Або Як наші емігранти змусили англійський уряд скасувати дискримінаційне рішення щодо полонених дивізії «Галичина»

           

 

 

 

 

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст

 

 

Виповнилося 70 років відтоді, як уряд Великої Британії ухвалив безпрецедентне рішення: депортувати до Німеччини близько 300 полонених Першої дивізії Української Національної Армії (до жовтня 1944 року – дивізія «Галичина»). Причина депортації – хвороби, інвалідність та непрацездатність молодих чоловіків, які щойно прибули на береги Туманного Альбіону.

Що з того вийшло і чому варто пригадати цю давню подію, з огляду на сьогоднішні проблеми мільйонів українських заробітчан у близьких і далеких чужинах.

З двох полонів: на волю у вільному світі мали право не всі

Пізнавати цю знакову, але фактично невідому загалу українознавчу сторінку слід зі з’ясування обставин, які їй передували.

Як відомо, українська дивізія «Галичина» народилася в переломний момент Другої світової війни з глибокої віри мільйонів українців, що Німеччина допоможе їм визволитися від московсько-більшовицького ярма та відновити незалежну Українську державу. Коли стали зрозумілими наміри фашистів перетворити наш багатий на природні ресурси край на свою колонію, вояки цієї дивізії почали битися на два фронти: і проти більшовиків, і проти німців.

Кінець війни застав наших бійців на австрійській території, неподалік міста Граца. Із трьох боків до них наближалися: югославські партизани під проводом Йосипа Тіто, британська армія та радянські війська. Кожне угруповання мало за мету взяти цю територію історичної Каринтії під свій контроль. Командування українського військового з’єднання ухвалило якнайскоріше відступити вглиб Альп, у британську зону окупації, щоб добровільно скласти зброю.

Наслідок того драматичного походу: 10,5 тисяч українських патріотів опинилися під охороною британських вояків у наметових містечках «Білярія» і «Ріміні» на північному сході Італії. Там вони з тривогою й надією очікували рішення ООН щодо своєї подальшої долі.

Однак чекати довелося два роки. Політичний притулок і право отримання громадянства та місця подальшого мешкання колишнім воякам «Галичини» дав згоду уряд Великої Британії.

На одній зі сторінок рідкісної на сьогодні газети «Батьківщина», яку з-поміж низки інших видань друкували українці в таборі «Ріміні», зберігся для історії ось цей фрагмент виступу бригадира британської армії Клевела напередодні відплиття кораблів з українськими бранцями до берегів Англії. Певною мірою він пояснює причину такого рішення (замітка «Прощай, Італіє», число газети від 4 травня 1947 року):

«Англійський уряд рішився перевезти вас до Англії… Ми з подивом приглядалися до вашої праці над тим, як ви зберігали вашу культуру, вашу церкву, мистецтво. Завдяки такій праці ви зберегли своє фізичне й духовне здоров’я, а воно поможе вам почати нове життя в Англії чи в інших країнах, що виберете собі для поселення».

На жаль, фізичне здоров’я, про яке так бадьоро говорив англійський офіцер, зберегли далеко не всі. Як і не всі змогли виїхати далі на Захід. За збереженими статистичними даними, московські енкаведисти буквально силоміць вирвали з рук англійців 990 вояків Української Національної Армії (переважно вихідців зі східної України) просто перед посадкою на британські кораблі. Далі їх репатріювали з Італії до СРСР, щоб незабаром знищити у сибірських таборах ГУЛАГу.

Таким чином, за виявленими автором цих рядків архівними даними, до Англії було доправлено трохи більше дев’яти тисяч українських чоловіків, переважно віком 20-40 років. Там вони мусили провести ще один довгий рік таборового життя у статусі полонених, а потім отримати давно очікуване британське громадянство з правом влаштовуватися на роботу та одружуватися. Одним словом, починати нове життя вільними громадянами у вільному світі.

Але такого права з великої групи колишніх військовополонених позбавили близько 300 чоловіків, які потрапили до списку спеціальної постанови британського уряду.

Боротьба за побратимів по зброї об’єднала всіх

Завершення багатомісячного «карантинного» життя тисяч колишніх «рімінівців» на новому місці свого розселення – у Великій Британії – не віщувало нічого недоброго для місцевої української громади. Сторінки лондонської газети «Українська Думка» упродовж цього часу були переповнені схвильованими репортажами про переведення розкиданих по цілій Британії таборів українських полонених до цивільного стану.

Сигналом для таких публікацій слугувало офіційне повідомлення Центрального представництва Союзу Українців у Великій Британії (СУБ) під бравурним заголовком «Справа полонених вирішена!» (число від 15 квітня 1948 року). Тут оприлюдини давно очікуване рішення британського уряду про ліквідацію номерних таборів колишніх українських військовополонених та переведення їх у цивільний стан. Це означало, що незабаром усі здорові і працездатні чоловіки зможуть стати повноправними громадянами країни, перейти до праці на тих самих умовах і з тими ж правами, які і робітники, що приїздять сюди з колишніх таборів Німеччини та Австрії.

Про можливість емігрувати (звісно, що далі, за океан, а не в СРСР) сказано таке: «Всі ті, хто особисто й приватними засобами хочуть емігрувати, можуть це зробити. Британський уряд не має до цього ніяких застережень, не буде ставити жодних перепон, ані робити труднощів. Еміграція одиниць буде залежати виключно від того, чи держава, куди дана особа хоче виїхати, згодиться прийняти її, чи є засоби на покриття коштів подорожі».

З-поміж низки публікацій «Української Думки», які були вміщені на її шпальтах після цього повідомлення щодо долі колишніх вояків дивізії «Галичина», наведемо для прикладу фрагмент розповіді із табору Вульфокс Льодж біля Овкгам: «У висліді акції звільнення українських полонених, бувших вояків І Української дивізії до цивільного життя, постають на терені В. Британії все нові й нові українські осередки, які організованим порядком вливаються в загальноукраїнське зорганізоване життя і, засновуючи відділення СУБ, дають тим доказ своєї громадянської зрілости…».

Оптимізму цій публікації додавала чудова світлина: на глядача були спрямовані усмішки 25-ти здорових і красивих легінів у яскравих вишиванках і козацьких шароварах, вони стояли у два ряди на імпровізованій сцені. Позаду – транспарант «Прощавай, табір». Підпис під цією світлиною не може не викликати сльози радості й надії: «Хор бувших полонених табору ч. 51 під час виступу на святі з нагоди уцивільнення і розв’язання табору».

І раптом на шпальтах газети з’являється це страшне слово «депортація».

Урядове рішення щодо хворих українців, цілком очевидно, готувалося наспіх. Ще напередодні Різдва, в останній тиждень грудня, після якого традиційно починаються тривалі зимові вакації, про нього нічого не знала навіть всюдисуща преса. Сенсаційна інформація просочилася із вузьких політичних кіл: депортація хворих українців має бути виконана до 31 грудня ц. р. Цілком очевидно, що автори цього рішення не хотіли широкого розголосу, тому й обрали такий час – у передріздвяну пору люди більше перейняті святковими клопотами, а не політичними справами.

Докази української єдності

Для українців ця постанова була тим несподіванішою, що на початку осені, напередодні надання права добровільних цивільних робітників, уряд схвально висловився щодо високих відсотків працездатних серед колишніх полонених. Що ж до долі хворих та інвалідів, там заспокоїли: це питання уряд позитивно владнає в порозумінні з українською спільнотою, інтереси якої представляє Союз Українців у Великій Британії.

Ось такий виходив позитив.

Представникам українських організацій про депортацію стало відомо 21 грудня 1948 року. Реакція була миттєвою.

Уже наступного дня в людних місцях Лондона та інших міст країни групи молоді стали роздавати роздруковані засобами малої поліграфії листівки англійською мовою з таким заголовком: «Надзвичайний комунікат: Насильна депортація хворих та інвалідів-полонених І-ої Української дивізії». Значними накладами листівки були спрямовані також у місця великого скупчення українського населення на всіх теренах Британії. Окремим додатком долучалися до свіжого числа «Української Думки».

Листівку підписали: голова Генерального Церковного Управління Української Автокефальної Православної Церкви на Велику Британію митрофорний протоієрей І. Губаржевський, голова Української Греко-Католицької Церкви в Лондоні отець-декан Й. Жан, голова СУБ у Великій Британії Б. Панчук.

На основі цієї листівки сформували й передали за адресою ще один документ – «Меморандум українців до прем’єр-міністра Великої Британії пана Етлі».

Цей документ передали також на розгляд короля до Букінгемського палацу.

Про що йшлося в Меморандумі українців?

Після короткого викладу суті справи подавалася і її оцінка: «Глибоко вражені цим фактом, ми, керівники обох українських церков на цьому просторі і єдиної громадсько-суспільної організації українського робітництва цього краю, відчуваючи на собі обов’язок обороняти людські права українського робітництва у Великій Британії, поспішаємо повідомити про це загал українського громадянства і закликаємо дати повну підтримку всім нашим заходам перед урядом в обороні загрожених братів».

На доказ української єдності в акції захисту своїх побратимів і співвітчизників, автори листівки закликали всіх українців, які на законних підставах перебували на території Британії, дружно підтримати такі дії:

1. 28 грудня в полудень почати страйк усіх українців, які працюють;
2. Вранці того ж дня провести в Лондоні загальноміське віче-маніфест усіх українських робітників;
3. На віче довести до відома загалу цей Комунікат та схвалити резолюцію солідарності з покривдженими, підтримати заходи українських керівних установ і виявити готовність допомогти експолоненим;
4. Вручити англійським урядовцям листівку з поясненням перебігу подій та українською позицією щодо долі українських хворих та інвалідів;
5. Задокументувати свою єдність у постанові, зібравши підписи під меморіалом і вислати його на подану адресу.

Зважаючи на історичну цінність цього невідомого документа, варто навести цитату з його заключної частини:

«Звертаємо ще раз увагу українського громадянства, що йдеться про долю кращих синів українського народу, які віддали свої сили і своє здоровля в обороні загальнолюдських принципів волі та в обороні своєї Батьківщини. Обороняючи право до життя загрожених, ми будемо відстоювати наші людські права і людську гідність. Протестаційний невихід на працю – це засіб для того, щоб спільно добитися в англійської влади правди легальним шляхом.

Ми віримо, що британський уряд зміною своєї постанови дасть вияв своїх гуманних інтенцій та дасть основи для довір’я нашого загалу.

Про цілість справи ми повідомляємо всі українські установи у світі і певні, що від них ми отримаємо повну підтримку в наших заходах перед Британським Урядом.

Така ж акція проведена серед британських установ та організацій.

Ми віримо, що знайдемо теж співчуття та допомогу серед британських гуманних кругів».

Українська справа у дзеркалі британської преси

 Комунікати англійською мовою, що їх організатори акції розіслали в усі редакції газет та державні установи, мали несподівано широкий розголос не лише в цій країні, а й у світі.

Майже вся британська преса написала про рішення уряду в українському питанні, назвавши його «жалюгідним і обурливим». Домагання українців підтримали зокрема такі впливові видання як «Times», «Manchester Guardian», «Daily Worker» і близько 50 менших газет. Всі вони подали численні публікації в прихильному до українців тоні.

Варто навести деякі із заголовків публікацій, розташованих здебільшого на перших шпальтах: «Українці в Британії апелюють до короля», «Полонені до короля: рятуй нас від депортації», «Загроза страйку», «Розгара за 300 полонених» і т. п. У численних статтях, коментарях, інтерв’ю подавалися витяги з рішення уряду, комунікату українців, реакція української спільноти, думки політиків та пересічних громадян.

Винятком стала хіба що лондонська «News Chronicle». Кореспондентові цієї газети вдалося знайти найстарішого українського емігранта О. Лісньовського з Манчестера та взяти коротке інтерв’ю з ним (число від 28 грудня 1948 року). На велике розчарування українців, він висловився проти комунікату своїх земляків та закликав українських робітників з Ланкаширу, де він мешкав, утриматися від страйку. Відгуком на цей виступ стала репліка «Української Думки» під заголовком «Жалюгідний виступ О. Лісньовського», де його позицію різко засудили.

Випадок із землячком Лісньовським нагадав емігрантам давнє українське прислів’я «В сім’ї не без виродка».

Багато британських газет розповіли про найбільш драматичний епізод всеанглійської протестної акції – кількаденний голодний страйк 150 українців у колишньому військовому таборі поблизу міста Шеффілда. Представник голодувальників заявив кореспонденту місцевої газети: «Ми, призначені на примусовий вивіз, воліємо померти з голоду, ніж вертатися ще раз до Німеччини».

Із приводу саме голодного страйку, про який у Британії давно не чули, лондонський щоденник «Times» у числі від 30 грудня наголосив: «За державою завжди визнається право депортувати чужинців, щодо яких мається застереження. В нашому краю це право використовувалося зрідка і, як досі, лише в індивідуальних випадках. Вістка, що близько 300 колишніх українських полонених мають вивезти до Німеччини проти їхньої власної волі і без офіційного повідомлення, була така незвична для пересічного англійця, що зовсім природно піднялися протести, які ще поголоснішали, коли стало відомо, що жертви постанови оголосили про голодівку».

Ще критичнішою в оцінці непродуманого рішення уряду була газета «Manchester Guardian». У числі від 29 грудня вона вмістила розлогу статтю «Нещасливі українці». Ось її фрагмент:

«250 українцям уряд зробив вирок: депортувати в Німеччину. Вони їдуть, каже голова СУБ Б. Панчук, «на загибель або на чорні ринки європейського простору-страховища. Вони не належать до Німеччини, не мають там cвоїх домів і німці будуть їх трактувати як ворогів. Але в час, як сім тисяч їхніх земляків залишаються тут, вони мусять виїхати, бо Міністерство праці оцінило їх як непридатних до праці».

Співробітники цієї газети оперативно провели справжнє журналістське розслідування у цій справі. Вони звертають увагу на те, як важко було з’ясувати в уряді справжні мотиви такого рішення:

«Уряд сьогодні неспроможний дати подальші інформації про долю цих нещасних людей. Міністерство праці твердить, що його обов’язки обмежені вибором тих, кому  дозволено залишитися. Міністерство внутрішніх справ твердить, що ці люди – фактично полонені і стоять в залежності від Міністерства війни. Міністерство війни каже, що ці люди – цивільні і стоять в залежності від Міністерства внутрішніх справ».

Прагнучи внести ясність у цю бюрократичну тяганину між трьома міністерствами, редакція звернулася до представника парламенту Р. Стокса – одного з тих, хто вважав цю постанову уряду незаконною. Нелегітимність такого рішення він вбачав у тому, що уряд підписав його після того, як парламент було розпущено на канікули, і що за кілька днів до цього жодних дискусій з приводу долі українських полонених там не було.

Висновок із цих і подібних публікацій англійської преси зводився до одного знаменника: урядове рішення вислати в Німеччину хворих українців виглядає непродуманим, безвідповідальним. Воно не враховувало ні правого статусу особистості, ні ситуації, яка склалася на той час у поруйнованій війною Німеччині.

А ситуацію цю прояснюють такі опубліковані в тодішній пресі статистичні дані: «На 1949 рік у Німеччині та Австрії все ще перебувало 500 тисяч скитальців. З них 174 тисячі таких, з якими не знали, що робити: 5 тис. одиноких людей похилого віку, 12 тис. – хронічно хворих разом із родинами, 4,1 тис. – незаміжніх матерів з дітьми, 2 тис. осіб із кримінальним минулим, 7,4 тис. родин, які не можуть себе прогодувати».

Уряд скасовує своє рішення

 Рішучість української громади і несподівано одностайна підтримка англійської преси сприяли тому, що за кілька днів після підписання уряд відкликав свою дискримінаційну щодо українців постанову. Різдвяне число «Української Думки» від 7 січня 1949 року виходить  під заголовком: «Непрацездатні полонені залишаються у Великій Британії».

Замість офіційно відкликаної постанови прем’єрміністр підписав розпорядження. Втім, воно знову породило низку запитань серед громадськості і в пресі.

Згідно з цим розпорядженням, до Німеччини таки висилаються українці. Але тільки двох категорій і в значно більш обмеженій кількості: 45 колишніх полонених, які добровільно зголосилися на повернення до Німеччини, і 36, які потрапили під поширену на той час у західному світі характеристику «поганих хлопців», тобто за незадовільну поведінку. Всі інші понад 200 колишніх українських вояків, які бажають стати до праці, але не можуть через хворобу, залишаються у Британії тимчасово, поки, цитую документ, «Міністерство праці в подальшому вирішить, чи вони можуть бути поставлені до відповідної їм праці без шкоди для інтересів британських громадян».

Найбільше запитань виникало щодо формулювання «незадовільна поведінка».

В чому вона проявилася?

Відповідь на це запитання дала газета «Manchester Guardian». Виявляється, під категорію «поганих хлопців» ті 36 українських чоловіків потрапили лише через те, що «виходили на роботу без краваток», і «тримали в бараках кусні хліба».

Ось вам відповідь на те, чому там такі порядки, а в нас інші.

Продовжуючи дискусію про неправомірність урядової постанови, газета «Times» означила низку питань, які потребували чіткого тлумачення в суспільній думці:

– що слід розуміти під «незадовільною поведінкою» (відсутність краваток чи наявність шматка хліба в бараку – це достатні провини для цього?).

– кого Міністерство праці називає «непрацездатними»?

– якщо ці люди справді «незадовільні» чи «непрацездатні», чи разом одне і друге, то на якій підставі виникла постанова вислати їх до Німеччини, яка не є країною їхнього походження?

І ще два короткі, але емоційні штрихи, на яких хотілося б зосередити увагу читача цієї історії.

Коли вже вляглися пристрасті, в газеті «Українська Думка» від 23 січня 1949 року з’явилися дві короткі замітки.

Перша – від ініціаторів голодного страйку в Шеффілді, чин яких спрямував шальку терезів у бік позитивного вирішення справи. «За гідну поставу українського громадянства цього терену в обороні від насильницької депортації до Німеччини своїх братів по крові – останніх полонених – складаємо щиру подяку, – читаємо в цій замітці. – Хай ця організованість і солідарна постава стане ще одним доказом, що тільки в єдності сила народу!».

Друга – від імені хворих дивізійників: «При нагоді звільнення полонених табору Шеффілд від депортації в Німеччину ми зібрали кошти в сумі 86,10 фунта, яку розділили так: 15 ф. – для УГКЦ, 15 ф. – для УАПЦ, 28 ф. – хворим бійцям у Англії, 28 – хворим бійцям у Німеччині».

Читачів газети також хвилювала доля так званих «поганих хлопців», яких таки депортували. Про це йшлося в низці листів до редакції.

Відповідь на це запитання віднаходимо в публікації «Що сталося з вивезеними до Німеччини полоненими?». Як з’ясувала редакція у своїх німецьких колег, депортованих із Британії німецька влада тимчасово примістила в таборі Мюнстер, у британській зоні окупації Німеччини. Там їх поступово демобілізують і переведуть у цивільний стан. Всі вони перебувають під моральною опікою представника українських громадських установ у Німеччині.

Від комітету допомоги – до власного будинку-санаторію

            Скасування несправедливого урядового рішення щодо хворих колишніх українських вояків була справжньою перемогою об’єднаної української громади Великої Британії. Однак її провідники усвідомлювали, що такою своєю позицією вони беруть на себе велику ношу за повне розв’язання цього незакритого питання. Адже подальшу турботу про долю калік, тяжко хворих, інвалідів, які не здатні будуть стати до роботи після лікування, слід було брати на себе.

На кінець січня 1949 року справа виглядала так: 67 тяжко хворих українців, які первинно потрапляли під депортацію, британський уряд вирішив лікувати власним коштом. По завершенні курсу лікування вони або мали стати до роботи, або опинитися на вулиці. Окрім них, ще 60 вже були недієздатними і потребували повної опіки. Кількість таких, у кого не було родин і засобів для існування, мала зростати.

Саме ця обставина спонукала небайдужих українців створити Комісію допомоги хворим та інвалідам і розіслати всіма можливими на той час засобами, зокрема і через пресу, звернення до суспільства. Суть його полягала в тому, щоб спонукати кожного працюючого українця «до малих, але постійних пожертв на інвалідів». Складаючи малі внески в сумі один шилінг на день, можна було забезпечити базу життєдіяльності новоутвореного фонду. Поки хворі та інваліди перебували на утриманні (виключно лікування) Міністерства війни, витрати полягали в додаткових закупівлях овочів, тютюну, одягу, ліків та оплати чужинного персоналу.

Однак, це був перший крок діяльності комісії. Другим кроком мало стати накопичення фондів для купівлі Дому інвалідів, у якому б немічні українці мали надійний прихисток та медичний догляд.

Уперше ця ідея була оприлюднена у звіті комісії про витрачені кошти за першу половину 1949 року, опублікованому в «Українській Думці» 29 липня.

У звіті були наведені такі підрахунки: за тиждень «одношилінгових» внесків вдавалося збирати суму до 400 фунтів (тобто 8000 шилінгів). Це означало, що в акції на підтримку фонду брало участь лише 8 тисяч українців. Але ж на той час українська громада у Великій Британії складала вже до 40 тисяч осіб. Заснування Дому українського інваліда, підкреслювалося в матеріалі, стане можливим завдяки тому, що левова частка українського громадянства, сповна усвідомлюючи свої завдання на чужині, все ж складатиме невеликі, але постійні внески на таке благородне діло.

Чергову відозву до громади підтримали провідники двох українських церков, СУБу, а також Комітет Українського православного братства.

Видно, у добрий час народилася така ініціатива. Чекати її реалізації довелося недовго. Вже в числі від 11 вересня 1949 року читачі «Української Думки» довідалися, що оселя для українських інвалідів була куплена. Цій події була присвячена окрема газетна шпальта.

Із цієї публікації дізнаємося, що йдеться про гарну заміську резиденцію у мальовничій місцині провінції Суррей, розташованій за годину їзди від Лондона. Зі станції Ватерлоо туди щогодини відправлявся потяг.

Що ж було куплено?

Помешкання на 30 кімнат, кілька одно- і двоповерхових господарських будівель, чималий парк, і що важливо – велика ділянка родючого ґрунту під городи, що для українців спредковіку належало до переліку найнеобхіднішого. Опалення і електрика у цьому своєрідному санаторному комплексі були автономні. За всю цю дивовижну маєтність українці виклали десять тисяч фунтів – сума на той час досить велика.

Цю територію відразу назвали «Зеленим Клином». Такою була назва освоєних українцями земель Далекого Сходу Російської імперії і де упродовж 1917-1922 років існувало державне утворення українців Зелений Клин. На багато літ і тут, на протилежній частині земної кулі, у серці Англії, оселився дух української козацької вольності і братолюбства…

Замість висновків

 Під час пошуку матеріалів до цієї теми весь час виринали в уяві обличчя перших мешканців цього своєрідного українського санаторію в осерді землі англійського королівства. Весь час стукалося до серця питання: як велося їм там, колишнім українським воякам, хто не жалів своїх молодих життів, обравши важкий і небезпечний шлях українського повстанця проти тиранії за незалежну соборну Українську державу?

Дуже хотілося з’ясувати: як склалися пізніше їхні долі?

Як жаль, що зібрати інформацію про всіх тепер неможливо. Але про незвичайну долю одного з колишніх «рімінівців», який відновлював своє здоров’я саме тут, у цьому чарівному англійському «Зеленому Клині», знаю напевне. Бо упродовж тривалого часу листувався з ним, неодноразово зустрічався – в Україні й Канаді, реалізовуючи спільні просвітницькі і видавничі проєкти. Це – виходець із села Лідихів на Волині, Степан Ярмусь. Зовсім юним він був вивезений німцями з дому на примусові роботи, а по втечі звідти став повстанцем і без вагань записався в Українську національну армію.

Пройшов зі своїми побратимами такий же сповнений трагізму й величі шлях – від Волині, через Альпи, до табору військовополонених в італійському Ріміні, а через два роки життя в наметовому містечку під палючим італійським сонцем, волею долі-рятівниці опинився на британських островах.

Вижив Степан Онисимович після рімінівського полону ще й тому, що його виходжувала в цьому санаторії чистокровна англійка, юна медсестра Константа Гутон. Незабаром вона стала йому вірною дружиною й надійною помічницею. А колишній дивізійник Степан, набувши чину священника, пішов у науку: захистив докторат, став відомим у світі богословом, вірним продовжувачем справи великого митрополита Іларіона (Огієнка) на канадській землі. Багато літ був деканом богословського факультету Колегії Св. Андрія при Манітобському університеті у Вінніпезі, видав низку книжок, які неодноразово презентував і в Україні.

Ось така вона – одна врятована і зреалізована сповна на чужині українська доля. З десятків, сотень інших – не пізнаних, не відмолених, не поцінованих в Україні…

Київ – Мюнхен – Лондон – Київ. 2019 р.

75 років тому була створена дивізія «Галичина»