Українська Берегиня на землі Еллади

Пані Софія Слободян, правдива українка, родом із Чернівців. Протягом останніх трьох десятиліть мешкає в Атенах зі всією своєю родиною. Ніколи не забувала про своє українське коріння. Пані Софія була серед перших українців, що долучилися до створення української громади в Греції, не зважаючи на небезпеки та перешкоди, що підстерігали нелегальних на той час мігрантів. Мудрість цієї жінки вражає. Багато висловів із розмови з нею «просяться» в заголовок.

Замість заголовка від Софії Слободян:

Традиції – це є рід, народ, нація. Це те, що дуже добре тримає.

Вбита любов – посіяна ненависть.

Правда робить людину вільною.

Мудрість – це не робити зло, а розум – це йти від зла, не мати з ним справу.

Гроші – це є і на життя, і на смерть. На смерть душі.

Пані Софіє, з якими думками ви приїхали до Греції, чого очікували?

З думками, що потрібно допомогти дітям. Мій чоловік раптово помер і я мала щось робити. Зібрала маленьку сумочку, поклала до неї Біблію та маленьку вишивку і ми з подругою, дві вдовиці, вирушили до Греції. Це був кінець 1995-го року.

Було страшно, непокоїлася, щоб знайти хорошу роботу. Так і сталося. Добрі люди допомогли, і вже з 1 січня 1996 року я почала працювати в будинку у лікаря. Допомагала його матері. З першої зустрічі вона нагадала мені мою бабусю Варвару. Була дуже привітною та доброю до мене. Через півтора року бабуся «пішла» на спочинок, але та родина мене не залишила – влаштували до своєї невістки, яка працювала в посольстві. Там я пропрацювала близько 6 років, надсилаючи допомогу дітям, які її дуже потребували. Саме тоді діти вперше і приїхали до мене. Всі серйозно хворіли, адже ми жили в Чорнобильській зоні. Дуже хотіла оздоровити їх у теплому грецькому кліматі. Так і осіли всі тут, у Греції.

Ви вже майже тридцять років у Греції, як ви прижилися тут?

У середині 90-тих ми були без документів, тому я намагалася зайвий раз не виходити на вулицю, щоб уникати перевірок. Зараз я тут як удома, але душею дуже жалісно люблю Україну. Дуже жалісно. Адже це наш рід, наша кров, наші традиції. Я так хотіла, щоб українці тут зберігали наші традиції! Традиції – це рід, народ, нація. Це знизу, нижнє, це те, що дуже добре тримає. От я над словом «κάτω» дуже довго думала. Като – низ. А католицькі церкви йдуть від низу – це традиції, які бачиш, твориш, повторюєш. Це втілення в життя всього, що пише Святе письмо. А потім іде духовне. В ті далекі вже роки я раптом почала вірші писати. Ось перечитую зараз і не знаю, звідки в мене ті слова бралися?

Коли українська громада здобула свою церкву, там стало легше підтримувати традиції. І ми ходили помаленьку всі разом — до сповіді, на Різдво, на Великдень, до причастя. Ми вже розуміємо, що таке причастя, що це все духовне. Таке розуміння, що це все життя, дух життя.

Блаженніший Святослав (Шевчук) та Софія Слободян на Першому дзвонику в Українській суботній школі “Берегиня”, що діє при Асоціації “Українсько-Грецька Думка” та Освітньо-культурному центрі “Берегиня”.

Це розуміння вже тут прийшло, в Греції? За кордоном все загострюється.

Так, тут прийшло. Від початку до кінця. Мені, як було щось не зрозуміло, я розбиралась. Оце духовне – православне, правильно славне. Люди говорять, а не розуміють. Зараз навкруги багато непорозуміння. Люди одне на одного наговорюють. Вбивають любов. Вбита любов – посіяна ненависть. Бо правда робить людину вільною.

А чи людям потрібна та правда? Чи вони витримають ту правду?

Як схочуть, то будуть. Олеся Скафарик мені якось подзвонила: «Софійко, ніде нема правди!». Я їй сказала: «В тебе є? В тобі є? Значить, є!». Якщо в мені вона є, значить, вона є загалом. Щоб пізнати правду, треба дійти до кінця.

А який це кінець? Де є кінець? До якого кінця треба дійти, до звільнення?

До Святого письма. Все, що ми робимо – все дух фіксує. «Будьте чуйні, час-бо близький! Ото незабаром приходжу і зо мною заплата моя, щоб кожному віддати згідно з ділами його».

Вважаєте, що вам пощастило в Греції?

Так, я поступово змінювала роботи, влаштовувала побут, забрала дітей. Я ніколи не ставила за основну мету заробити гроші. Нічого не заробила і нічого в Україні не залишила. Бо головне – треба жити і допомагати тим, хто поряд. Якщо у когось біда, треба допомагати. Бог дає батьків дітям, а батькам дає дітей. Між цим щоб нічого не пройшло, не пролізло і не розлучило, бо це є від Бога. А в житті ми вже обираємо собі половину, обираємо собі друзів за духом або за поглядами.

Ваша родина в Греції налічує вже три покоління. Наскільки легко зберігати те, що вам так до вподоби – українські традиції? Ваші діти і онуки розмовляють українською мовою? Чи підтримують вони наші традиції?

Розмовляють українською і підтримують традиції. Моя найбільша радість – бачити, як діти і онуки разом ідуть до церкви. Всіх нас тримає разом любов. Безкорисна любов. А якщо щось не так – не тримати зла. Треба з розумінням ставитися, якщо людина думає, що добре робить – а виходить зле. Треба почекати, не спішити, ніколи не казати, що не хочеш її знати. Бог є блудний син, бог є любов, і оця любов – вона все тримає… Все, буквально. Любов до правди, до традиції, пошана до предків, до дітей.

І все грецьке маємо поважати, вчити мову – бо це теж є прояв поваги до землі, на якій живеш. Це любов. Все-все перемагає любов! І газету вашу я виписувала тоді, з 1997 року, ніхто не мав своєї газети, а ми мали! І Шевченка ви потім випустили, і інші книжки. Я все маю.

Зберігаєте архів?

Так, зберігаю. Це добра згадка. Адже люди, які йдуть на другий світ спочивати – вони живуть у пам’яті живих. По ділах найкраще все цінується. Ми зустрілися з вами, а я як наситилась. Перечитую вашу газету, а там знайшла однокласника, з яким сиділа за однією партою. Про духовність стаття. Яка ж це радість, любов до краси! Діла – це краса. А все разом — це милосердя.

Ви, ваші діти та онуки опинилися в діаспорі. Яка, на вашу думку, роль саме діаспорних українців?

Діаспора – це як сім’я. Не кровна – а за духом, поглядами, любов’ю, традиціями. Ми маємо спільні справи, зустрічі і головне – маємо спільну правду. Ти довіряєш людині, людина тобі. Але спочатку був двотижневик «Вісник-Анґеліафорос». Тепер є фейсбук, а тоді нічого не було, була тільки ваша газета, не кажу вже про рубрику «Майдан», де публікувалися наші вірші. Ми дійсно шукали вісті про Україну, про вибори. Преса дуже-дуже потрібна. Хай малесенька. Інколи зараз перечитую – який там патріотизм, яка там історія України! Ви були редакторкою. І громаду організували потім як провідник «Журавлиного краю», кілька місяців цю назву шукали! Мені було дивно, думала собі – тільки духовна людина може так себе тримати, але ви трималися.

(Зліва направо) Леся Слободян, Софія Слободян, Галина Маслюк на Першому дзвонику в Українській суботній школі “Берегиня”, що діє при Асоціації “Українсько-Грецька Думка” та Освітньо-культурному центрі “Берегиня”.

Дякую, що зберігаєте пам’ять! “Журавлиний край” ми вимушено перейменували пізніше на «Українсько-Грецьку Думку», але незабаром утворився новий «Український журавлиний край». Природній процес – громада розвивалася.

Громада відіграл

а дуже велику роль. Спочатку нас було четверо, і ви, пані Галино, п’ята. Потім ми зібрались разом відзначити Різдво за усіма нашими традиціями. Тоді навіть куточка свого не було. Але ви попросили в пана Панайотиса з «Есперії травел», і нам дали куточок. Мисочки пшенички ще тоді не було, але ми вже шанували свої традиції! Я розказувала про свята, ви фотографували, тож на світлинах вас майже ніде немає.

Потім Блаженніший Святослав допоміг нам із українським священником, утворилася українська парафія. Далі завдяки вам, пані Галино, про Україну почули в ЮНЕСКО, проводили фестиваль, на якому зібрали громади з різних країн, і ми там щороку брали участь. Дуже багато всього відбувалося, я радію такій славі! Ми дійсно, як журавки, з’їхалися сюди тимчасово, але батьківщина завжди кличе нас своїм духом і любов’ю.

Тимчасове стало постійним… Але скільки мільйонів зараз знову виїхало.

Це чистка, яка відбувається природнім шляхом. Хтось втримається, хтось ні. Війна не залежить від людей. Від людей залежить, що миру немає, немає злагоди, розуміння і любові. Але, напевно, вже так багато погані зібралось, що земля не витримує. І має відкинути зайве. Але все міряється за справами людськими.

Як ви думаєте, чи Україна може зараз справитися з тим, що відбувається?

Справиться! Кров людська – не водиця. Коли я народилася, теж була у підвалі в Другу світову війну. Тоді багато праведної крові було пролито. Але правда має знову перемогти. До багатьох приходить прозріння і тому стільки допомоги звідусіль. І Україна йде до єдності та волі.

Ви гадаєте, що з розпадом Радянського Союзу Україна не отримала єдності? Усвідомлення нації відбувається саме зараз?

Зараз люди, головним чином молодь, починають усвідомлювати, що варто любити ту землю, на якій народився. Стає більше проявів патріотизму та єднання. Брехня вбивала нашу любов до землі, зараз все поступово змінюється.

А щодо московитів?

Московити закутані в брехню ще з давніх давен. До неї ще додайте манію величі. До них теж колись прийде прозріння.

А як, на вашу думку, будуть розвиватися події?

Поступово. Прийде розуміння і запрацює милосердя. І тоді більшість переможе. Важливо триматися своєї думки, намагатися, щоб зло не пролізло і знову не роз’єднало однодумців. Мудрість – це не робити зло, а розум – це йти від зла, не мати з ним справу. Терпіння, стриманість, дотримуватись власного розуму та робити гарні справи.

За ці тридцять років змінилося ставлення греків до українців, до України загалом?

Греки завжди поважали українців за їхню роботу. А зараз стали більше розуміти, співчувати і допомагати. Вони стали навіть більше, ніж дружніми, адже в своїй історії мали дещо подібне (війна з Туреччиною, анексія частини Кіпру – прим. Г. М.).

Тим не менш, тут дуже багато людей вірили в московію, тобто вважали росіян своїми друзями.

Це матеріальна сторона. Коли в них були вибори та мали проводити газ – були задіяні російські гроші. Вони скупляли душі. Гроші – це є і на життя, і на смерть. На смерть душі. До того ж, греків теж дурили. Через велику пропаганду вони мало знали про Україну. Мені здається, греки більш толерантні. Якщо у них хтось працює і вони побачать бруд, вони ніколи не образять, але знайдуть спосіб відправити людину делікатно. І українці вчаться помалу толерантності, розвивається духовність, тож розуміння прийде.

Вважаєте, зараз молоді люди близькі до серця, до бога?

Вони всіляко наближуються до цього своїми діями. Маленькі діти в Україні розказують вірші, малюють, майструють і продають свої роботи, щоб заробити грошей для допомоги війську. Я не бачила жодної людини в Україні, яка би панікувала. Хата повалена, а люди відбудовують кухню і печуть хліб для фронту. В підвалах допомагають одне одному. Це вже зароджується щось нове, милосердне та прекрасне. Наша Україна немов Попелюшка. Її зневажали, приховували, цькували. А потім царевич подарував черевичок. Так і нас зараз підтримують з усіх куточків світу – Канада, Данія, Японія – безліч країн, які цінують волю, які сповнені милосердя.

Ви вірите, що добро переможе зло?

Воно завжди перемагає. Інакше ніколи не може бути. Це по-божому. Правда і мир перемагають. Я в це вірю.

Що би ви побажали молодим українцям, які зараз опинилися за кордоном?

Щоб любили працю і шанували своє. Берегли і поважали честь та гідність нації. І обов’язково зберегли образ справжньої людини. Щоб усюди була любов.

Дякую.

Бесіду вела Галина Маслюк.

Leave a Reply

Η ηλ. διεύθυνση σας δεν δημοσιεύεται. Τα υποχρεωτικά πεδία σημειώνονται με *