Пам’ятати криваву історію, щоб більше не повторювати. Розповідати нащадкам, щоб вони берегли мир і життя понад усе. Жити з вдячністю до захисників та з повагою до полеглих і тих, хто вижив.
Музей Фонду Ріната Ахметова “Голоси Мирних” збирає найбільшу у світі колекцію історій мирних, постраждалих від війни Російської Федерації проти України.
Ми даємо у “Віснику” деякі стислі викладення історій жителів Маріуполя (живих та вбитих росією). Міста, яке сотні років тому заснували греки, і яке було нещадно знищене та окуповане РФ в 2022 році. Повні відео та аудіо записи історій можна знайти на сайті Музею Фонду Ріната Ахметова “Голоси Мирних”. Фотоматеріали також із сайту фонду. Під час підготовки публікації ми співпрацювали з журналісткою з Маріуполя Наталією Дєдовою. – https://civilvoicesmuseum.org/
Свідчення відображають сувору реальність і боротьбу за виживання в Маріуполі під час бойових дій, підкреслюючи солідарність між громадянами і прагнення до відновлення миру. Історії відображають також жах і насильство, які вразили життя людей у Маріуполі під час облоги. Незважаючи на втрати і біль, стійкість і рішучість постраждалих людей вижити демонструє дух людської боротьби в несприятливих умовах.
Історія перша: Про те, що цінності кардинально змінились. Гроші не мають вартості, головне – життя.
Анжеліка Папсуєва, м. Маріуполь
24 лютого о 5:15 перший снаряд розірвався біля будинку Анжеліки. Вона з сестрою сховались у ванній кімнаті і продовжили спати не усвідомлюючи, що на них чекає. Мама дівчат терміново їде запрвляти автівку пальним, а тато в цей час ще перебуває на роботі на заводі “Азовсталь”. Майже місяць родина жила в підвалі будинку. Виходили лише відшукати воду та їжу. Їм вдалось виїхати 20 березня.
Анжеліка відмітила, що з початком війни всі люди почали об’єднуватись та підтримувати один одного, бо усвідомлювали – один не виживе, треба бути разом. Анжеліка ще підліток, а думки в неї вже назавжди дуже дорослі. Вона каже, що більшість переглянули цінності. Гроші та матеріальні блага стали зовсім не важливі. Відтепер головна цінність – це життя і свобода. Треба бути сильним і вміти відпускати минуле. Не можна ніколи здаватись і варто лишатись оптимістами, бо все обов’язково скінчиться.
https://civilvoicesmuseum.org/stories/%22net-nichego-dorozhe-zhizni!%22
Історія друга: Про окупанта в квартирі, виїзд через фільтрацію.
Валентина Алексєєва, 24 роки, м. Маріуполь
Валентина з чоловіком лікарем прокинулась від вибухів на лівому березі. Вирішили їхати до батьків у, як їм здавалося, більш безпечний район. Їхали тролейбусом, бо таксі викликати не вдавалося. По дорозі бачили бійців Азову готових до захисту і звичайних жителів, що їхали на роботу. Адже кожен думав, що це все не надовго, війна не може статися в серці Європи.
Сталася. Окупанти на танках в’їхали в місто. Від вибухів бомб та артилерії у всіх квартирах були зламані замки. І одного дня до квартири батьків Валентини без попередження зайшов окупант. Шукав військових та харчі.
Бомбардування міста не припинилось і сім’я вирішила виїжджати з Маріуполя, але російські війська не випускали їх на сторону України. Тому довелось пройти фільтрацію в таборі, виїхати на територію РФ і тільки після цього дістатись України.
Історія третя: Про пошук ліків для дитини
Світлана Туранська, 33 роки, м. Маріуполь
У Маріуполі бракувало їжі та води. Під час бойових дій моя дитина захворіла і мені довелося шукати антибіотики, аби врятувати їй життя. Найбільше мене шокував день, коли ми виїжджали. Місто обстрілювали, було небезпечно. Я дуже хвилювалась за своїх маленьких дітей. Коли побачила наші блокпости, я розплакалась, бо відчула себе у безпеці. Зараз живу в Тернополі. Бачу своє майбутнє у вільній Україні.
https://civilvoicesmuseum.org/stories/ya-shukala-liki-abi-vryatuvati-svoyu-ditinu
Історія четверта: Виживання в умовах війни
Ірина Моргай, 42 роки, м. Маріуполь
У перший день війни я почула вибухи. До виїзду з міста я жила в офісі однієї з місцевих компаній. Там було багато людей. Щоби була вода, ми топили сніг. Їжі було мало, тому всім видавали по порціях, аби підтримати життєдіяльність. Найстрашнішим для мене було те, що літаки скидали авіабомби. Щодня я очікувала смерті. Кожен вибух був страшний.
З міста я виїхала з колоною людей. Спочатку ми дісталися Мелекіного, а потім вже потрапили до України. Зараз я мрію про перемогу. Нещодавно я вступила до лав ЗСУ, аби захистити нашу країну. Дуже хочу, щоб Маріуполь відновили.
https://civilvoicesmuseum.org/stories/shodnya-ya-ochikuvala-smerti
Історія п’ята: Шок від війни. Жах у Маріуполі
Юлія Магдич, 38 років, м. Маріуполь
У перший день війни у Маріуполі почався жах. Я з дітьми побігла в підвал, там і жили. Бракувало їжі та ліків. Виїжджали з міста під обстрілами. Колону росіяни обстрілювали на наших очах.
Мене шокувала сама війна. Я бачила у Маріуполі звірів. Росіяни – це не люди. Ніколи не забуду їхні звірячі очі. Я сподіваюсь, що їх виженуть з нашої землі, і настане мир.
https://civilvoicesmuseum.org/stories/ya-ne-zabudu-zviryachi-ochi-rosiyan
Історія шоста: Через безперервні обстріли п’ять днів не могли поховати Володимира
Володимир Помєщіков, 42 роки, загинув у м. Маріуполь
Згадує мама загиблого Володимира – Ніна Помєщікова: «Коли він пішов на вулицю, почало стріляти. Ми подумали, що Володя встиг сховатися у підвал, й самі не виходили. Чекали його аж до ранку. А потім я вийшла на вулицю і побачила, що син лежить. Його поранило у голову», –
П’ять днів через постійні обстріли жінка не могла поховати сина – Володимир лежав просто під вікнами дому. Згодом його поховали у дворі багатоповерхівки.
До повномасштабної війни РФ проти України Володимир працював у Маріупольському морському торговому порту. Був одруженим, виховував двох синів: 8-річного Георгія і 14-річного Михайла.
15 квітня діти, дружина та мама загиблого змогли виїхати з Маріуполя до Львова. Із будинку на проспекті Перемоги, де вони мешкали, майже нічого не залишилося.
https://civilvoicesmuseum.org/stories/ya-vijshla-na-vulicyu-i-pobachila-sho-sin-lezhit
Історія сьома: Як це – готувати під звуки авіанальотів
Ірина Іванівна, м. Маріуполь
Найжахливіше було 31 березня, коли район, де ми перебували, почали повністю руйнувати всіма видами зброї. Поряд з нами не було надійного бомбосховища, тому ми сиділи в будинку, з якого на нас сипалася стеля, та постійно молилися. Кожна мить могла бути останньою.
Вибухи були такі потужні і так близько від нас, що не було можливості ні їсти, ні спати. Тому наступного дня вранці я наважилася бігти, хоч це було занадто небезпечно.
Я маю посттравматичний тривожний розлад і через це проблеми зі сном, доньці теж важко, сумує за домом, друзями. Допомагають безкоштовні психологи від благодійних фондів.
Під час перебування в Маріуполі всі магазини були зруйновані, тому їжі бракувало, мені приходилося недоїдати, також не було води, приходилося ходити до криниці під обстрілами, готували на багатті під звуки авіаударів.
Історія восьма: У перші дні війни всі ліки були розпродані
Ірина Кравчук, 59 років, м. Маріуполь
У Маріуполі я працювала в аптеці. У перші дні війни розпродала весь товар, оскільки люди медикаменти брали про запас, бо розуміли, що почалося щось страшне. Міни почали прилітати в житлові будинки. Щоночі літали літаки і скидали бомби. Я сиділа в підвалі з десятьма людьми.
Нагору ми піднімалися тільки для приготування їжі. Воду я з сусідами набирали в найближчій річці.
Моя донька шукала водія, який би міг мене вивезти. Заплатила триста доларів, і мене вивезли в село, а звідти я виїхала в Запоріжжя.
https://civilvoicesmuseum.org/stories/u-mariupoli-ya-vidila-v-pidvali-z-desyatma-lyudmi
Історія дев’ята: Лікаря, який рятував життя, вбили росіяни
Андрій Гнатюк, загинув у м. Маріуполь
Лікаря Андрія Гнатюка росіяни розстріляли. 27 березня медик на авто з водієм виїхали з лікарні Маріуполя до криниці, щоб набрати води. Відтоді чоловіки зникли. 26 квітня на одній з вулиць міста виявили його розстріляне тіло. Ідентифікували загиблого за документами. Неподалік лежав загиблий водій.
«Про Андрія Івановича говорили – лікар від Бога! На його думку зважали колеги, йому довіряли пацієнти. Андрій Іванович робив усе для порятунку людей в Маріуполі», – написала знайома родини лікаря Олена Власюк.
https://civilvoicesmuseum.org/stories/identifikuvali-zagiblogo-za-dokumentami
Історія десята: Весь Маріуполь збирав гроші на життя хворого 4-річного хлопчика, а росіяни вбили його і всю його родину
Павло Коротков, 4 роки, загинув у м. Маріуполь
21 березня 2022 року в Маріуполі загинув 4-річний Павло Коротков. Він народився раніше терміну, із патологіями. Мав рідкісний синдром Курраріно. Щоби хлопчик ходив, потрібні були численні операції. Мама працювала медичною сестрою, грошей бракувало. На лікування Паші маріупольці збирали всім містом.
У приватний будинок родини малюка на Лівому березі влучив російський снаряд. Почалася пожежа. Хлопчик разом із 27-річною мамою Христиною, бабусею, прабабусею та її подругою згоріли.
Родину поховали у дворі на Морському бульварі, біля будинку №56. Там було багато могил та табличок. А от перепоховали їх потім чи ні – невідомо.
https://civilvoicesmuseum.org/stories/ryatuvati-ne-bulo-kogo-voni-zgorili
Історія одинадцята: Мертві люди, які лежали по всьому Маріуполю, були великим шоком
Артур Білоусов, 57 років, м. Маріуполь
З Маріуполя ми виїхали 16 березня, коли прилетіло в драмтеатр. Тоді місцеві казали, що збір біля драмтеатру, а ми виїхали до Мелекіно, бо я не зміг тоді повернути до драмтеатру – там була дорога розбита. І це нас врятувало. Ми виїхали до Мелекіно, а далі через 16 блокпостів виїхали до Запоріжжя, а звідти – на Полтаву.
В Маріуполі була справжня катастрофа. Там не було нічого: ми і сніг збирали на чай, і їсти шукали хоч щось. Ну, допомагали один одному, як могли, люди згуртувалися.
Мертві люди, які лежали по всьому Маріуполю, це був великий шок.
Хочеться, щоб повернулося все, як було до 22 року: щоб тихо було, мирно, не літало над головою нічого.
Історія дванадцята: Ніколи не забувайте, коли і хто вбив Лізу
Христина Недял, м. Маріуполь
Христина з чоловіком працювали в міській поліклініці. До 3 березня вони продовжували їздити на роботу разом з колегами. Коли ворожі гради дістались їхнього будинку родина вирішила виїжджати з Маріуполя. У позашляховик сіли Христина з чоловіком та шестирічною донечкою Лізою і родина сусідів – батьки та двоє дітей. Ворог бив прицільно по автівці. Маленька Ліза та сусідка родини померли на місці. У Христини були понівечені ноги та пробита легеня, її чоловіку відірвало руку.
Небайдужі перехожі віднесли чоловіка до лікарні, а Христина ще лишилась поряд зі своєю мертвою дівчинкою, якій відтепер назавжди шість. Пізніше Христину також віднесли до лікарні (на звичайних дерев’яних піддонах з овочевого магазину).
Подружжя врятувалось, російські лікарі вивезли їх на підконтрольну ворогові територію. Далі родина самотужки дісталась Латвії через територію росії.
Свідчення сусідки про маленьку дівчинку (6-річну Лізу). Додаток до дванадцятої історії
“Ми знаходилися в підвалі багатоквартирного будинку за адресою: вулиця Купріна, 39, другий під’їзд. Того дня ми з чоловіком пішли на річку за водою для людей похилого віку. Повернутися ми змогли тільки в другій половині дня. На розі вулиці Митрополитської, у дворі багатоквартирного будинку, ми побачили застиглу автівку, чорного кольору “Рено”. На передньому сидінні, поруч з місцем водія, було тіло маленької дівчинки в джинсах і чорній курточці. Вітер розвівав її волоссячко, зібране резинками кольору фуксії, у вухах виднілися маленькі сережки.
Моя мати накрила тіло дівчинки курткою, але кожного дня вітер знову і знову розгортав її. Щодня я намагався підійти до тіла дівчинки, але не могла навіть доторкнутися до нього, не кажучи вже про те, щоб поховати.
Свідком цієї трагедії була моя старенька мама. Вона розповіла, що чорне “Рено” вже рушило з місця, але чомусь дало задній хід, а потім раптом смикнулося на кілька секунд, і з водійського сидіння випав чоловік, почулися несамовиті жіночі крики. Якісь люди підійшли до машини, витягли жінку, у неї були відірвані ноги, зчинився переполох…
Коли всі розійшлися і все заспокоїлося, залишилася лише мертва маленька дівчинка, пристебнута ременем безпеки, з маленькою ручкою, що звисала назовні.
Я назавжди покинула Маріуполь 23 березня 2022 року, коли шестеро людей все ще ховалися в підвалі. Коли я їхала, я підійшла до машини, щоб попрощатися з нею, але так і не наважилася підійти ближче. Її маленьке личко почало чорніти, щічки почорніли, вушка. Я не знала її імені, але щоночі протягом двох місяців я бачила її уві сні. Я поверталася знову і знову до тієї машини, до неї, виносила її і несла на руках… наче вона була моєю власною донькою.
Я дуже картала себе за те, що так і не наважилася доторкнутися до мертвої дитини. Пізніше мені прислали її фотографію. Розповіли, що її мама вижила, а маленьку дівчинку поховали. Але цілих 10 днів вона була там, сама. І кожен день я ходила поруч з нею. Я бачила її. До цього дня я не можу пробачити собі, що не витягла її з машини і не поховала на дитячому майданчику, де ми ховали наших сусідів”.
Цей допис був взятий в Наталі Дєдової і перекладений на грецьку мову перекладачкою з Маріуполя Ольгою Шаполаєвою, яка в своєму дописі написала: “Ніколи не забувайте, коли і хто вбив Лізу”. Виносимо це в заголовок дванадцятої історії.
Ці свідчення демонструють жах і людські страждання, спричинені війною в Маріуполі. Почуття провини і складність подолання таких трагічних подій свідчать про невимовне горе і травму, які пережили ті, хто вижив.
Підготувала Олена Коваль.