас виникла дискусія з приводу того, як змінилися люди з 1851 року і чому абзаци про «дикунів» не могли би зʼявитися у сучасній Канаді. І ще про те, як контекст часто визначає сам зміст!
2 Моя розмова з Анастасією Галущенко відбулася у червні 2021 року.
3 “Exclusive: W5 finds more than 2K civilians killed in airplane shootdowns since Second World War” by Steve Bandera, March 26, 2021, https://www.ctvnews.ca/w5/exclusive-w5-finds-more-than-2k-civilians-killed-in-airplane-shootdowns-since-second-world-war-1.5362523

Презентація

Документальний роман “Сіра зона”. Початок

Передмова

Leave a Reply Ακύρωση απάντησης