Борець за волю України, політв’язень московського комуністичного режиму. Визнаний естет, чиї твори перекладено десятками мов. Перший лауреат Шевченківської премії за часів Незалежности. Це не гола патетика, а красномовні факти, без згадки яких не обійтися, говорячи про Маестро Ігоря Калинця.

Чимало сил і часу поет віддав роботі в Міжнародному інституті освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК), який 1992 року заснувала його дружина Ірина Калинець. Коли з нагоди своїх 83-х уродин поет зустрівся з командою інституту – розплакався, згадуючи, як кількома днями раніше мати українського солдата-добровольця Артемія Димида, загиблого на східному фронті, іконописиця Іванна Димид-Крип’якевич сказала на похороні сина: «Пане Ігорю, не журіться! Ви зробили велику справу! На ваших віршах виросли наші діти, і виросли українцями».

Про поезію та головні віхи біографії ми з Ігорем Калинцем побалакали в межах проєкту «Мистецькі прогулянки з МІОКом» (невдовзі на основі цих інтерв’ю з митцями, знаковими для сучасної української культури, вийде однойменний навчальний посібник з української мови як іноземної). Уривок тієї бесіди до уваги читачів.

Діаспора для Ігоря Калинця

– У поширенні вашої творчости за кордоном значну роль відіграла українська діаспора…

–  Безперечно, відіграла. Діаспоряни видавали мене. Можу назвати й перекладачів – наприклад, Анну-Галю Горбач. Вона видала деякі мої збірочки не тільки в оригіналі українською мовою, а й у своїх перекладах німецькою.

А ще ж було бандерівське видавництво в Англії [йдеться про видану 1970 року книжку «Вірші з України», що є другою збіркою Ігоря Калинця «Відчинення вертепу» – авт.]… Звичайно, що це все робила українська еміграція, діаспора. Багато тамтешніх українців перевозили книжки [через кордон СРСР в обох напрямках – авт.] – не лише мої, а й багатьох інших тодішніх шістдесятників. Перевозили за кордон, видавали… Тож там була представлена та література досить широко.

– 1972 року каральні органи викрили одне з таких перевезень літератури. Почалися «справа Добоша», операція «Блок», і багато людей потрапили за ґрати [зокрема Ірина, а згодом й Ігор Калинці, Василь Стус, Михайло Осадчий, Іван Світличний та інші – авт.].

–  Вони, може, потрапили би за ґрати й без Добоша. Просто кадебісти хотіли показати, що Добош буцімто нас з’єднав в одну організацію. А за причетність до організації строгіше можна було судити – скажімо, за зраду Батьківщини (декого й розстріляти). Але ця справа просто «розлетілася». Добош виявився не на висоті – і для них, і для націоналістів. Одним словом, слідство нічого не добилося, і кожен із заарештованих пішов собі окремо [отримав власні терміни покарання – авт.]. Ото я писав, я поширював, я передавав, і я відповідаю за це – нема ніякої злуки з іншими. Нема ні спільного видавництва, ні якоїсь однієї організації. У всякому разі, це нас порятувало, і ми дістали трохи менше.

За ґратами і на засланні

– Дев’ять років вам присудили: 6 років у концтаборі і три на засланні… Водночас зауважу своєрідний парадокс. Ви неодноразово згадували, пане Ігоре, що в так званій «малій зоні», тобто в ув’язненні, у концтаборі, творчим людям було «вільніше»… Тому що там було коло осіб, близьких за переконаннями. Натомість тим, хто залишався в так званій «великій зоні», «на свободі», у тому великому совєтському таборі, могло бути важче.

– Справді, так і було, бо я потім зустрічав деяких своїх товаришів, які уникнули арешту (хоча вони й поширювали самвидав, але на них «не вийшли»). То їх покарали за інше. Наприклад, за те, що Роман Хоркавий підійшов до суду, де тривав процес над Іриною Калинець – уся його наукова кар’єра полетіла шкереберть.

Є один мій вірш, у якому, зокрема, згадуються заарештовані тоді Стефанія Шабатура, Євген Сверстюк і Грицько Чубай. Останнього відпустили відразу. І я про нього часто думав за ґратами. Мені здається, він би почувався зовсім інакше з нами [у концтаборі – авт.], він би працював творчо і може, не дістав би тієї біди, з якою мав клопіт на волі… І, напевне, був би жив довше [Григорій Чубай помер у віці 33 років – авт.].

Тобто було по-різному. Ось мене нещодавно запросили виступити зі спогадами на вечорі пам’яті Тараса Мельничука, бо я фактично повних два роки жив із ним в одному таборі. Дуже добре, що цей чоловік потрапив саме до нашого табору. Тому що такі люди, як Іван Світличний, могли з ним побалакати… А Тарас був дуже некерований, дуже нервовий. Він не давався до якогось табірного життя, звідусюди виривався – не тільки своїми віршами виривався з традиції, але й поза мури, і тому йому було б дуже тяжко. Якби не наше оточення, що трохи його пильнувало, трохи стримувало його… [до речі, 1992 року Ігор Калинець і Тарас Мельничук одержали одну на двох Шевченківську премію – авт.].

Були й люди, які, можна сказати, вчилися, і там, в ув’язненні, починали творити, писати.

– Під вашим впливом зокрема?

– Не тільки під моїм, а й під впливом інших. Навіть якщо вони не стали великими письменниками, як-от гурт із Коломиї, але знайшли себе, і понині, може, чуються до певної міри літераторами.

Муза Пробуджена та Муза Невольнича

– Власне, свою творчість ви поєднали у два томи. Перший – «Пробуджена муза» (твори, написані до ув’язнення 1972 року), другий – «Невольнича муза» (твори, написані за ґратами і на засланні). До речі, виданням їх у 1991 році також опікувалися українці закордоння – Оля Гнатюк (Варшава) і Данило Гусар-Струк (Торонто, Балтимор) відповідно.

– Так, до другого тому увійшли твори, які мені вдалося зберегти в таборі. «Невольнича муза» – навіть, можливо, поважніша за деякими творами. Бо я вже, так би мовити, змужнів, набрався розуму, і вільно поводився у віршованій формі. У всякому разі, з виходом на волю я поезію закинув зовсім. [Свого часу Ігор Калинець зазначив: «Звичайно, я міг би й надалі писати. Але я просто зрозумів, що буду вже себе повторювати. Це по-перше. А по-друге, пропало десь саме бажання писати і більше того, навіть потяг до поезії як такої кудись розвіявся. Я ставив перед собою як поетом різні завдання і їх реалізовував. Випробував різні способи віршування. А далі було би просто механічне повторення того, що я для себе вже знайшов і виконав. Коли я вийшов на волю, почалося те ж саме, що було наприкінці 1960-х – ті ж настрої, та сама тематика» – авт.].

– Вже після 1981 року?

– Так. Хоча я потім трохи писав для дітей – видав двотомник казок (віршованих та прозових). І переклав з польської того поета, творчість якого мені допомагала в 1960-х роках – Єжи (Юрія) Гарасимовича.

– Ще з творчості в ув’язненні мені особливо впадає в око цикл віршів, написаних на звороті привітальних листівок. Там були репродукції картин відомих художників, і ви під їхнім впливом писали свої тексти.

– Коли я почав діставати якісь гарні листівки із зображеннями робіт усесвітньо відомих художників, вирішив дочці Звениславі описувати той чи інший твір, щоб вона собі його запам’ятала і знала.

Значення релігії

– А ще у вашій творчості багато перетинів християнського світовідчуття з давніми, ще язичницькими, дохристиянськими звичаями…

– Абсолютно, так. Я чоловік релігійний, і всі ці образи постійно зі мною. Біблійні та церковні образи, образи нашої традиції, батьківської хати тощо.

– Що особливо цікаво, ці традиції дуже органічно вплетені у ваш модерний спосіб письма. Вам якось вдається поєднувати християнські та язичницькі символи…

– Бо язичництво — це, так би мовити, поезія нашого народу. Ми від неї не можемо ніде ступити.

– Так, і підсумкову свою збірку ви назвали «Ладі і Марені». Можете розповісти, чому так?

– Чому я назвав «Ладі і Марені»? Бо почалися вірші на честь дорогих мені людей, які померли. То я вирішив, що це Марена – образ богині, яка забирає життя найдорожчих тобі. А чому Лада? Бо там і багато поезії, присвяченої живим людям, також мені дорогим. Але це не оригінальна назва. Ця назва запозичена в іншого поета…

– Пачовського?

– Так, Василя Пачовського, поета з початку ХХ століття, «молодомузівця». Він теж назвав свою збірку «Ладі і Марені». То я вже так повторив його.

Культурна тяглість – Тарас Шевченко, Ірина Калинець, молодь

– Ви впорядкували весь корпус текстів дружини, світлої пам’яті Ірини Калинець: вісім томів у дванадцятьох книжках. А чи не було між вами обома поетичної конкуренції? Тобто якогось змагання?

– До певної міри було спочатку, але ми такі різні, що тяжко було конкурувати. Ми просто брали майже ті самі теми, бо так життя диктувало. Але жорстокої конкуренції між нами не було.

– Пане Ігорю, насамкінець, дайте, будь ласка, настанови молодим авторам, поетам-початківцям.

– Немає якоїсь однієї настанови. Треба, щоб людина мала в собі щось Боже. Щоб вона відчувала, що покликана до тої речі – у всякому разі, до літератури чи до поезії зокрема. Якщо говорити про вірші, то є наука. Треба знати рідну поезію, починаючи від народної. Мусиш знати поезію досить широко: хто в Україні творив, писав, як писав і так далі. Може, серед них [поетів-попередників – авт.] вдасться знайти того, який попровадить тебе, і скаже: «Ось роби так, але йди далі, ніж я».

І ще: не буває поезії без мови. Отже, користуйтеся словниками, читайте добру літературу, виписуйте слова у свої блокнотики. Поповнюйте свої словникові запаси, щоб бути багатими в мові.

Не кажу вже про громадянські риси в поезії. Колись ти мусив бути і патріотом, і поетом, бо так заповів нам Шевченко. Тепер, коли є різні науки і люди, які досліджують суспільні справи (журналісти, історики зокрема), поетові мало що лишається, але він має знати все, щоб не загубитися в «дрібнотем’ї», а бути «на широкому полі».

– От бачите, ми починали нашу розмову від Шевченка і закінчуємо так само. Ви в першій своїй збірці згадували образ залізних стовпів, на які бігав дивитися в поле малий Тарасик – точніше, він «вийшов малим Тарасиком», а повернувся одним із тих залізних стовпів, що підпирають небо Вітчизни. І ваша поезія стала для української культури одним із залізних стовпів, що тримають над нами це українське небо. Так-от, закінчуєте «Невольничу музу», другий том, переспівом із Шевченка…

– Я так свідомо зробив – починав від Шевченка і закінчив свою поезію Шевченком, аби засвідчити вірність йому протягом усієї своєї творчості.

Бесіду провів Назар Данчишин, Ph.D., науковий співробітник Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою (Національний університет «Львівська політехніка»).

P.S. Повну розмову дивіться на офіційному каналі МІОКу в YouTube: https://youtu.be/nZVtttigSCw?si=60Ys1IVSzNJh80Wi